Війна… Страшний зміст і навіть звучання цього слова вселяють в душі людей, зокрема й тих, що ніколи не чули вибухів, невиразне занепокоєння. А ті, хто став свідком і безпосереднім учасником воєнних подій, пережили величезну трагедію, назавжди запам’ятали лихі дні…
В історії Придністров’я 19 червня є «чорним» днем. З цією датою пов’язаний несподіваний і підступний напад на придністровське місто Бендери збройних спецпідрозділів Молдови. Цей день вважається апогеєм війни на Дністрі, коли за кілька тижнів людей загинуло більше, ніж за весь попередній період молдо-придністровського конфлікту.
Сумна і трагічна дата в історії Бендер і Придністров’я справила великий вплив на творчість багатьох поетів та письменників нашої країни. Вони не могли залишитися осторонь від кривавих подій 1992 року. Їхні вірші, оповідання, новели, замальовки – яскраве свідчення любові до рідного краю, сподівання щасливого майбутнього для наступних поколінь придністровців, у житті яких ніколи більше не повинно бути місця війні.
Юхим Бершин «Дике поле.
Придністровський розлом»
Юхим Львович Бершин – поет, прозаїк, публіцист. Народився в Тирасполі у 1951 році. Автор ліричних збірок, документальної та художньої прози. Живе в Москві.
Документальна повість Юхима Бершина «Дике поле. Придністровський розлом» –це свідчення очевидця війни 1992 року, що вибухнула на берегах Дністра між Молдовою і Придністров’ям. Це жорстока правда про криваві події, викликані розпадом СРСР і приходом до влади в деяких його колишніх республіках націоналістів. Книг про цю катастрофу, крім «Дикого поля», немає, а перше видання цієї книги (2002) стало бібліографічною рідкістю. Юхим Львович був учасником описаних у книзі подій як військовий кореспондент і відобразив жахливий театр війни таким, яким побачив його на власні очі. Він зазирнув за лаштунки жорстокості…
Олександр Тарасов про книгу
Юхима Бершина «Дике поле.
Придністровський розлом»
«…Ця книга вийшла в серії про «гарячі точки». Але, на відміну від інших книг серії, книгу Бершина в магазинах знайти чомусь неможливо. Хтось каже: читачі розкупили (вірю: книга того варта). Інші кажуть: за завданням чиновників Молдови книгу скупило посольство Молдови в Москві (теж вірю – в їхніх інтересах не допустити книгу до читача). Уся ця серія – «соросівська». Люди з фонду Сороса необачно запропонували поетові Юхиму Бершину, який багато років пропрацював у «Літературній газеті», написати, як свідкові, книгу про війну в Придністров’ї.
Міркували, мабуть, так: людина розумна, «наша», з солідної «ліберальної газети, членом КПРС не був, до того ж єврей – як же він може щось неправильне написати?» Люди з фонду Сороса прорахувалися. Юхим Бершин написав правду. Отже, по суті – «не те». До того ж прямодушний поет Бершин замовника відразу попередив, що напише «не те». Йому не повірили. Уклали контракт,
підписали, заплатили. Коли побачили текст – зрозуміли, як необачно вчинили. Але подітися було нікуди. Про ідеологічну спрямованість у контракті – ні слова. Платити неустойку нікому не хочеться. Максимум, що змогли люди з фонду Сороса, – це вилучити з книги ім’я однієї поважної людини, свого представника, колишнього депутата Верховної Ради РРФСР Сергія Красавченка, що відіграв непривабливу роль у придністровському конфлікті…»
Дмитро Шупта «Бендерські жнива»
Дмитро Шупта народився 20 січня 1938 року в с. Курінька Чорнуського району Полтавської області в багатодітній родині козаків. Заслужений працівник культури України. Є у його творчому доробку вірші про Придністров’я, також – про Бендерську трагедію…
Бендерські жнива
Не забува ріка Дністер,
де танк стояв чи БеТееР,
І кожна точка вогнева –
Були тут вогняні жнива.
Попрацювали жниварі,
Аж кров скипала у Дністрі.
Її тут голос не затих
У цвіті маків польових,
В трояндах на страшних місцях,
У мальвах і в людських серцях.
Метал тут плавився, як віск…
За обеліском обеліск…
Тепер ти, згадко, не лети
З меморіальної плити:
Який тут шлях на Кишинів
Від цих постів і від хрестів?
Щоразу феніксом немов
Із крови родиться любов.
Огнем багаття чи костра
Горить на березі Дністра
Кохання у спокійний час,
У душах радуючи нас,
І пісня трепетно сплива
Про те, як тут були жнива.
