З усьо го в світі найдорожче –
Своя сім’я і власний рід.
Бо навіть предків рідних мощі
Оберігають нас від бід…
Бо без сім’ї і сво го роду
(Такий закон Всевишній дав)
Немає нації, народу,
Немає жодної з держав.
В. ВІТРЕНКО
Божий дар
Життя… Найдорожчий скарб людини, дарований їй сім’єю. «З родини йде життя людини», – стверджує народна мудрість, зароджуючи у кожного з нас глибоку пошану до своїх батьків, дідів-прадідів, до родинного вогнища.
Сім’я як одне з провідних, найвеличніших і геніальних соціальних досягнень людства пройшла складний шлях розвитку. У віровченні християнства говориться, що родина – це дар Божий. Всевишній міг би створити людський рід у той самий спосіб, у який створив Адама та Єву. Проте Божа Мудрість обрала інший шлях: створила людну як найдосконаліший винахід для впорядкування життя на землі та продовження роду людського.
Кожна людина не є сама по собі у світі. Вона починається від своїх батьків, які мають святий обов’язок виховати дітей. Родина, рід, родовід, народ – такий шлях розвитку кожної людини, формування її світогляду, світосприйняття, усвідомлення себе як часточки всього людства. Саме в родині закладається серцевина майбутньої особистості, громадянина, патріота: прищеплюються загальнолюдські чесноти: любов, вірність, щирість почуттів, людяність, чуйність, повага до інших. Сім’я – це той святий вузол, яким сполучаються люди в суспільстві, хранителька національних звичаїв і традицій. Оскільки родина – це підвалина кожного народу, школа тих чеснот, у виховані яких виростає суспільство, перша клітина суспільства, тому саме вона вважається найважливішою спільнотою, основою будь-якої держави.
З історії свята сім’ї
Міцна родина, заснована на любові, взаєморозумінні та вірності – це дар і найбільше щастя. 8 липня всі ми відзначаємо День сім’ї, любові та вірності. Це відносно молоде свято, за основу якого взято народно-християнський празник – День Петра і Февронії – покровителів родини, подружній союз яких вважається зразком християнського шлюбу. Їхнє життя втілило риси, які споконвіку були пов’язані з ідеалами подружніх стосунків: взаємна любов і вірність, благочестя та милосердя.
Князь Петро був другим сином муромського князя Юрія Володимировича. Він вступив на престол у Муромі 1203 року. А за кілька років до цього князь Петро захворів проказою, від якої ніхто не міг його вилікувати. У сновидінні князеві було відкрито, що його може зцілити Февронія, дочка древолаза-бортника, яка знала властивості цілющих трав і уміла лікувати недуги. Вона була красивою, благочестивою, мудрою та доброю дівчиною. Князь пообіцяв одружитися з нею після зцілення, проте слова свого не додержав. Хвороба повернулася, Февронія знову вилікувала його і таки вийшла за нього заміж.
Коли Петро успадковував престол, бояри не захотіли мати княгиню з простого люду, заявивши йому: «Або відпусти дружину, яка своїм походженням ображає знатних баринь, або залиш Муром». Тоді пара на човні відплила Окою та стала жити простим життям, насолоджуючись тим, що вони разом.
У Муромі ж почалися міжусобиці та вбивства за престол. Тоді бояри схаменулися, зібрали раду і вирішили перепросити Петра. Князь і княгиня повернулися. Февронія ж зуміла заслужити любов городян.
У похилих роках подружжя прийняло чернечий постриг у різних монастирях з іменами Давид і Єфросинія. Вони хотіли померти в один день і заповіли покласти їхні тіла в одній труні, заздалегідь приготувавши гробницю з одного каменю з тонкою перегородкою. Так і сталося: вони померли в один день і годину – 25 червня (за новим стилем – 8 липня) 1228 року.
Історія про красиве кохання подружньої пари сповнена нелегких випробувань. Але ніщо не зломило їхніх почуттів, до кінця днів вони залишалися віддані одне одному.
Кохання, що народжує життя
Коли говоримо про родину, маємо на увазі, перш за все подружжя, бо воно творить першу форму сім’ї, зберігаючи свою цінність навіть тоді, коли немає дітей. «Живуть між собою, як пара голубів», – кажуть про тих, хто, побравшись, плекає почуття любові та вірності, взаємоповаги та щирості, підтримки та самовідданості до глибокої старості.
