Вихідні видалися спокійними, й нарешті трапилася нагода переглянути «Союз спасіння». Цей російський фільм про повстання декабристів чимало читачів «Гомону», очевидно, вже бачили, але впевнена: не так багато є тих, хто знає, що один з епізодичних кіноперсонажів (який у реальній історії відіграв більш значущу роль, ніж на екрані) тісно пов’язаний із придністровським краєм. Про нього і пропонуємо нашу розповідь. Тим більше, що привід дійсно є: виповнилося 235 років із дня народження декабриста Олексія Юшневського.
Початок кар’єри
Коріння роду Юшневських закладене в Галичині. Батько Олексія – польський дворянин Петро Христофорович – служив начальником Дубоссарського митного округу. У 1811 році він придбав у Подільській губернії великий маєток Хрустову, який і став родовим гніздом Юшневських.
Нині в Хрустовій є музей. Щоправда, не Олексія Юшневського, а Якова Кучерова, який керував районним підпіллям у роки Великої Вітчизняної війни. Завідує музеєм Алла Верлан – краєзнавець не за посадою, а за покликом душі. Тому понад 30 років вона сумлінно збирає історичні відомості не тільки про земляків-підпільників, а й про всі значущі в історії краю події й особи. Зібрані нею матеріали – покладені в основу нашого повідомлення.
«Старший із трьох синів Петра Юшневського – Олексій – вступив у Московський університет, але навчання не закінчив. Він у досить ранньому віці почав службу в канцелярії Подільського губернатора, – розповіла Алла Миколаївна. – З січня 1805 року Юшневського призначили в Колегію закордонних справ. Наприкінці 1808-го його відрядили в Молдавію та Валахію. Після укладення в 1812 році миру з Туреччиною на нього чекала важка робота щодо облаштування задунайських поселенців у Бессарабії.
Після війни безліч біженців із Болгарії прямували до Російської імперії. Покинувши все своє нерухоме майно, вони перебиралися через кордон і опинялися на поміщицьких землях у стані напіврабів, їхнє зубожіння посилювалося, а залежність від господаря зростала.
Уряд вирішив поселити біженців на казенних землях і поступово сформувати з них прикордонне військо на правах Донського козацтва. Переселенці підтримали цю ідею, але новий російський намісник у Бессарабії не хотів сваритися з місцевими поміщиками. Він дав указівку: тих, хто вже переселений на казенні землі, знову повернути в кабалу. Щоб добитися розв’язання цієї проблеми, Юшневський змушений був звернутися в Петербург… Упродовж цього часу він жив у Кишиневі й часто відвідував маєток у Хрустовій, «…щоб заспокоїтися від неприємностей», про що і повідомляв у листах братові Семену».
У товаристві революціонерів
Після успішного завершення роботи комісії з облаштування задунайських поселенців у Бессарабії Олексія Петровича направили в Другу армію, розквартировану в Тульчині. Там він здружився з полковником Павлом Пестелем – одним із засновників таємного політичного товариства. Проте Олексій Петрович не відразу став його членом. Лише з 1819 року генерал-інтендант Другої армії О. Юшневський почав відвідувати збори, на яких поступово сформувалася республіканська програма дій.
Потрібно відзначити, що «Союз спасіння», який дав назву сучасному фільму про декабристів, був не єдиним у Російській імперії. Війна 1812 року та закордонні походи російської армії породили в суспільстві певні надії на зміни, в першу чергу – на скасування кріпацтва. На жаль, у фільмі ні про кріпосне право, ні про інші аспекти життя в становому суспільстві майже не йдеться. Як і про те, що в армії служили по 25 років і тому рекрутів сім’ї оплакували як небіжчиків, про муштру, прогони крізь стрій (пам’ятаєте оповідання Льва Толстого «Після балу»?) Про тілесні покарання згадується мимохідь, якщо дивитися не вдумуючись, то й не зрозумієш, із чого раптом солдати Семенівського полку збунтувалися 1820 року.
На початку фільму дещо сумбурно, перестрибуючи з дати на дату, подається передісторія повстання. Автори знайомлять глядача з головними дійовими особами: Михайлом Бестужевим-Рюміним, Сергієм Трубецьким, Павлом Пестелем, Кіндратом Рилєєвим. Попри вельми короткий пролог, удається зрозуміти, що це представники того покоління, яке перемогло Наполеона Бонапарта, супроводжувало Олександра I в зарубіжних походах. У Європі ці люди відкрили для себе, що там більше свободи, ніж у Росії.
