Минуло 35 років відтоді, як сталася одна з найжахливіших техногенних катастроф – аварія на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС). Найбільше вразила вона Україну, де безпосередньо розташована станція, а також довколишні території Росії та Білорусі.
Багатьма епітетами характеризується ХХ століття. Нерідко його називають атомним, оскільки той час був ознаменований геніальними відкриттями щодо будови атома. Людство створило величезну кількість промислових об’єктів, які використовували в роботі атомну енергію. Чорнобильська катастрофа показала, наскільки може бути небезпечним «мирний» атом. І водночас аварія послужила прикладом практичного досвіду, необхідним застереженням для подальшого безпечного розвитку людства.
З історії страшної події
На сьогодні Чорнобиль – територія, шляхи до якої позаростали бур’янами, адже ними ніхто не ходить. Сама назва стала символом горя, страждань, «розорених» людських доль, а 35 років тому це було прекрасне українське місто, схоже на сотні інших. Навесні воно потопало в яблуневому цвітінні, а влітку в Чорнобилі, розташованому недалеко від столиці України, любили відпочивати кияни: збирали в лісі гриби та ягоди.
Була тиха квітнева ніч. Ніщо не провіщало біди. О 1-й годині 23 хвилини на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух. За минулі роки було висунуто чимало версій щодо його причин, починаючи від помилок персоналу й аж до різного роду диверсій. Утім, нині це не так уже й важливо. Головне – аварія покалічила життя безлічі людей. Нині ми знаємо про величезну мужність, з якою співробітники ЧАЕС і місцеві пожежники в перші години страшної квітневої ночі, не шкодуючи себе, йшли у вогонь. Вони були наскрізь «прошиті» смертоносною радіацією.
У результаті руйнування одного з реакторів у повітря потрапила велика кількість радіоактивних елементів, які вітром рознеслися на відстань понад 160 тисяч квадратних кілометрів. Найбільшому враженню піддалися території міст Прип’ять і Чорнобиль, унаслідок чого було прийнято рішення про повну евакуацію населення. 30-кілометрова зона стала непридатною для життя. Припинили своє існування 179 міст і селищ України та Білорусі. Найбільш трагічний підсумок аварії – це 80 тисяч загиблих, 3 млн постраждалих, із яких 1 млн – діти.
У квітні 1986-го в Радянському Союзі почалася мобілізація. У зону катастрофи були направлені величезні людські та матеріальні ресурси з усіх куточків великої країни. Так починався літопис всенародного подвигу. Вже з перших годин аварії ліквідатори її наслідків щодня несли небезпечні вахти біля розжареного реактора, очищали від радіації поля, сади, житло… Без зайвого пафосу всіх, хто працював у Чорнобильській зоні, можна назвати героями. Тих, хто споруджував саркофаг, закидав реактор бетоном. І тих, хто збирав уламки реактора, розкидані вибухом. І всіх, хто змивав радіаційний пил, знімав заражений шар землі… Саме завдяки подвигу цих людей отруйна хмара Чорнобиля була локалізована.
Ліквідатори працювали в небезпечній зоні позмінно: ті, хто набрав максимально допустиму дозу радіації, виїжджали, а на їхнє місце приїжджали інші. Основна частина робіт була виконана в 1986-1987 роках, до участі в них залучилося приблизно 240 тисяч осіб. Загальна кількість ліквідаторів перевищує 600 тисяч осіб, адже боротьба з наслідками аварії триває й до сьогодні.
Зі спогадів мого батька
З мого рідного Кам’янського району в усуненні наслідків аварії на Чорнобильській АЕС узяли участь 46 осіб. Одним із ліквідаторів був мій батько, Леонід Анатолійович Вороновський. На військові збори його призвали 7 червня 1986 року.
Лише рік тому він демобілізувався з лав Радянської Армії. Був звичайний літній день. Починалися жнива, і тато, який трудився шофером у колгоспі села Кузьмин, працював у полі. Тут його і знайшов голова профспілкового комітету колгоспу зі звісткою: Леоніда Вороновського викликають у військкомат.