Немає, певно, жодного поета чи прозаїка, драматурга чи кіносценариста, який би хоч раз не оспівав у своєму творі найтонше і найпрекрасніше почуття людини – кохання. Поети називають його величною поезією життя, вершиною духовності людини, торжеством її природних сил. Саме воно є тим спалахом, який здатен перетворитися у полум’я любові та запалити родинне вогнище.
Палітра ліричних творів придністровських авторів досить таки різноманітна. Читаючи поезію кохання, поринаєш у найпотаємніші куточки людської душі, яка то шаленіє від невимовних емоцій любові, то плаче гіркими сльозами смутку та розчарування. Кожен такий твір – чиясь історія, доля, чиєсь життя…
Неймовірно ніжно намагається передати почуття глибокої любові та поваги до своєї коханої поет Володимир Поята в поезії «Моїй дружині». Невеличкий за розміром віршик, зітканий з епітетів, метафор і порівнянь, надзвичайно тонко змальовує сердечне ставлення поета до дружини. «Немає вірнішого приятеля, як добра жінка», – читаємо між рядків народне прислів’я. Чи не так? Автор називає дружину «зорею свого життя», яка осяває його шлях не зважаючи на життєві перипетії. Навпаки, зі слів «Чим ночі темніші, ти сяєш ясніше, і ночі – мов дні золоті» розуміємо, що жінка намагається підтримати свого коханого чоловіка у будь-яку скрутну хвилину:
Гори, моя зоре,
І в щасті, і в горі
Ти світиш в моєму житті.
Чим ночі темніші,
Ти сяєш ясніше,
І ночі – мов дні золоті.
Я знаю, що часом
І зорі згасають
В холодній, німій вишині.
Моя ти ранкова
Зоря й вечорова –
Сіятимеш вічно мені.
Дійсно, жінка – це сяйво, це життєдайний вогонь, що горить у серці кожної людини. Бо жінка – це життя!
Одвічний голос материнської душі
Жінка, дружина, мати – святі слова. В них споконвіків закладено генетичний код життя. І стоїть на землі Мати, вища і святіша від усіх богинь. Ота, що слово та пісня. Ота, що земля і хліб. Ота, що перша ластівка в небі й веснянка в гаях. Ота, що правда і любов. Ота, що просто Мати.
Мати і дитина – вічна тема в мистецтві. Величні образи материнства в різні часи й у різних країнах оспівували художники. Ця тема невичерпна і буде хвилювати митців завжди, в будь-яку епоху.
Образ матері знайдемо і в творчому доробку Галини Васютинської: «Ненько рідна», «Солом’яна лялька». Не тільки зовнішність, а й тонка поетична душа письменниці бере свій початок від матері. Поетеса у вірші «Мамина спадщина» пише:
Ненька мені в спадщину лишила
Доброзичливість, душі тепло,
Сірі очі та волосся біле, –
Вже його снігами замело.
Саме матері завдячує письменниця, що вихована на засадах любові та поваги: «До старих – увагу і пошану, до малечі – ласку і любов». А слова матусі: «Не гнівитися дуже на недолю, і на зло добром відповідать. Треба наполегливість і волю для мети високої зібрать» – стали для Галини Васютинської заповітом на все життя.
Проста сільська трудівниця Ганна Поята теж виховувала сина в любові. Саме вона прищепила малому Володі любов до краси природи, навчила цінувати людей, бачити в кожній людині товариша. Її жіноча мудрість і лагідність стали для сина поштовхом до творчої стежинки, саме їй він присвятив велику кількість своїх поезій: «Матері», «У Святвечір», «Посадила мати…», «Плач матері», «Мальви».
Жалючим болем плаче душа, коли читаєш твір Володимира Пояти «Серце материнське». Автор розповідає нам сумну історію життя знедоленої жінки:
Вона ж кривенька була зроду,
Так їй судилось на віку,
Ні чоловіка, ані роду,
Дав Бог їй доленьку гірку.
Єдиною втіхою бідної жінки був син, «мов той дубок» – «радість в хаті, надія…» Та не судилося матері випити щастя сповна. «І час лихий таки настав» – відраду її життя, її кровиночку відривають від неї:
Прийшли з повісткою з сільради:
«Вам прибыть, – в ній такий наказ, –
В воєнкомат!..»