Повернувшись на батьківщину, вони спробували реформувати громадський устрій. У членів Північного (з центром у Петербурзі) та Південного (розташованого в Малоросії) товариств були різні уявлення, як добитися ліквідації кріпосної залежності, але всі вони були впевнені в необхідності реформ: обмеження монархічної влади та впровадження більш демократичних форм управління державою. З одного боку – це були прогресивні цілі. З іншого – знищення віковічних традицій…
Член Тульчинської управи Союзу благоденства, а потім – один із директорів Південного товариства, Олексій Юшневський брав активну участь у створенні декабристських законів, названих «Руською правдою». От що пізніше записав про його діяльність племінник імператриці Марії Федорівни Євген Вюртембергський: «У Тульчині в нього часто відбувалися збори, де він із великим мистецтвом розвивав ідеї про кращий спосіб правління, що подобалося слухачам. Особливо підтримував його Павло Пестель. На одному з засідань цих зборів усі погодилися з Олексієм Юшневським, що заради щастя батьківщини, безумовно, необхідна зміна способу правління; однак таке може статися тільки за умови падіння трону, через вигнання і викорінювання царської влади».
Iсторичні факти
Протягом 1823-1824 років члени таємних організацій кілька разів збиралися на з’їзди для обговорення плану дій. Нарешті 14 грудня 1825-го в Петербурзі був піднятий військовий заколот.
Дата повстання була вибрана не випадково. Змовники вирішили скористатися складною юридичною ситуацією, що виникла після смерті Олександра I. З одного боку, існував секретний документ, що підтверджував давню відмову від престолу наступного за старшинством брата, Костянтина Павловича. З іншого боку, ще до викриття цього документа, Микола Павлович, украй непопулярний серед вищої військово-чиновницької еліти, під тиском генерал-губернатора Санкт-Петербурга графа Михайла Милорадовича поспішив відмовитися від прав на престол на користь старшого брата. 9 грудня 1825 року населення було приведене до присяги Костянтину. Формально в Росії з’явився новий імператор, але сам Костянтин престолу не приймав. Створилася двозначна та вкрай напружена ситуація. Дізнавшись про загрозу змови, Микола зважився проголосити себе імператором. На 14 грудня 1825 року була призначена друга присяга. У фільмі ця історична колізія та події, що відбулися після неї, показані досить точно.
Вранці 14 грудня Московський піхотний полк на чолі з Олексієм Оболенським, Пановим, Михайлом Бестужевим і Каховським вийшли на Сенатську площу й готувалися до атаки, не знаючи, що Сенат вже присягнув Миколі І. Новий імператор наказав губернаторові Михайлу Милорадовичу навести порядок. Солдати підкорилися наказу генерал-губернатора Санкт-Петербурга – відійти в казарми, але Каховський вистрілив у Милорадовича, а Оболенський добив його багнетом. До повсталих приєдналися гвардійський флотський екіпаж і лейб-гренадери. Микола І послав у бій кінноту гвардійців, але декабристи розсіяли їх залпами. Князь Трубецькой, обраний для керівництва повстанням, відмовився приєднатися до бунтівників, а до Миколи І залучилися інші полки, й він наказав обстріляти декабристів із гармат. Картеччю змело чимало солдатів, а ті, що врятувалися, бігли на вкриту кригою Неву. Офіцери-змовники не могли їх зупинити. Лише на невському льоду вдалося вишикувати стрій. Офіцери збиралися вести військо на Петропавлівську фортецю й Арсенал. Микола І віддав наказ розбити ядрами лід. Повстанці гинули під вогнем і провалювалися у воду…
У Тульчині за добу до цього на підставі доносу заарештували керівника Південного товариства Павла Пестеля. Після придушення заколоту до Петропавлівської фортеці відправили 371 солдата Московського полку, 277 – Гренадерського та 62 матроси Морського екіпажу.
Арештованих декабристів привозили до Зимового палацу. Сам імператор виступав як слідчий. Розслідування тривало півроку. Маніфестом від 13 червня 1826-го заснований Верховний кримінальний суд. З 579 чоловік, які перебували під слідством, визнані винними 287. Кіндрату Рилєєву, Павлу Пестелю, Петру Каховському, Михайлу Бестужеву-Рюміну, Сергію Муравйову-Апостолу виголосили вирок – страта через повішення.