На автобусах батька разом з іншими мобілізованими привезли в місто Біла Церква. Там усіх обмундирували в спецодяг, а потім доставили в 30-кілометрову зону відчуження, де дислокувалася їхня військова частина. Новачкам видали засоби хімзахисту і розподілили по місцях дезактивації.
Навколо буяло щедре літо, природа дарувала людям свої плоди, ще не усвідомлюючи, що важко поранена. Дивувало тільки, що зовсім не було чути пташиного співу. У перший же день новачкам пояснили: квіти не рвати, на землі не сидіти, воду з джерел не пити, ягоди не їсти.
«Найстрашніше в зоні, – згадує тато, – це покинуті, порожні міста. Було відчуття, що перебуваєш у фантастичному фільмі. Тиша, і лише білизна на балконі колишеться, прищіпки скриплять. Люди виїжджали поспіхом, залишаючи у своїх будинках неприбрані ліжка, на столах – тарілки з недоїденим сніданком. Здавалося, всі пішли на хвилинку й ось-ось повернуться… Вулицями бродили здичавілі кішки та собаки, адже домашніх тварин господарям брати з собою не дозволялося».
Смерть таїлася всюди, тому що радіацію не видно: вона не має ні запаху, ні смаку, до неї не можна доторкнутися… «Пожовтілі дерева, пустинні вулиці – немов опинився на іншій планеті. Стрілка дозиметра стрибала, як божевільна. У деяких місцях зашкалювала. Ноги відмовлялися ступати на цю землю. Здавалося, тут навіть повітря отруєне, але раз ми вже тут опинилися, потрібно було поводитися гідно і виконувати свій обов’язок, – розповідає батько. – Згодом ми навчилися розпізнавати радіацію без приладів: пахло озоном – це випромінювання іонізувало повітря. Також постійно дерло в горлі – радіоактивні частки обпалювали слизову оболонку й у роті був металевий присмак. Людей замінювали, коли вони набирали максимальну дозу опромінення. Я потрапив у Прип’ять через два місяці після аварії. На той час максимальна доза становила 25 рентген, а до цього норма була вдвічи вищою. У середньому 25 рентген набирали за 3–4 тижні роботи». Ліквідаторам щодня повідомляли, який радіаційний фон був на ЧАЕС, яку дозу вони дістають. Що саме означають ці цифри, більшість ліквідаторів просто не розуміла. Почувалися вони погано: постійно нудило, боліла голова, червоніли та набрякали ноги. Прості люди пояснювали ці симптоми перевтомою. Жартували, що почуваються, ніби вагітні.
Тато перебував у зараженій зоні 2 місяці. Він працював у медичній роті. Щодня виїжджали на об’єкти, де проводили дезактивацію. Щодня в обов’язковому порядку міняли взуття і білизну, одяг обробляли спеціальним порошком. Особливо заражені речі та навіть техніку закопували в могильниках.
Люди працювали по 12–14 годин на добу, без вихідних, не жаліючи себе. Траплялося, що й свідомість втрачали від жари, що виснажувала, засинали від утоми. Вони страшенно втомлювалися, але працювали, розуміючи, що рятують не лише атомну станцію та зону, а всіх жителів величезної країни. «Мало що знаючи про радіацію, ми порушували елементарні вимоги безпеки. Стояла сильна спека, тому в комбінезонах хімічного захисту було дуже складно працювати. Люди знімали респіратори, через які було важко дихати, й у легені потрапляв радіоактивний пил. Обмивали заражені приміщення електростанції голіруч, без захисних рукавичок, тому що так було простіше працювати. Якщо говорити відверто, тоді ми просто розривалися між почуттям патріотизму та бажанням утекти світ за очі», – згадує батько.