Серце материнське
відразу відчуло біду:
І раптом грім, і темінь довга –
Їй похоронку принесли:
«Погиб при исполненьи долга»…
Упала, в хату занесли…
…Барвінок, що садила, в’ється,
Від нього їй вже постеливсь,
Немов до маминого серця
Синочок ніжно притуливсь.
Та серце матері і нині
Там, у могилі, ще горить,
Ночами, кажуть, вогник синій
Біля хреста палахкотить…
Горить той одвічний вогонь материнської душі. І горітиме, поки існує людство. Тож станемо перед Матір’ю на коліна й помолимось, як Матері Божій. Станемо на коліна перед Матір’ю й виростемо духом аж до небес.
Сива мудрість
І так із покоління в покоління, від роду й до народу передаватимемо шану нашим батькам, дідам та прадідам, як вони передають нам свою любов, свою ласку та турботу, свій досвід та життєву мудрість. Бо хто, як не вони, є для нас провідною зорею на тернистому шляхові життя. Сивочолі радники завше стоятимуть на захисті та зміцнені родини.
Прочитавши оповідання придністровської письменниці Людмили Кудрявцевої «Совість», розумієш глибину прислів’я «Бабине слівце – плідне зеренце». Саме бабусині слова про Совість зароджують у душі онуки Тетянки розуміння людських чеснот, запалюють у маленькому сердечку вогник добра і любові. І зростатиме тепер дівчинка, живучи по-совісті.
А інакше і бути не може. Бо хто, як не вони: ті, що пережили лихоліття війни, ті, хто відчув на собі нестерпний холод та голод повоєнних років, ті, хто попри все намагався подарувати нам щасливе майбуття, – зможуть донести до нас поняття законів життя.
Тож будемо вдячні їм за це, як вдячна Надія Делімарська своєму дідусеві Івану Кузьмінчуку. У вірші «Моєму дідусеві» автор зазначає, що рішучим розчерком у людських долях молодих вдовиць, малих сиріт і тих, хто отримав звістку про смерть рідної людини, розписалася війна. Страшна й безжальна, вона може вмить забрати все, що є у людини. Тому ми, нащадки тих поколінь, які ціною свого життя перемогли в кривавій війні, повинні зробити все, аби зберегти спокій та мир на всій землі та в кожній родині.
Святий обов’язок
І знову на думку спадає народна мудрість: «Дерево міцне корінням, а людина – родом і народом». Міцність нашого духу – це міцність нашої родини. Люди кажуть, що діти – листочки родового дерева, батьки їхні – гілки, дідусь і бабуся – стовбур, прародичі – коріння. Наш святий обов’язок – пам’ятати про це завжди. З пошаною ставитися до всіх членів родини та свято берегти в серці світлу пам’ять про своїх пращурів.
Деякі народи Азії знають свій родовід за сім-вісім поколінь, а то й більше. На жаль, серед представників сучасного молодого покоління трапляються ті, які з гордістю називають кілька колін родоводу свого улюбленого кота чи собаки, та іноді не знають, як правильно звучить назва організації, де працює тато чи мама, не кажучи вже про рід діяльності дідуся чи бабусі.
А щоб цього не було, слід відроджувати нашу родословну пам’ять, наші прадідівські звичаї та традиції, в яких мамина колискова і батьківська хата, бабусина вишиванка і дідусева казка, молитва любові та доброти, прощення та прагнення до кращого життя, що віками лине у зоряне небо предків і кожен раз повертається через небесні ворота до новонароджених душ-дітей.
Наші батьки, дідусі та бабусі, братики й сестрички – ось та надія, яка має порятувати наших дітей від безкоріння духовного, від зречення вікових традицій, від самознищення. Пам’ятаймо, що кожен із нас – це не окрема гілочка, а частина великого сплетіння багатьох поколінь. І кожен повинен оберігати гідність свого роду, продовженням якого він є. Адже родовід – це окрема книга життя. Тож давайте писати її, щоб нашим нащадкам було що читати, було про кого читати та було б що наслідувати, щоб продовжити цю книгу життя своєю історією. Історією свого роду, свого народу.
Оксана IВАСIВА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.