Яка думка має виникнути у того, хто чує слово «жнива»? Жнива – це збір урожаю, це – свято. Але ж у Дмитра Шупти жнива –зовсім не свято. Смерть вийшла збирати свій страшний урожай. Хоча нині про ті страшні події нагадують лише макові поля, меморіальні дошки, обеліски, люди не забули про страхіття війни. Вони перемогли її завдяки всеперемагаючій любові до своїх рідних, країни, Дністра.
Світлана Мазєріна
«Замальовки з натури»
Письменниця народилася 19 червня 1946 року. Щиро вітаємо її з ювілеєм! Війна 1992 року глибоко вплинула на творчість Світлани Мазєріної. Її «Замальовки з натури» – короткі, але ємні, вони не можуть залишити байдужими читачів. За кожною замальовкою – маленький сюжет, влучний репортаж про події 1992 року. У коротеньких, пронизливих рядках уміщається ціле життя… (Цитати подаємо мовою оригіналу, щоб не порушити мовно-стилістичну виразність твору).
Женщина предпенсионного возраста. Дети, внуки в разных концах города. На второй день войны, ничего не зная о судьбе родных, услышав о пожаре на заводе, рискуя жизнью, пробирается туда спасать документы.
Чего здесь больше: безрассудства, отваги, чувства долга?
Всего понемногу.
Що можна зрозуміти з цієї замальовки? Жінка передпенсійного віку має допомагати, якщо може, виховувати внуків, насолоджуватися життям, піклуватися про своє здоров’я. Дійсно так, але все це – у мирний час. Що ж робить вона? Замість того, щоб на другий день війни, коли всі налякані, сидіти в укритті та чекати, поки скінчиться стрілянина й у місті стане безпечно, вона біжить на свій завод. Що її туди повело? У пожежі, яка виникла на заводі, може згоріти документація! Що це –прояв божевілля, нерозсудливості? Ні, це –прояв героїзму. Ця людина, як могла, такий внесок у справу перемоги зробила.
На центральной площади Бендер – щиты со списками убитых и раненых. Из списка погибших врезалось в память: Имас Роза Берковна, 1901 год рождения.
В 91 год, и не умереть от старости, в своей постели! Что может быть противоестественней!
Автор у коротенькому абзаці відобразила увесь глибокий трагізм ситуації. Зрозуміло, коли гинуть солдати, це боляче, але закономірно, бо вони виконують свій обов’язок, саме вони захищають народ від агресорів. Але ж як, чому у списку загиблих опинилося ім’я старої жінки, яка мала б тихо та спокійно упокоїтися в колі членів люблячої родини? У цих рядках – біль та безглуздість війни, яка забирає свій кривавий врожай, не дивлячись на те, хто перед нею. Під замах безжальної коси потрапляють навіть ті, хто ніколи не тримав зброї у руках.
Июль 1992-го, 11.00 утра. Проехали аварийные машины, восстановили электричество и водопровод. Завтра, после ночного обстрела, всё повторится.
А сейчас у Дома книги четверо женщин обрывают сорняки и поливают розы. Они кому-то нужны, эти розы среди войны!
Посеред війни та розрухи, спричиненої ворожим обстрілом, аварійні служби намагаються хоч на деякий час поновити електро- та водопостачання в місті, а в цей час жінки приділили увагу зовсім безглуздим, на перший погляд, заняттям: вони поливають троянди. Кому ці троянди потрібні? Навіщо за ними доглядати у такий час, коли життя людей під загрозою? Троянди – це символ миру, тому робота жінок – це своєрідний ритуал, психологічна підтримка, допомога городянам. Якщо серед жаху війни буятиме такий квітковий острівець, то це стане розрадою, вселить надію у серця тих, хто мріє якомога швидше перемогти підступного та безжального ворога-супостата.
Ночь напролёт – перестрелка в районе железнодорожного вокзала. Утром отправляюсь посмотреть, что там. На привокзальной площади, под тремя пушистыми ёлками, – казачий пост. Двое спят, раскинувшись на траве. Третий, лёжа на животе, читает толстую книгу. Почему-то кажется, что это Лев Толстой, «Война и мир». До сих пор жалею – не спросила, что читает.
Що очікувала побачити Світлана Мазєріна, коли підійшла до козацького посту? Напевно, як люди відпочивають, налаштовуються на можливий бій. Коли ж перед її очима несподівано постав воїн, що захоплено читає, то це була найнеймовірніша картина, яку можна було б уявити. Але саме ця картина свідчить про те, що людина навіть під час воєнних подій залишається собою, їй цікаво дізнаватися щось нове, розвиватися. Таке «видовище» діє як потужний заспокійливий засіб, який «сигналізує», що все буде добре.
