Про це жителям нашого двору нагадала концертна бригада, що вітала з Днем Перемоги ветерана Великої Вітчизняної Бориса Михайловича Нерубащенка.
В армію його призвали в 1944 році, коли необхідно було гнати фашистів із західної частини Радянського Союзу і визволяти далі поневолені Гітлером європейські країни. Він служив в авіації, брав участь у визволенні Польщі, а в 50-і роки – в Корейській війні.
Солдат Борис Нерубащенко з честю пройшов через найтяжчі випробування війни, проявив стійкість і мужність. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» Проте, як істинно скромна людина, що пройшла війну, пізнала гіркоту втрат і радість перемоги, ветеран не хизується своїми нагородами.
Борису Михайловичу цього року виповнилося 95 років. Ювілей – значуща подія в житті людини, далеко не кожному судилося дожити такого поважного віку. На жаль, через певні обмеження – поважний вік, стан здоров’я та складну епідеміологічну ситуацію – нам не вдалося поспілкуватися з ним особисто, проте не розповісти про достойного представника покоління героїв і переможців ми не можемо.
Найтепліші побажання від рідних і близьких – синів Володимира і Віктора, онука Максима, онучок Діни та Юлії і правнучки Кіри – ювіляр приймав 14 січня. Крім того, Бориса Михайловича привітала Рада ветеранів м. Тирасполя, держадміністрація та сусіди.
Жителі сусідніх будинків мали нагоду ще раз подякувати ветеранові за ратні подвиги 22 червня, коли приєдналися до акції «Запали свічу». Адже у нашому будинку жив ветеран Великої Вітчизняної війни, Герой Соціалістичної Праці, заслужений будівельник і почесний громадянин столиці Ігнат Дмитрович Дяченко. Перемогу майор Дяченко зустрів у Берліні. Біля стін поверженого рейхстагу він сфотографувався зі своїми бойовими товаришами. Це фото зберігається у міському музеї. Після війни Будуправління № 28 під його керівництвом зводило промислові підприємства і житлові квартали, проте найдорожчим об’єктом у біографії орденоносця і ветерана стало спорудження на високому березі Дністра Меморіалу Слави.
Зовсім недавно, у святкові дні травня, на будинку 75 на вул. Р. Люксембург з’явилася меморіальна дошка, яка відкрила для мешканців іще одне ім’я – гвардії єфрейтора Івана Григоровича Дитюка, повного кавалера ордена Слави.
Народився він 30 січня 1920 року в селі Мар’янівка Одеської області. Українець. Після закінчення 7 класів школи працював у колгоспі. У 1940 році був призваний до Червоної Армії. Служив розвідником в артилерійському полку. Учасник Великої Вітчизняної війни з перших днів. З важкими боями зі своїм полком відступав на схід. Під Москвою залишки полку влилися в 173-у стрілецьку дивізію.
Восени 1942 року дивізію перекинули на Сталінградський фронт, у запеклих боях за Козацький курган розвідник протягом трьох діб коригував вогонь артилерії. Був важко поранений, нагороджений медаллю «За відвагу». Після госпіталю розшукав свою дивізію. У ході Курської битви єфрейтор Дитюк увесь час перебував у бойових порядках піхоти, передавав цілевказівки на вогневі позиції. Воїн звільняв Орел, форсував Десну і Дніпро.
За його координатами були виведені з ладу мінометна батарея і кулемет, близько роти ворожих солдатів. У липні 1944-го гвардії єфрейтор був нагороджений орденом Слави 3-го ст.
У ході наступу дивізія вийшла на державний кордон СРСР і форсувала Західний Буг. У жовтні 1944 року Іван Григорович нагороджений орденом Слави 2-го ступеня.
4 лютого 1945 року з передовою групою піхоти під вогнем розвідник подолав річку Одер, брав участь у захопленні плацдарму. Разом зі стрілками відбивав ворожі контратаки, що переходили в рукопашні сутички, знищив 13 ворожих солдатів і полонив офіцера.
На підступах до Берліна боєць здійснив ще один подвиг. Групу розвідників і зв’язківців відрізали від підрозділів, що наступали. Гітлерівці оточили радянських воїнів. Кілька годин артилеристи відбивали запеклий натиск ворога, сходилися врукопашну. У критичний момент Іван підняв за собою товаришів і вирвався з кільця. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня.
У травні 1945 року за виконання завдань командування гвардії єфрейтор Дитюк був нагороджений орденом Слави 1-го ступеня, і став повним кавалером ордена Слави. Після перемоги він залишився служити в армії. У 1949 році старшина Дитюк був демобілізований. Жив у Тирасполі, працював на заводі арматурником. Помер 23 січня 1982 року, похований на Дальньому кладовищі.
Про героя учасникам акції розповіла голова первинної організації № 3 Ради ветеранів війни, праці та Збройних сил Єфросинія Іванівна Пироговська. Євгенія Михайлівна Грабченко, Ольга Федорівна Новицька та Валентина Михайлівна Сегеда – небайдужі люди, що слідкують за упорядкуванням будинків, чистотою подвір’я та комфортом жильців, а також Володимир Нерубащенко разом з дітьми оглядали дошки пошани, присвячені ветеранам, роздивлялися їхні портрети, дивувалися, що досі нічого не знали про своїх героїчних сусідів.
Шановному Борису Михайловичу бажаємо міцного здоров’я, довголіття, добробуту і бадьорості духу!
Ми схиляємо голови перед героями Великої Вітчизняної війни й нікому не дозволимо очорнити їх священну пам’ять. Наша їм вдячність – безмірна. Не забудемо подвиги героїв війни, щоб вона більше ніколи не повторилася.
Валентина ОСАДЧУК.