Народився Микола Федорович Коритник у простій робітничій сім’ї 31 січня 1927 року в селі Бугревате, Ахтирського району, