Природа генетично визначила роль і призначення жінки в суспільстві як матері та берегині сімейного вогнища. Жінки Придністров’я дорогою ціною підтвердили це призначення.
Вони зуміли визволити наших депутатів і першого Президента Ігоря Смирнова з катівень націо-налістів Молдови, разом із чоловіками пліч-о-пліч відбивали ворожі атаки в окопах, закликали жінок Молдови зупинити кровопролиття, це вони «вибивали» зброю для захисників республіки у керівництва 14-ї армії, допомагали евакуювати біженців, жінок та дітей, з розгромлених Бендер, чергували біля поранених у лікарнях, хоронили загиблих…
«Не жінки, а кремінь», – говорили про них тоді
Отже, жінки в історії Придністров’я відіграли важливу роль. Самі представниці прекрасної половини людства стверджують, що по-іншому в ту пору не можна було жити. На долю «слабкої статі» випало чимало тяжких днів, але вони не скинули всі тяготи на плечі чоловіків – жінки також ризикували своїм життям і давали надію і віру захисникам, що вони не одні. Саме завдяки їхнім рішучим діям і завзятості вдалося відстояти республіку.
Особливої згуртованості, витривалості, сміливості та розсудливості вимагали від жінок широкомасштабні бойові дії на території Придністров’я. Вони ставали санінструкторами, збирали для захисників теплий одяг, продукти харчування, доставляли їжу на позиції, виїжджали в міста Росії, України, Білорусії з інформацією про події в Придністров’ї. Організаторські здібності керівників організацій, їхнє вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність, терплячість і мужність, підтримка жителів міст і сіл, допомагали активісткам жіночого руху виконати все, що випало на їхню долю.
«Жінки за своєю природою надзвичайно чутливі: вони підсвідомо відчувають небезпеку і відразу намагаються захистити дітей, свій дім і все, що в ньому є. Тому багато їх було на площах під час страйків, вони швидко організовувалися, приймали рішення й відразу виконували їх: збирали медикаменти, теплий одяг, гроші, готували термосами їжу й возили на позиції. При цьому вони працювали й виховували дітей. Усе це відбувалося на моїх очах, тому хочу низько вклонитися нашим мужнім і прекрасним жінкам», – зазначив помічник Президента Ігоря Смирнова (1992–2011) Володимир Іванов.
У низці об’єднань патріотичної спрямованості ось уже третій десяток років діє громадський рух «Республіканський союз жінок Придністров’я», що об’єднав у своїх лавах дев’ять територіальних жіночих громадських організацій.
Політичні події 90-х у житті нашого регіону розвивалися настільки стрімко й бурхливо, що це нікого не залишало байдужим. Особливу активність проявляли придністровські жінки, оскільки вони завжди гостріше відчувають наближення біди, загрозливу небезпеку родині, дітям. Це згуртовувало активісток. Об’єднавшись на знак протесту проти загибелі невинних беззбройних захисників м. Дубоссари, в листопаді 1990 року понад 70 жінок оголосили перше політичне голодування.
Більше тижня жінки не залишали центральну площу на знак протесту проти перебування на вулицях Дубоссар ОМОНу та поліції. Протестуючи проти економічної блокади Придністров’я з боку України та Молдови у 2006 році, вони майже місяць стояли в пікетах на митних постах навколо Придністров’я.
Жіночому страйковому комітету ПМР 1 вересня виповниться 30 років. Це легендарна організація, без якої важко уявити становлення і захист нашої молодої республіки в найважчі роки.
«Наші жінки, різні за віком, не вагаючись, підставили свої тендітні плечі під важку ношу боротьби з оскаженілими націоналістами Молдови, виявляючи при цьому мужність, стійкість і волю до перемоги, як у політичній боротьбі, так і в окопах на Кошницько-Дубоссарського напрямку, під час захисту Бендер, в ім’я миру та свободи народу Придністров’я», –написала в книзі-фотоальбомі «Жінки Придністров’я» незмінний лідер і натхненник жінок, їхній адмірал – Галина Степанівна Андрєєва.
«Ми, Жіночий страйковий комітет ПМР, довели всьому світові, що наше майбутнє – в наших руках», –ці слова Галини Андрєєвої найкраще свідчать про те, що, попри найважчі випробування, вони вірили: республіці та миру на нашій землі – бути!
Жіночий страйком нагороджений високими державними відзнаками: орденами Республіки, «За особисту мужність», «За заслуги» I ступеня, «Козацька слава» II ступеня, хрестом Союзу козаків Росії «За оборону Придністров’я», медаллю «25 років ПМР», але найголовнішою нагородою є вдячність нащадків і пам’ять, яку потрібно передавати з покоління в покоління.
