Початок Великої Вітчизняної війни став величезним потрясінням для радянського народу, життя якого вмить було зруйноване віроломним нападом ворога. Червень 1941-го став часом незліченних руйнувань і жертві порою неймовірних мужності та героїзму, які повсюдно проявляли, обороняючи рідну землю, військовослужбовці та патріоти з мирного населення.
Одними з перших вступили в бої з фашистськими загарбниками льотчики, серед яких був і наш земляк Семен Хархалуп. Він воював усього 9 днів – і загинув, захищаючи рідне село Костянтинівку, що на Кам’янщині. За здійснені подвиги він не був удостоєний ані звань, ані нагород. Проте здобув безсмертя завдяки щирій пам’яті земляків. Про долю Семена Івановича і сьогодні, через 80 років після його загибелі, може розповісти кожен селянин. І в розповідях цих льотчик, загиблий у небі над Батьківщиною, постає як живий.
Шлях до мрії
В останній вересневий день 1909 року в сім’ї Івана і Марії Хархалупів народився син. Нарекли його Семеном на честь діда. Можливо, і долю його та багатьох поколінь предків-землеробів повторив би, якби Жовтнева революція, що корінним чином змінила звичний устрій, не окрилила хлопчика мрією про небо, не дала б початкової освіти…
Чотирнадцяти років від народження, маючи за плечима чотирикласну школу, Семен попрощався з рідною хатою і пішов у люди, власною працею добувати хліб насущний. Нарівні з дорослими рубав і корчував ліс на лісорозробках у Придніпров’ї, будував мостові та дороги. Потім життя закинуло його до Криму – у порту парубок працював на завантаженні та розвантаженні пароплавів. Робоча артіль, а пізніше – армія стали вихователями Семена.
У 20 років Хархалуп став червоноармійцем. Служити довелося в частині аеродромного обслуговування. І дитяча мрія про небо знов розпрямила крила. Семен служив і навчався, у Луганській авіашколі освоїв професію механіка-моториста літака. А в 1933 році дисциплінованого і відповідального військовослужбовця командування частини направило на навчання в льотне училище.
Одного дня листоноша принесла до хати Івана Хархалупа листа, в якому була фотографія молодого пілота. Тоді про Семена заговорили у Валя-Адинці, де він народився, й у сусідній Костянтинівці, де жила в описувану пору сім’я. Для маленьких сіл він став прикладом того, як сильна наполеглива людина, вірна своїй мрії, може добитися навіть самого, здавалося б, нездійсненного.
Стати справжнім льотчиком випускникові училища допоміг його перший командир Шариф Юсупов. Інженер за освітою та досвідчений пілот, він не тільки ділився з Хархалупом професійними знаннями й уміннями, а і допомагав молодому товаришеві в непростій справі самовдосконалення. Семен наполегливо працював над собою, багато й охоче читав. Маяковський став його улюбленим поетом. А «Облако в штанах» лунало у виконанні Хархалупа так, немов декламував справжній артист.
Проте недовго Семену довелося бути під началом командира, вихователя і друга. У 1935 році під час навчань сталася катастрофа – Шариф Юсупов розбився. Семен важко переживав цю втрату і на могилі друга присягнувся не залишити в біді його сім’ю. Тримаючи дане слово, постійно піклувався про вдову і сина загиблого. А через два роки Ханіфа стала дружиною Хархалупа, а Фоата він усиновив. Незабаром народилися ще два сини: Валерій і Володимир.
Початок війни
Влітку 1940 року, після приєднання Бессарабії до СРСР, авіаполк, в якому служив старший лейтенант Хархалуп, був перебазований у місто Бєльці. Семен Іванович літав на винищувачі І-153, а потім освоїв і новий МіГ-3. У 1941-му його призначили заступником командира ескадрильї.
Григорій Речкалов – однополчанин С. Хархалупа – у написаній вже після війни книзі «У небі Молдавії» згадує: «У перший ранок війни льотчики по сигналу тривоги підняли в небо свої літаки й розпочався нерівний бій з атакуючими «мессершміттами». Дружини та діти чекали їх на порогах будинків, з тривогою вдивляючись у небо, де чоловіки та батьки вели бій, захищаючи рідну землю. На аеродромі творилося неймовірне. На злітному полі гуркотіли вибухи. Там, де було бензосховище, розлилося вогненне море. Чорний дим обкутав МіГи, що не встигли злетіти. Вогненна смерть танцювала на землі… Так почалася війна».
