Ми будемо вперто й суворо зберігати цей день і число –
день початку Великої Вітчизняної війни 22 червня 1941 року.
Ішла війна
Ішла війна. Бої тяжкі й криваві.
Усе в диму, в огні, в імлі.
Та йшли вперед бійці не задля слави,
Заради щастя на Землі.
– Вперед! Нема путі назад ні кроку, –
Сміливо крикнув Карналюк.
І впав солдат, поранений у руку,
Й свідомість втратив він від мук.
Прийшов до тями вже в лікарні.
І зрозумів, що він життя втрачає…
Такі ж бійці лежать тут славні,
І біль він в серці відчуває.
Та сили й волі не зломити –
Перемогло бажання жить!
Не дарма ж кров в бою пролита.
Він враз відчув щасливу мить.
І сильна воля до життя
Його бійцям передалася,
А в серці – радісне чуття:
«Душа солдата смерті не здалася!»
Наталя Бартош.
Письменники завжди зверталися і нині звертаються до теми Великої Вітчизняної війни, оскільки це одна з найтрагічніших сторінок нашої історії. А все для того, щоб зберегти пам’ять про її героїв, викликати пошану до них і захоплення тими, хто в мирному житті нічим не відрізнявся від інших людей, а під час війни виявився людиною неабиякої хоробрості.
Оповідання Олександра Довженка «Воля до життя» є тим дорогоцінним художнім документом, який засвідчує смертельну сутичку нашого народу з фашистськими окупантами. Воно написане на основі реального випадку з практики військового хірурга Миколи Дудки. У всій повноті художній твір демонструє героїзм нашого народу, його нескореність і силу духу.
Таким є головний герой оповідання Іван Карналюк.
Стислий зміст твору
«І тут він розповів історію розвідника Івана Карналюка.
Під час виконання бойового завдання солдата було тяжко поранено. Праву руку тільки зачепило, а ліва висіла, скривавлена вщент, і кров била фонтаном з жахливо скаліченого плеча. Він підсвідомо розумів, що якщо зупиниться, його знайдуть німці й доб’ють, тому з останніх сил біг уперед. Та сили покидали його разом з витікаючою з руки кров’ю. І тільки коли вибіг із небезпечної зони, якось заспокоївся, сили залишили його зовсім, і він упав. Карналюкові здалося, що впав він не на землю, а у воду, яка понесла його, вируючи, далі. Ось він уже начебто вдома. Поряд із ним батько, мати, дід, баба, сестри, кохана його Галина…
Карналюк розплющив очі. В голові промайнуло: «Втрачаю свідомість!» В його становищі це означало зійти кров’ю і вмерти. Зібравши решту сил, солдат підповз до дерева і притулився раною до стовбура. Затиснувши таким способом розірвану артерію, він так зціпив зуби і так широко розплющив очі, і так не жадав заплющити їх, що санітари, підбираючи ранком загиблих бійців, подумали, ніби перед ними труп з розкритими, застиглими очима.
– Живу… – прошепотів Карналюк.
Оббита ряднами та простирадлами сільська хата правила за операційну. Хірург працював безперервно вже кілька днів. Перед його очима на столі розверзались такі безодні страждань, що всяка свіжа людина зомліла б або зійшла б слізьми, наблизившись хоч на годину до цього жахливого жертовника війни. Від людських страждань та безсонних ночей втрачали свідомість медсестри, на їх місце ставали інші. Хата тремтіла від вибухів, двір був переповнений пораненими, які лежали просто неба.
Вкрай стомленому хірургові, аби він не витрачав часу, їжу подавали прямо до операційного столу. Він вже валився з ніг і нервував: «Ну що за чорт! Звідки стільки терпіння? Чотирнадцять місяців ріжу, і хоч би тобі один загукав, почав клясти, ненавидіти смерть… Ні! Мовчать, покірливі».
– Слідуючий!
Перед хірургом лежав Карналюк. Три дні минуло з тих пір, як солдата було поранено. Він втратив багато крові, жар від газової гангрени палив його. Рука страшенно роздулась, почорніла й смерділа. Не допомагав і новий спосіб лікування гангрени, який придумав сам лікар. Карналюк сміливо попросив відтяти йому руку. «Ріжте швидше!» – наказав він, здивувавши лікарів.
Але ампутація руки не зарадила справі: забагато солдат втратив крові. Весь час його не покидала свідомість, він жодного разу не закричав, зосередивши всю свою волю на цьому напруженому опорі смерті.
Хірург, який прийшов оглянути Карналюка, вже не призначив навіть жодних процедур. З усього було видно, що він вважає пораненого безнадійним, адже навіть пульсу майже не було. Карналюк поглядом запитав його, чи ще йому судилося жити.
«А що сказати хірургові? Що говорити хірургам щодня коло ліжка вмираючих? Що?
– Ні, ні… Житимеш…»
Хірург пішов, а Карналюк кинувся на подушку й заридав. Він пригадав своє Поділля, рідних, і жадоба життя, жадоба помсти охопила його.
Лікар був у перев’язочній, коли двері різко відчинилися і зайшов Карналюк. Страшний він був і прекрасний.
– Перев’язку! – застогнав солдат і впав на руки лікарів. Ніхто не міг зрозуміти, де в цього хворого, в якого вже майже не було пульсу, взялися сили дійти до перев’язочної. І тільки хірург усе пояснив: «У нього була воля… Він житиме більше за нас з вами!»
Ніколи ще так палко не хотілося хірургові врятувати життя людині, як зараз. Так сила опору смерті помножила силу лікаря, і цю силу лікар вертав хворому.
Коли прооперованого Карналюка вносили до палати, всі поранені з гордістю дивилися на нього, аплодували і дякували йому – адже їм також передавалася його воля до життя».
Оповідання «Воля до життя» повертає читачів в історичне минуле нашого народу – в роки Великої Вітчизняної війни, яка принесла багато лиха й горя людям. З його сторінок постає перед очима героїзм радянських воїнів, їхня віра в перемогу над ворогом і віра в перемогу життя над смертю, їхня воля до життя.
Цей твір має велике виховне значення. У першу чергу, він виховує любов до Батьківщини й свого народу, а також допомагає ще раз переглянути й усвідомити своє життя. У мирний час теж можуть траплятися випадки, коли сили, здається, покидають зовсім і немає бажання боротися і жити. І раптом відкривається так зване друге дихання, і людина піднімається, переборює найскладніші перешкоди, долає труднощі. Це коли є ота сама сила волі. Насправді необхідно мати волю до життя не тільки на війні. Упевнитися в цьому допомагає геройський вчинок Івана Карналюка, який уособлює вчинки мільйонів радянських воїнів. Силою своєї волі до життя, 76 років тому, вони здобули жадану Перемогу.
Забувати про це не можна. Пам’ятати про них необхідно, тому що вони – герої. Ми повинні згадувати їх не тільки 22 червня, в День скорботи й ушанування пам’яті й подвигу ветеранів Великої Вітчизняної війни. Ми повинні знати, пам’ятати й передавати наступним поколінням правду про тих, хто захищав нашу країну, необхідно докласти всіх зусиль, аби війна ніколи не повторилася.
Ганна ЛАЗАРЕНКО.