Суспільно-політичне життя
Ольга Федорівна Новицька багато років є заступницею Галини Степанівни. Поза межами цієї авторитетної організації вона ще й піклується про стан будинку, в якому проживає з сім’єю. Управляти таким господарством тендітній жінці, очевидно, досить складно, та вона не звикла пасувати перед труднощами (за її плечима погрози ворогів, мітинги, страйки й окопи). На сьогодні вона добилася, що в під’їздах стоять надійні металеві двері, вставлені сучасні пластикові вікна, всюди чисто і затишно, а на клумбах – квіти. Управитель знає всіх людей, що проживають в домі, адже більшість із них заселялася 40–45 років тому. Тут повиростали їхні діти та онуки – тож було їй за що боротися у достопам’ятні 90-ті.
У травні на будинку з’явилася пам’ятна дошка, яка нагадала мешканцям усього двору, що тут жив Герой Радянського Союзу гвардії єфрейтор Іван Григорович Дитюк. Довго згадували його, шукали ниточки-зв’язки – й таки знайшли. Сподіваємося, що дочка Лариса та онучка героя побачать, як вшановане ім’я їхнього батька й дідуся. Усе це завдяки невгамовному характерові жінки, якій до всього є діло, хоча й чоловікові (він не виходить з квартири) необхідно приділяти увагу, й за своїм здоров’ям теж потрібно стежити.
Минає час, ровесники республіки виховують своїх дітей, працюють, вдосконалюють, керують – розбудовують сучасну державу. Засновники теж не здають позицій – вони передають свій досвід молодіжним організаціям, дітям і правнукам.
Членами місцевих організацій є делегати всіх з’їздів депутатів усіх рівнів, учасниці захисту та бойових дій на захист ПМР, депутати районних і міських Рад, вони різного віку та професій, пенсіонери, жінки-активістки сіл Дубоссарського, Кам’янського, Рибницького та Слободзейського районів. Як і раніше, вони, зберігаючи свою активну життєву позицію, разом залучаються до суспільно-політичного життя, сприяють зміцненню самостійності та незалежності ПМР, беруть безпосередню участь у виборних кампаніях, в обговоренні прийнятих нормативних актів, вивчають громадську думку з питань економіки й політики, виступають у засобах масової інформації.
Ганна Миколаївна Гайдаржі, активістка ОРТК, регулярно відвідує засідання своєї робочої групи, Дорадчі збори перших придністровських депутатів, бере активну участь в усіх громадських акціях, будь то перепис населення, збір підписів, виборні процеси чи повсякденні житейські турботи. Вона знає, кому з колег чи одиноких знайомих потрібна допомога. Ганна Миколаївна збирає дитячий одяг, іграшки та передає в сім’ї, де не відмовляться від такої підтримки. Часом з подругами вона навідується до могил тих, хто загинув чи помер уже в мирний час. Свята, громадські акції, художні виставки – всюди вона буває як учасниця або гість. Доброти й енергії цієї жінки вистачає на допомогу людям і на добрі справи, тому що вона сама любить життя і щиро ділиться душевним теплом.
Ще одна жінка з чоловічим характером, яка все своє життя слідувала девізу: а хто, якщо не я? Одна з найактивніших жінок Придністров’я, Ніна Дегтярьова залучилася до громадської діяльності з блокування залізниці в Тирасполі та Бендерах, була в окопах під Кочієрами. Всюдисуща і невгамовна, вона очолювала громадську столичну організацію «Союз жінок на захист Придністров’я». Всі знали: Ніна Іванівна –почесний донор, «Відмінник охорони здоров’я» і солістка народного хору «Родные напевы». На жаль, вона передчасно пішла з життя, але в пам’яті земляків ця жінка назавжди залишиться прикладом беззавітного служіння Вітчизні, високого професіоналізму, зразком чесності та гідності.
Нині продовжує справу жінок Придністров’я і своєї подруги та соратниці зокрема Юлія Гуртовенко. Народилася вона в Україні, в селі Морозліївці Одеської області. Після закінчення середньої школи дівчина вступила до Ізмаїльського педагогічного інституту, а по завершенні навчання десять років (1960–1970) працювала в Білоліському дитячому будинку спочатку вихователем, а згодом –директором.
У Тирасполі почала працювати з посади вихователя в дитячих садках, а з 1976 року – в школі-інтернаті для дітей з вадами слуху. Розуміючи, наскільки важлива таким дітям кваліфікована допомога, вона вступила до Кишинівського педагогічного інституту ім. Крянге і в 1982 році закінчила його за фахом «Дефектологія».