Сім’ї командного складу терміново евакуйовували на схід. Ханіфа, що пустилася в дорогу з трьома малолітніми дітьми, так згадувала про той час: «У молдавському містечку, де поблизу кордону розташовувався наш авіаційний полк, почався переполох. Радянські солдати героїчно відбивали атаки ворога. Семен із одного польоту прилітав і в іншій відлітав. На аеродромі бував, лише доки заправляли літак пальним і боєприпасами. Не встиг ані допомогти упакуватися, ні навіть провести на вокзал. У критичний момент, коли фашисти прорвали лінію нашої оборони, ми виїхали з містечка, що горіло, останнім поїздом. Лише дивом врятувалися від ворога і залишилися в живих».
Ханіфа вирішила евакуюватися через Москву до дядька в Узбекистан. Щоб не загубити дітей, прив’язувала їх до себе за руки. У дорозі бувало всяке: і бомбардування, і голод. У Москві потрапити на потяг було практично неможливо. У лещатах величезного натовпу на вокзалі у Ханіфи на руках задихнулася найменша дитина. З Фоатом і Валерієм вона добралася-таки до Узбекистану.
У Самарканді Ханіфа Ахметшевна працювала вчителькою, а вечорами доглядала в госпіталі поранених червоноармійців. Поверталася додому пізно ввечері, стомлена і сповнена чекання звісток від коханого чоловіка.
Листи з фронту
Нарешті польова пошта доставила довгожданий лист: «Здрастуй, дорога Ніфо! Сьогодні 26-те, тобто четвертий день війни з фашистами. Коли вона кінчиться, невідомо. Можна сказати, що вона кінчиться, коли знищимо взагалі фашизм.
22 червня над Бєльцями було бойове моє хрещення, до чого я багато років готувався. У цьому бою ми програли, особливо постраждали товариші на землі.
Встаємо о 3-й ранку і лягаємо о 23 годині вечора. Кожен льотчик робить по 3-4 вильоти на добу.
Напад на наш Союз із боку німців був бандитським. У цьому ми проґавили. Ніфо, я ніколи в житті не відчував такої жалості й ніжності до тебе і дітей, як 22-23 червня. Я абсолютно нічого не розумів, що твориться та що буде з тобою і нашими дітьми.
Тепер характер дій абсолютно міняється. Панування в повітрі за нами. Наземні частини концентруються для наступу. Я думаю, що війна з німцями довго продовжуватися не буде. Німці натиск Червоної Армії не витримають і запропонують мир. А мир може бути лише в тому випадку, якщо в Німеччині буде знищений фашизм, і народи малих країн житимуть самостійно».
З передової Семен встиг написати сім’ї ще один лист: «Мила моя дружино, дорогі діточки! Можу повідомити, що я живий і здоровий. Учора, 28 червня, надвечір, 12 ворожих бомбардувальників пересікли Дністер і взяли курс на українське місто Котовськ. Бій був жарким. Із дванадцяти стерв’ятників лише одному вдалося повернутися. Не такий уже страшний ворог, як у перші дні. Я у цьому бою збив два літаки. Обидва впали поблизу Рибниці».
Ханіфа отримала цю останню звісточку одночасно зі сповіщенням про те, що чоловік «…поліг смертю хоробрих».
Останній бій
Вранці 30 червня 1941 року загін винищувачів на чолі з Хархалупом вступив у нерівний бій над Дністром із фашистськими «мессершміттами».