Важких хворих тато вивозив у київські госпіталі. В одну з таких поїздок зайшов у столичний магазин, де йому сказали: швидше, мовляв, купуй, що потрібне, та виходь – не рознось радіацію. Це був перший випадок, коли батько зіткнувся з тим, що деякі люди ставляться до ліквідаторів, як до прокажених. «Потім ми звиклися, проте, коли на урочистих зборах говорять, що ми «…врятували світ, запобігши ядерній катастрофі», я деколи згадую слова продавця з того київського магазину», – резюмує батько.
Багато ліквідаторів спочатку навіть не здогадувалося, якої шкоди завдано їхньому здоров’ю за місяці, проведені в зоні відчуження. Зрозуміти це повною мірою змогли лише пізніше: у виснажливих походах по лікарях і лікарнях.
Герої поряд з нами
До того, як почала вивчати історію аварії на ЧАЕС і ліквідації її наслідків, я думала, що герої – це ті люди, які були на війні, під кулями захищали рідну землю від ворогів. Насправді виявилося, що 35 років тому величезна кількість військових і цивільних людей, за наказом і без нього, проявила величезну мужність і стала на шляху радіації, що активно поширювалася навколо. На сьогодні вони є серед нас і готові розповідати про свій життєвий сумний досвід, що став невіддільною частиною світової історії.
Прип’ять – місто будівельників станції. Саме тут довелося працювати кам’янчанину Григорію Воронецькому. У 1987 році районний військкомат призвав його на перепідготовку на 180 діб. Такі повістки офіцер-хімік запасу одержував неодноразово. Перепідготовку в хімвійськах організовували регулярно, ретельно готуючись до раптового нападу потенційного противника. Нині ж командир роти Воронецький опинився в наметовому містечку під Прип’яттю.
Військовослужбовці його роти прибирали графіт з даху злощасного реактора. Вони чекали чергового викиду, сидячи в бункері. Після кожного чергового виверження вибігали на дах і лопатами збирали графіт у контейнери. Працювали в епіцентрі катастрофи по 4 хвилини на день! А після – відразу в душ, і милися, милися, милися…
«До аварії на Чорнобильській АЕС катастрофу такого масштабу розглядали на заняттях чисто теоретично, і нам бракувало практичних знань. Їх здобували вже на місці. Щоденна кількість опромінення фіксувалася та контролювалася. Максимально припустимою для ліквідаторів уважалася доза 25 бер (БЕР – біологічний еквівалент рентгена). Саме при ній виникають перші ознаки променевої хвороби. Я за службовим обов’язком мусив вимірювати та фіксувати рівень радіації особового складу. На прибирання графіту людина виходила всього 3 рази, після цього її відразу відправляли додому, а деколи наші військовослужбовці могли дістати максимальну дозу і за одну зміну», – розповідає Григорій Михайлович. Сам він прослужив у Чорнобильській зоні 4 місяці – довго не було йому заміни.
Нині Г. М. Воронецький – інвалід II групи. Хоч і перебуває на заслуженому відпочинку, він бере активну участь у громадській роботі, виховує молоде покоління.
Чимало ще людей, які після аварії на ЧАЕС не дозволили радіоактивній біді поширитися світом, живуть серед нас. У складі Кам’янської районної організації «Чорнобиль» на сьогодні 33 ліквідатори. Усі вони з честю виконали свій обов’язок, не турбувалися про особисте здоров’я та благополуччя. Більшість ліквідаторів аварії стала інвалідами з діагнозом «чорнобильський синдром». Багато хто дістав дозу, несумісну з життям – і радіація просто спалила їх…
Шануючи подвиг «чорнобильців», які врятували людство від глобальної екологічної біди, світ відзначає 26 квітня Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф. Ця пам’ятна дата необхідна як данина нашої пошани всім ліквідаторам наслідків різних надзвичайних лих. Вона потрібна, в першу чергу, для того, щоб людство усвідомило: техногенні катастрофи – загроза для нашої планети. Тож необхідно об’єднати зусилля всієї світової спільноти, щоб катастрофи, подібні чорнобильській, ніколи не повторювалися в майбутньому.
Дарина ВОРОНОВСЬКА, студентка ПДУ ім. Т. Г. Шевченка.