На високому березі Дністра під кронами старих плакучих верб розташувався Меморіал Слави – головний історико-меморіальний комплекс Тирасполя, столиці ПМР. Тут поховані учасники Громадянської й Великої Вітчизняної воєн, а також захисники молодої республіки, що боронили її від збройної агресії Молдови в 1992 році.
На жаль, для Придністров’я Велика Вітчизняна не стала останньою війною: у 1992-му на Меморіалі з’явилося 11 нових могил – захисників Придністров’я, полеглих у період відбиття агресії Молдови. Перших загиблих ховали тут в данину поваги за те, що вони, як їхні батьки та діди, склали голови під час захисту рідної землі.
З рядків кривавої хроніки 1992 року: 2 березня. Дубоссари. Переодягнені в цивільний одяг опонівці Молдови з правого берега Дністра перейшли по льоду через Дубоссарське водосховище й увірвалися на територію військової частини, розташованої в селі Кочієри, заволоділи 70 автоматами та боєприпасами до них.
На допомогу воїнам прибули гвардійці з Дубоссар. Вони прорвалися на територію частини й закріпилися там. 3 березня надійшли відомості про двох убитих і двох поранених гвардійців. Карабінери наполегливо намагалися вибити гвардійців з розташування військової частини.
Було прийняте рішення про евакуацію з Кочієр дітей і жінок, яких терористи погрожували взяти в заручники. Під час евакуації автобус з дітьми та жінками обстріляли. Серед гвардійців були вбиті та поранені, але завдяки їм сім’ї військовослужбовців евакуювали.
6 березня Придністров’я прощалося зі своїми синами, що полягли від рук опонівців біля Кочієр 2-3 березня. Під час операції зі звільнення військовослужбовців та членів їх сімей, блокованих опонівцями, майор Воронков дав команду закидати гранатами позиції противника. Він першим вирвав кільце гранати, але в момент кидка його поранила куля снайпера. Розуміючи, що осколки вразять гвардійців, командир накрив гранату своїм тілом…
Леонід Толстенко прикривав відхід, коли евакуювали цивільних. Два Сергія, Титовський і Шимков, супроводжували сім’ї офіцерів, по яких опонівці вели прицільний вогонь. Вони загинули як герої.
23 квітня група терористів Молдови вчинила злочинний замах на голову виконкому Слободзейської райради народних депутатів Миколу Остапенка. Рано вранці він виїхав на роботу. На південній околиці села Карагаш його автомобіль зухвало обстріляли з автоматів. Бандити впритул відкрили вогонь по «Волзі», що зупинилася. На місці замаху було знайдено понад 50 стріляних гільз. Патріот республіки став жертвою терористичного акту підрозділу «Бужор» Міністерства національної безпеки Молдови, відомої як група Іліє Ілашку.
Українець за походженням, уродженець села Кіцкани МРСР, Микола Іванович почав учителювати з 1972 року по закінченні Кагульського педучилища. Відслуживши у лавах Радянської Армії, працював заступником директора з навчально-виховної роботи й здобував заочно диплом історика в Кишинівському університеті ім. В. І. Леніна.
Молодого ініціативного вчителя історії та суспільствознавства 1984 року односельці обрали депутатом Кіцканської сільради народних депутатів, а вже на першій сесії його затвердили заступником голови виконкому сільської Ради.
Чесний і безкомпромісний активіст став одним з організаторів руху опору на Лівому березі Дністра. У грудні 1990-го його обрали головою виконкому Слободзейської районної Ради. Він зробив вагомий особистий внесок у політичне та економічне становлення ПМР в 1990–1992 роках: брав активну участь у роботі Тимчасової Верховної Ради ПМРСР і її Президії. Був членом комісії з розробки першої Конституції республіки, депутатом Верховної Ради ПМР І скликання. Через це і став мішенню для терористів.
Микола Іванович дістав 18 поранень. Протягом тижня організм боровся за життя, а 30 квітня його не стало. Переконаний республіканець, учитель і депутат, він похований на Меморіалі Слави.
Апогеєм агресії Молдови стала Бендерська трагедія. 40 днів і ночей геноциду мирного населення…
Тоді ніхто не думав, що жертв буде так багато, що на кладовищах з’являться цілі Алеї пам’яті. 2010 року вирішили увічнити імена всіх 804 захисників: здійснили реконструкцію стіни, її зміцнили та розширили. Встановили фігури Скорботної матері й ополченця – збірний образ захисника Придністров’я.
Оновлений Меморіал Слави відкрився 1 серпня в День пам’яті і скорботи. З’явилася нова меморіально-скульптурна композиція, присвячена загиблим в 1992 році захисникам Придністров’я:
Зосталися меморіальні плити
На місці потолочень бойових
Й дощам негоди вік-віків не змити
Жертв імена із пам’яті живих.
19 червня вшанувати пам’ять усіх, хто загинув захищаючи республіку, мирних жителів, на Меморіал Слави столиці прийшли перший Президент ПМР Ігор Смирнов, віце-спікер парламенту Галина Антюфєєва, в. о. голови міста Ірина Ольховик, голова міськради Тирасполя Вадим Доні, представники громадських організацій: «Союзу захисників Придністров’я» м. Тирасполя, Союзу жінок, Жіночого страйкового комітету, «Тираспольчанка», «Ратник», ТРЗ, Асоціації ветеранів Афганістану, ОРТК, Товариства «Чорнобиль», молодіжних організацій міста.
У ті трагічні дні безприкладну відвагу і мужність проявили ополченці, козаки, бійці територіально-рятувального загону, батальйону «Дельта». 628 людських життів забрала Бендерська трагедія, 66 серед них – тираспольчани.
Війни бувають безславні, злочинні, загарбницькі, а є справедливі, оборонні, визвольні, коли весь народ піднімається на захист своєї державності, коли юнаки й люди похилого віку, жінки беруть в руки зброю, захищаючи свою землю, свій дім і свободу.
Подяка народним заступникам, любов і повага до них передаються з покоління в покоління. Народ свято вшановує пам’ять тих, хто захистив його від геноциду, хто не шкодував здоров’я, не пошкодував і життя свого, захищаючи справедливість, людяність і свободу. Саме такою була війна в Придністров’ї.
Олена СТЕФАНЮК.