Основні дороги нашої республіки на заздрість сусідам являють собою добротні автомагістралі, уздовж яких і розташовується частина аграрних господарств. Асфальтове полотно з Григоріополя в Дубоссари завершується невеликим селищем Дзержинське. Тут живуть люди, твердо переконані в тому, що слово «добробут» нерозривно пов’язане зі словом «праця».
Зі спогадів дитинства
Працювати вони навчені з дитинства, і прикладом у цьому їм є батьки. Ось що розповів під час зустрічі у своєму селянсько-фермерському господарстві (СФГ) Геннадій Миколайович Годя: «Мій батько Микола Миколайович – агроном-виноградар. Він працював бригадиром виноградної бригади радгосп-заводу «Букет Молдавії» більш ніж 45 років. Цей колектив (близько 200 осіб) обробляв понад 300 га виноградників. У гуртожитку жили залучені збирачі з Молдови, для них було організовано харчування в їдальні.
Мати, Ольга Никанорівна, була беззмінною помічницею батька у бригаді. У 90-ті роки, коли почав практикуватися орендний підряд, наша сім’я взяла в оренду 2 га виноградника: працювали тоді з ранку до ночі, щоб отримати високий урожай. Ми з братом Дмит-ром брали в цьому безпосередню участь. Крім того, мама родом із села з багатими традиціями тепличного овочівництва. На нашій присадибній ділянці в теплицях вирощували огірки й помідори. Зарплати тоді були невеликі, часом прибуток від тепличного виробництва перевищував їх. Щоб зібрати урожай, батьки вставали о 5-й годині ранку, в Дубоссарах на базарі біля готелю за півгодини все продавали, й батько встигав у СФГ, де робочий день починався о 8-й годині.
Нас, синів, залучали до всіх робіт, у тому числі накривати теплиці. Батько змалку виховував нас так, щоб ми розуміли: достатку можна досягти тільки завдяки праці. За будь-яку виконану роботу він, нехай символічно, але платив (мама, щоправда, не дуже це схвалювала). Батько, хоча йому вже незабаром 75 років, приходить до мене в господарство, допомагає. З віком починаю розуміти: все, що раніше мені здавалося в його діях і думках неприйнятним, мало вагомі підстави».
Перші трудові кроки та відкриття
По закінченні Єдинецького ветеринарного технікуму в 1992 році Г. Годя почав працювати у тваринницькому господарстві Катерини Григорівни Димитришиної. З великою повагою він згадує свого наставника, талановитого керівника, учасницю боротьби за становлення нашої республіки, депутата першого скликання Верховної Ради ПМР.
«Останнім часом Катерина Григорівна керувала колгоспом «Зоря комунізму», – розповів підприємець. – Я почав працювати в господарстві ветфельдшером, потім – помічником зоотехніка й обліковцем. Мені ніколи не подобалося сидіти, склавши руки. Катерина Григорівна обіцяла, що через рік знайде застосування моєму ентузіазму. Так і сталося: мені запропонували організувати молочне скотарство. Починав з нуля, завозив телиць, формував стадо, створив перший цех, потім другий. Так пропрацював 10 років. Спорудив будинок, одружився, народилися діти. Турбот вистачало. Однак Катерина Григорівна наполягала: «Тобі треба вчитися, інакше перспективи у тебе не буде». На відділенні ветеринарії Кишинівського сільгоспінституту не було заочного навчання, тому вступив на факультет зооінженерії та зоотехніки, який закінчив у 2000 році. Попрацював трохи на заводі «Букет Молдавії», а потім, у 2004-му, створив своє СФГ.
До речі, не перестаю дивуватися: доля іноді зводить людей, споріднених по духу з пелюшок. Я дружу з давніх пір з підприємцем Русланом Туртурікою. Народилися ми в 1970 році в одному пологовому будинку в один день з різницею в одну годину – він старший за мене. Одночасно організували сільгоспбізнес, наші польові стани поруч. Допомагаємо один одному і порадою, й ділом.