Усі замальовки Світлани Мазєріної про події Бендерської війни – яскраві, влучні, символічні, пронизливі, просто «дихають» життям, передають неприємно-солодкуватий присмак, якого відчайдушно хотілося позбутися простим придністровцям у далекому й жахливому 1992 році…
Оповідання «Старий і стара»
«Старий і стара» – автобіографічний твір про життя Світлани Мазєріної, життя її сусідів, переживання, болі та жахіття, яких зазнали придністровські люди під час війни 1992 року. Письменниця не просто описала страшні події того періоду історії нашого народу, вона їх знову пережила, перелила душу у рядки на папері. Цей твір вона написала не одразу після війни. Їй знадобився час для того, щоб майже спокійно та неупереджено розповісти про те, що вона сама бачила й чула. У творі знайшли відображення її власні переживання: Світлані Мазєріній довелося терміново відвезти матір далеко від пострілів та обстрілів, залишити вдома чоловіка та не знати, чи побачить вона його живим ще хоча б один раз. Образи Старого та Старої теж мають автобіографічне підґрунтя: автор писала про своїх батьків.
Чому цей твір автобіографічний? Тому що писалося не тільки про себе. Не одна бендерська родина могла б сказати про те, що вона впізнала себе у тій розповіді.
Оповідання «Старий і стара» дуже схоже на документальну хроніку. Дійсно, перед очима під час читання твору можуть виникнути яскраві образи та ілюстрації минулого, що з великою впевненістю можна назвати документальним підтвердженням жахів буремного 1992 року. Події оповідання, завдяки внутрішньому психологізму, постають перед нами у «всій красі»:
– «…майже через півсотню років вони сиділи в коридорі на матраці, і під час кожного розриву «Алазані» у старої обривалося серце, і наче м’ячик на тонкій резинці, обривалося вниз, а в хребет упинався гострий цвях…» Цей яскраво-жахливий образ дуже легко виникає в уяві. Старі люди, замість того, щоб сидіти на зручному диванчику та дивитися цікавий фільм, зараз є учасниками зовсім іншого «фільму», в якому цілком можливий кривавий фінал. Серце обривалося не тільки в старої. Її чоловік, хоч не показував свого страху, теж переживав за родину, але йому не можна було боятися, він мав бути сильним. А де ж ту силу візьмеш, коли він не міг рухатися без допомоги близьких?
– «…час від часу на сходовій площадці розносився грюкіт дверей, сусіди за сигналом спускалися в підвал…» Підвал – не дуже добре укриття, але все ж… Родина Поліщуків не спускалася до укриття, тому що старий нещодавно переніс інфаркт, і рухати його зайвий раз не можна було. Чи могли б жінка, дочка з онучкою спуститися теж у підвал разом із сусідами? Могли, але не спускалися. Що відчував старий чоловік, який думав про те, що через його сьогоднішній стан життям та здоров’ям ризикує його родина?
– «…вона не чула від старого такої страшної й огидної лайки з весни 1944-го, коли холодним квітневим вечором вони почали переправу через Дністер…» Дійсно, у багатьох людей від безсилля виникало страшне почуття приреченості, неправдивості, химерності дійсності, позбутися якого можна було тільки лайкою…
– «…їхній будинок стояв розтерзаний, зяяв пустими очицями вікон та балконів…» Ця страшна, моторошна картина після прочитання наведених рядків ще довго не щезає в уяві, притягує неприкритим фаталізмом. Таке враження, що дивишся документальний фільм, який дивитися дітям до 18 років строго заборонено. А діти того часу це все бачили…
Характерною рисою оповідання є наявність великої кількості деталей, прописаних із такою філігранною точністю, що під час читання твору усі змальовані картини виникають в уяві у найменших подробицях: «зі стовпів звисали уривки дроту», «літній чоловік у спортивному костюмі навіщось збирав і складав у сіточку снарядні гільзи», «убитий з роздавленою колесом головою», зять Віктор одного вечора прийшов додому «з автоматом, у камуфляжній куртці, із шортів смішно стирчали голі ноги…» (така картина смішною зовсім не здавалася)… Саме завдяки таким подробицям здається, що читаєш і бачиш жахливу документальну хроніку…
От уже минуло 29 років після Бендерської трагедії, незабаром ми святкуватимемо 31-у річницю заснування нашої республіки… Не можна нинішньому поколінню забувати, що таке війна. Найстрашніші лиха діються у світі тільки через те, що люди не пам’ятають про небезпеку забуття, а жахи війни сприймають як якісь страшні історії. Той, хто дозволяє собі забути, що таке війна, рано чи пізно знову з нею зустрінеться…
Руслан БУРДУЖА.