З асвітило сонечко ранком у віконечко. Поклала мама в кошик паску, писанки, ковбаску, та покликала донечку – Параску:
– Від себе і від Батька, і від мене занесеш Бабусі Свячене!
І пішла Параска: в кошику ковбаска, писанки та паска. Чує, а дорогою дивуються горобчики:
– Цінь-цьвірінь! Що в Параски та вишита запаска.
Іде Параска, вийшла на горбок. А до неї Бровко – песик: скік та скок!
– Куди йдеш та що несеш?
– Несу я паску, писаночки, ковбаску, від Батька і від Мами, та від мене – несу Бабусі Свячене.
– А чи не буде там чого і для мене? – Бровко питає, хвостиком махає.
– Писанки Матуся написали, оленями, півниками, сонцями прикрашали. Не на те трудились мої Ненька, щоб з’їв Бровко писанки смачненько!
– Подивися, Парасю, ще раз на Свячене: може там найдеться щось і для мене? – Бровко питає, хвостиком махає.
– Білу паску – не малі це речі! – Мама цілу ніч місили ще й пекли у печі. Ой, багато мали з нею праці! Чи ж годиться пасочка – собаці?
– Подивися, Парасю, ще раз на Свячене: я голоден – чи нема чого в кошику для мене?
– Лиш ковбаска, вся товстенька, з салом. Мама її довго начиняли, ще й пекли! Я знаю, їсти ти готовий, та не дам ніяк ковбаски – псові!
– Поглянь, Парасю, в кошик – ще ж бо не порожній він! – Бровко благає, хвостиком махає.
– Не порожній, ще остався… хрін. Викопала я його сама в городі – може стане Бровкові в пригоді?
Дала Параска Бровкові ласощів тих, а Бровко лиш понюхав та: – Аааапчих!
У носі йому закрутило, в очах потемніло. Пчихнув Бровко, заточився та штовхнув Параску. Випустила вона з рук кошик, паску, писанки, ковбаску…
Покотилася з горбочка паска, а за нею стежкою всі писанки й ковбаска, а за ними кошик і Параска, а за ними, гавкаючи, Бровко – пес.
Котилися, котилися ранок увесь. Аж мусили стати, бо докотилися до Бабусиної хати. Встала тоді Параска, позбирала в кошик паску, писанки, ковбаску та промовила:
– Бабусенько, від Мами й від Тата, і від мене принесла я ласощі вам на Свячене.
І розповіла, яка пригода приключилася: як усі вони з горбочка покотилися.
А Бабуся – нумо Параску цілувати. Посадила її на покутті в хаті, а Бровкові біля порога дала велику кість. А він зубами: – хап! – і їсть, і досі їсть!
Леся ХРАПЛИВА–ЩУР.