Зайнявся я мускусною качкою чисто випадково. У мене був друг, який жив у Башкирії, листувалися з ним (Інтернетом тоді ще не користувався). Він розповів, що давно займається качками. Вислав у Тирасполь з оказією яйця мускусних коричневих качок племінного радгоспу. Так у 1993 році у нас з’явилося 15 мускусних каченят. Такої качки в нашому регіоні не було. На жаль, у результаті зливи (а ми тримали каченят на вулиці в загоні) живими залишилися лише п’ятеро, з яких і започаткувалося наше домашнє виробництво качки дивовижного для наших країв забарвлення. Спасибі всім, хто зустрічався мені на життєвому шляху, хто допоміг пройти крок за кроком увесь шлях до птахівництва.
Потім я викупив частину молочно-товарної ферми (МТФ) колгоспу, поголів’я якої складалося з елітних корів (голів 80) – одних із кращих у Придністров’ї. МТФ тоді перебувала на межі банкрутства. Спочатку я взяв усю ферму в оренду, а через кілька місяців мене попросили розрахуватися. Всю її викупити я не міг, довелося придбати лише 7 голів. Практичний досвід уже був, і через деякий час нам удалося збільшити стадо до 82 голів, з яких 30 були дійними коровами.
У цей період качками займалася дружина. Звичайно, було важко, для розвитку господарства не вистачало грошей. Ціни на молоко ще більше знизилися. Виробництво не окуповувалося. Настав час, коли довелося ліквідувати стадо і залишити лише одну корову для своєї сім’ї. Водночас птиця мала попит.
Виробництво почало розширюватися
Інкубували й вирощували спочатку 50–60 качок на своєму подвір’ї, потім 100–200. Якось мені запропонували організувати виробництво каченят у ширшому масштабі. Кілька років у домашніх умовах працювали второваною доріжкою. Для мене птахівництво в такому масштабі було новим видом діяльності, хоча вивчав його і в технікумі, й в інституті. Довелося глибше освоювати цю науку, діставати студентські конспекти. Ґрунтовна освіта послужила добру службу.
Виробляли на рік до 20 тонн м’яса, молодняк качок і курей сягав до 18–20 тисяч голів. Курей щорічно привозили з Угорщини. Навіть наше невелике господарство витрачає на це сім-вісім тисяч євро. Птахів на сьогодні маємо до 2,5 тисячі голів. Молодняку – близько 3,5 тисячі голів, качок – 2,5 тисячі голів. За батьківським стадом коричневих качок їздимо до Франції, за білими – до Німеччини. Благо, що качка поліморфна, з батьківським стадом можна працювати кілька років, вони змішуються, не втрачаючи якості.
Розв’язання виробничих завдань загострило серйозну проблему птахівництва республіки – відсутність власної генетичної бази. Відродити галузь і створити генетичне стадо в нашій республіці – одне з основних завдань, яке дозволить галузі бути самодостатньою, рентабельною, конкурентоспроможною. Одне підприємство може забезпечувати всіх птахівників, і для цих цілей не потрібна буде валюта й інші турботи».
Iнновації – у виробництво
Далі розмова зайшла про важливу складову бізнесу – реалізацію виробленої продукції. «Ринок нашої республіки невеликий, платоспроможність населення також залишає бажати кращого, – сказав з цього приводу Геннадій Миколайович. – Та і світогляд людей змінився. Якщо раніше населення купувало птицю на дорощування, потім її консервували тощо, то нині багатьом простіше купити в магазині свіжу тушку. Ми реалізуємо продукцію здебільшого в Придністров’ї, решту молодняку птиці та м’ясо експортуємо».
Як людина заповзятлива, Геннадій Миколайович, орієнтуючись на економічну доцільність, погіршення ситуації з виробництвом зернових, ефективність використання кормів і підвищення імунітету птахів до захворювань та інших негативних явищ, дійшов висновку про необхідність введення в раціон гідропонного корму – пророщеного зерна, яке, діючи як ліки, допоможе птахам упоратися з повільним обміном речовин, проблемами травлення, слабкою кістковою та м’язовою системою, низькою і нестабільною несучістю, маленькими яйцями, огрядністю. Яйця від добре вгодованої птиці прекрасно підходять для вирощування в інкубаторі. Витривалість та інші показники майбутніх пташенят набагато вищі, ніж у курчат, матері яких не отримували такої підгодівлі. Застосування гідропонного корму з успіхом замінює в раціоні сухі суміші й вітамінні добавки, серйозно здешевлюючи вартість годування.