Юлія Леонідівна – людина активної громадянської позиції. З 1992 року й до нині вона є членом робочої групи ОРТК, залучалася до становлення, захисту та розвитку республіки: мітинги, агітаційна робота, участь у прориві інформаційної блокади (їздила в Білорусію, зустрічалася з працівниками заводу «Горизонт», у Мінську), з активістами жіночого руху Придністров’я блокувала залізницю, в розпал бойових дій, у найважчі для республіки дні, пікетувала військові частини 14-ї російської армії. У період збройного конфлікту 1992 року вона надавала посильну допомогу пораненим у медичних установах, організовувала жителів для здачі донорської крові пораненим, допомагала збирати продукти харчування та одяг для учасників бойових дій. І все це вона встигала, не припиняючи роботи в інтернаті, де працювала сурдопедагогом.
Понад 50 років віддала вона навчанню і вихованню дітей-сиріт та інвалідів. Юлія Леонідівна удостоєна звання «Відмінник народної освіти». За словами завуча освітнього закладу Наталії Акулової, вона на відкритих уроках презентує нові методи та форми роботи. На її майстер-класи приходять не тільки вчителі-предметники, а й молоді спеціалісти, наставником яких є досвідчений спеціаліст. Вихованці школи висловлюють щиру любов і вдячність своєму педагогу. Вони з задоволенням беруть участь у міських і республіканських заходах. Цього року вчителька випустила 11-й клас.
Крім того, протягом 20 років Юлія Леонідівна є учасницею народного ансамблю Чорноморського козацького війська «Станиця», співає у вокальному ансамблі «Кіровчанка», що посів друге місце в Республіканському фестивалі української народної пісні «Пшеничне перевесло» в жовтні 2019 року. За активну трудову та громадську діяльність Юлія Гуртовенко нагороджена орденом «Трудова слава», Грамотою Президента ПМР, медаллю «За трудову доблесть» та багатьма ювілейними відзнаками.
Добре слово про медпрацівників
У трагічний для республіки час представниці найлюдянішої професії виконували свій обов’язок добровільно, за покликом серця не тільки на робочому місці. З початком бойових дій вони взяли на себе важку і небезпечну місію рятування життя тих, хто перебував в окопах: навчали правильно надавати першу допомогу, лікували простудні захворювання і легкі нездужання у бійців, перев’язували поранених, комплектували та доставляли на позиції медичні сумки для санінструкторів. Щодня, мужньо і безстрашно, іноді під обстрілом, виїжджали на Кошницький і Рогівський напрямки виконувати свою роботу лікарі та медсестри: лікар-терапевт Світлана Шидловська, лікар-стоматолог Марія Митрофан, медсестри Людмила Брикульська і Тетяна Мокряк.
Медсестра Тетяна Слободенюк з першого дня бойових дій перебувала в ТРЗ разом із чоловіком і сином. На позиціях надавали допомогу медсестри Любов Вакарчук і Любов Малахова. Обов’язки санінструктора взяли на себе Наталія Васильєва (Пастухова), Неллі Паугуліс, Лариса Мітітел, яка дістала інвалідність через важке поранення грудної клітини. Вона вижила завдяки професіоналізму хірурга Дубоссарської ЦРЛ Миколи Гирі.
Під час бойових дій загинули: санінструктор, зовсім юна дівчина, Світлана Деуца, Ніна Підлісна – одна з перших активісток жіночого руху, яка вступила разом із чоловіком до лав Республіканської гвардії і загинула разом з ним під час виконання службових обов’язків у грудні 1991 року.
За хоробрість, самовідданість і мужність, проявлені дубоссарськими жінками під час захисту республіки, громадська організація «Дубоссарський союз жінок» нагороджена орденом «За особисту мужність».
Жінки Придністров’я прагнуть миру і добра
Кожна жіноча організація вносить свою лепту, маленьку крупицю в загальну велику справу зміцнення суверенітету і незалежності ПМР. Зусилля спрямовані на визнання Придністров’я, виховання любові до Батьківщини, на благополуччя і процвітання рідного краю. Наша сила в єдності, тільки разом – ми сила!
Наших жінок об’єднують високий патріотизм і любов до свого краю, впевненість у міжнародному визнанні ПМР і в тому, що створене, захищене і відстояне рідне Придністров’я житиме! Жінки Придністров’я прагнуть миру, добра, взаєморозуміння і роблять для цього все можливе
Олена СТЕФАНЮК.