«Троє проти десяти. Свинцеві траси розривали повітря. Задимилася перша ворожа машина. Проте вийшов із бою та потягнувся на Рибницю один наш «яструбок». Два інших ще відчайдушніше накинулися на фашистів. Вони вправно ухилялися з-під ворожих атак, нестримно нападали, виверталися та знову йшли в атаку. Однак сили ворога перевищували вп’ятеро. Підбитий, упав у полі ще один червонозоряний. Залишився єдиний «МіГ» проти дев’яти «Ме-110». «Яструбок» хитнувся вбік, услід стерв’ятникові, але свинцеві струмені вдарили прямо в лоб, по фюзеляжу і площинах машини. Спалахнув літак і, залишаючи широкий шлейф чорного диму в безхмарному небі, поплив нестримно вниз. Із ревом прокреслив він над самими головами костянтинівців димний вогненний слід і врізався в землю за околицею. Всі побігли до місця падіння літака. Довкола воронки були розкидані уламки, глибоко в землю врізався пропелер. Недалеко від догораючого літака, обличчям вниз, безсило розкинувши руки, лежав скривавлений льотчик. Його дбайливо перевернули, поклали під голову шкірянку, прикрили парашутом. Хто ж він, цей льотчик? Документи цілі…», – так описав бій, у якому загинув С. Хархалуп, Т. Цопа в книзі «Вогненні цитаделі».
Поранений Семен Іванович у небі над рідною Костянтинівкою розумів, що не дотягне до бази. Він намагався посадити винищувач на добре знайоме велике рівне поле. Те саме, по якому бігав босоногим хлопчиськом, на яке потім, приїжджаючи у відпустку, виходив, узявши в руки косу, в жнива – і не кожен, хто працював на землі все життя, міг встигнути за ним…
Увічнення пам’яті
До місця загибелі Семена Хархалупа виїхав замполіт ескадрильї з групою льотчиків і техніків. Разом із селянами вони поховали загиблого товариша на місцевому кладовищі. Пропелер літака, на якому Семен Іванович зробив у перші дні війни п’ятдесят бойових вильотів, був установлений у центрі села – як пам’ятник вірності та відвазі. Коли ж Костянтинівка опинилася під фашистською окупацією, земляки сховали цю дорогу реліквію і дбайливо зберігали всі воєнні роки. Після перемоги над ворогом пропелер експонувався в Республіканському історико-краєзнавчому музеї Молдавської РСР.
Удова безстрашного льотчика в повоєнні роки залишилася працювати вчителькою у Самарканді. Вона виростила та виховала двох синів гідними пам’яті батька. Разом із ними нерідко приїжджала до Костянтинівки. Селяни зустрічали сім’ю, що осиротіла, тепло і сердечно.
На перехресті двох центральних вулиць Костянтинівки місцеві жителі встановили скромний обеліск, увінчаний червоною зіркою. На нім викарбували напис: «Вічна слава полеглому в боях за Батьківщину з німецько-фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 льотчикові, старшому лейтенантові С. І. Хархалупу (30.IX.1909 р. – 30.VI.1941 р.)».
До п’ятдесятиліття з дня загибелі Семена Івановича місцевий колгосп і депутати сільської Ради вирішили виготовити й установити новий пам’ятник, який відображав би картину, побачену мешканцями Костянтинівки після падіння винищувача…
«У ті роки я працювала директором Кам’янського комплексу меморіальних музеїв і, звичайно ж, дуже хотіла зустрітися з рідними С. І. Хархалупа, – згадує Маргарита Балицька, нині відома в усьому Придністров’ї як досвідчений і допитливий краєзнавець. –Нарешті, 3 липня 1991-го ця зустріч відбулася. Ханіфі Ахметшевні було 82 роки. Жила вона у Самарканді, але всім серцем, всіма думками тягнулася сюди, де народилася, зростала та загинула найдорожча для неї людина. Довго розповідала Ханіфа Ахметшевна про труднощі життя вдови з двома дітьми, про те, як вистояла, вивчила і виховала синів. Один із них – Валерій – буквально через місяць приїхав до Костянтинівки на відкриття нового пам’ятника батькові. А перший обеліск Хархалупу С. І. односельці перенесли в поле – туди, де впав його літак.
Нині обидва пам’ятники стали місцем поклоніння не тільки для односельців – для всіх, хто знає та шанує історію. Їх оберігають і доглядають. Не раз мені траплялося супроводжувати екскурсантів із різних країн сюди, де розпочалося та завершилося життя, що стало легендою. І якщо доля приведе вас, шановні читачі, до Костянтинівки, постійте в скорботному мовчанні біля скромного сільського меморіалу – одного з багатьох споруджених у світі на згадку про героїв Великої Вітчизняної війни»
Лариса ЛЕГКУН.