Г. Годя розвинув далі своє бачення переваг впроваджуваної технології: «Нині екологічна чистота збільшує попит на товар, отже, треба використовувати для цього наявну можливість. Щоправда, кількість продукції зменшиться на 10 %, але значно знизиться собівартість і покращиться її якість.
Виходячи з переваг пророщеного зерна, яке спочатку самі вирощували, прагнення піти від генетично модифікованих зернових, ми вирішили придбати в Китаї промислову установку для пророщування зерна.
Китайці сказали: «Включайте і працюйте». Та ми вирішили усунути спочатку окремі недоліки, й вийшла китайсько-придністровська установка. Враховуючи те, що вона розміщена у вживаному 40-тонному контейнері, її вартість становить 20 тисяч євро, а не 56. Внаслідок економії придбали обладнання для другого контейнера, де насіння буде пробуджуватися у зростання».
До відома: установка для пророщування зерна передбачає миття зерна, дезінфекцію його озоном, який пригнічує мікрофлору (є озонова установка). Рослини, розташовані на стелажах у піддонах, згідно з комп’ютерною програмою, періодично зрошуються. Створюються такі умови, коли з 1 кг пшениці можна отримати 7-8 кг пророщеного корму. За добу з 200 кг можна виростити 1 200 і більше кілограмів корму. Все в ньому їстівне: і вершки, й корінці, в тому числі для людини. В установці можна пророщувати й бобові, які мають попит у ресторанах, а також вирощувати гриби.
Підприємець розумно розважливий
Геннадій Миколайович – підприємець, готовий освоювати нове, такий, що шукає, але не кидається безоглядно в незвідане, розумною мірою розважливий. Обробляє в господарстві 75 га землі. «Останнім часом у рільництво вкладення великі, а результати мізерні, – говорить він. – Дійшов розуміння необхідності переоцінки ставлення до технологій у землеробстві. Надалі закономірна ланцюгова реакція змін у кормовиробництві та тваринництві. Спілкуюся з друзями – підприємцями з України, які впровадили no-till технології обробітку ґрунту і знають усі плюси й мінуси такої форми землеробства. Вважаю, що переходити на цю технологію треба поступово: у нинішньому році не буду орати й дискувати 10 га. Якщо ризикувати, то лише частиною площі, здійснювати покроковий рух до no-till технології, напрацьовуючи власний досвід.
Побував я в Америці у дочки Ольги, й там познайомився з колишнім головою колгоспу з України. Живе він у районі, де влаштувалася українська діаспора, там і харчові продукти відрізняються від тих, які споживають американці. Навіть вивіски на магазинах двома мовами (друга – українською). Колишній директор українського господарства придбав спочатку 30 га землі й почав вирощувати ті культури, які потрібні для приготування їжі місцевим українцям. Так українець, який 30 років пропрацював головою колгоспу, став американським фермером. Сам собі давав завдання і виконував їх. Він придбав мінімальну кількість спеціальної для no-till дорогої сучасної техніки, здатної виконувати весь комплекс робіт, і в поті чола займається землеробством. Там з роками на полях склався шар дерну, як у лісі. Важливо і нам створити подушку з залишків рослин у верхньому шарі ґрунту, для чого вводити в нього культури типу гірчиці, редьки масляної та, звичайно, дотримуватися сівозміни. Є в Америці ще один, на мій погляд, правильний нюанс: не кожен може займатися тим, чим хоче. Якщо вирішив виробляти рослинницьку продукцію, будь добрий, пройди 3-місячні курси навчання, навіть якщо у тебе є сільгоспосвіта, а якщо її немає – курс навчання складе не менше півроку. Лише той, хто має відповідну освіту й ліцензію, може займатися виробництвом зерна, кормових культур, тваринництвом тощо.
Роблю в житті висновки постійно. Наприклад, поточний рік показав: якщо посуха, то не потрібно застосовувати ніяких обприскувань і добрив, які забирають вологу і висушують ґрунт. Багато в чому в такі періоди подушкою безпеки для агропідприємців повинна бути no-till технологія».
Переймаючи досвід, аналізуючи свої помилки, упроваджуючи досягнення науки й техніки, птахівниче СФГ Геннадія Годя у співдружності з колегами по цеху впевнено підкорює нові виробничі висоти
Олег ГАВРИЛЕНКО.