«Во глубине сибирских руд…»
На довічну каторгу або на поселення до Сибіру були заслані 120 осіб. Туди потрапив і Олексій Юшневський, звинувачений у «…замаху на царевбивство та винищування імператорської сім’ї, зі згодою на всі жорстокі заходи Південного товариства», у тому, що «…управляв тим товариством разом із Пестелем із необмеженою владою», нарешті, у тому, що «…брав участь у намірі відторгнення областей від імперії».
«Спочатку Олексій Петрович був засуджений як злочинець першого розряду до відсічення голови, але за імператорським велінням йому, як і іншим помилуваним, страта була замінена довічними каторжними роботами, – продовжила розповідь Алла Верлан. – Призначене покарання Юшневський спочатку відбував у Шліссельбурзькій фортеці, а потім був висланий до Сибіру, на Петровський завод. Туди ж на початку 1829 року поїхала його дружина, Марія Казимирівна, яка вирішила розділити долю свого чоловіка. Перші роки життя в Читі подружжя перебувало у вельми скрутному становищі, оскільки до закінчення ревізії інтендантських справ Другої армії Юшневським було заборонено користуватися всім їхнім майном. Тільки через 8 років надійшла копія рішення ревізійної комісії, в якому йшлося, що Олексій
Петрович, будучи генерал-інтендантом, не тільки не заподіяв збитку казні, але «…своєчасними та розсудливими заходами додав їй значних вигод».
У 1839-му оголосили нову амністію, і сім’я переїхала в село Мала Розводна під Іркутськом. Невеликий дерев’яний будиночок Юшневських на березі Ангари охоче відвідували його товариші-декабристи та нові знайомі. Деякі городяни віддавали Олексію Петровичу на виховання та навчання своїх дітей. Наприклад, у сім’ї засланих декабристів жив і навчався в ранньому дитинстві відомий згодом лікар-гуманіст Микола Білоголовий. Він присвятив учителеві теплі рядки у своїх «Спогадах»: «Юшневський, не маючи педагогічної освіти та досвіду, був вихователем далеко не рядовим. До покарань він взагалі не вдавався. Дивовижним був його спокійний, урівноважений характер; завжди серйозний, він навіть жартував, не посміхаючись. Утім ми постійно відчували любовне ставлення до нас і добродушність. На уроках він був завжди терплячий, ніколи не підвищував голосу».
Смерть Олексія Юшневського стала несподіванкою для його дружини та друзів. Він помер 10 січня 1844 року в селищі Ойок, куди приїхав на похорони декабриста Федора Вадковського. От як розповідав про це Микола Білоголовий: «Під час заупокійної обідні, а саме виходу з Євангелієм, він поклонився доземно. Товариші, які стояли біля нього, здивовані, що він довго не зводиться на ноги, зважилися доторкнутися до нього, а він був уже мертвий. Звістка про це негайно дійшла до нас, і ми багато горювали з приводу смерті учителя, до якого встигли сильно прив’язатися».
Залишившись самотньою, Марія Казимирівна не раз подавала прохання про дозвіл повернутися до доньки та матері, які мешкали у Хрустовському маєтку під опікою Семена Юшневського. Клопотав про це і генерал-губернатор Східного Сибіру Вільгельм Руперт. Однак повернутися до європейської Росії вдові декабриста було дозволено лише після смерті Миколи I, у липні 1855 року.
Післямова
Тема, до якої ми нині звернулися, багатогранна, тому повернутися до неї доведеться ще не раз, оскільки залишилося ще чимало цікавих фактів із життя Олександра Юшневського. Проте один аспект хотілося б висвітлити саме тепер.
У Хрустовій зберігся будинок, в якому жила сім’я декабриста. Це пам’ятник історії та монументального мистецтва республіканського значення. Як же було б добре, якби в цій споруді діяв музей. Його експонати розповідали б придністровцям і туристам, які тільки-но відкривають для себе нашу гостинну республіку, про долю Олексія Петровича та його відданої дружини, про звершення Юшневського на державній службі (за які він був удостоєний орденів Святої Анни 2-го ступеня та Святого рівноапостольного князя Володимира 4-го і 3-го ступенів), про його прагнення зробити життя в країні більш вільним і справедливим.
Зрозуміло, що створення такого музею – справа затратна і нелегка, але ж і вельми важлива. Знання історії рідного краю, шанобливе ставлення до осіб, що вписали найяскравіші сторінки в наш літопис, – запорука добробуту країни та народу, що рухаються шляхом поступального розвитку.
Тетяна ГРИЦЮК.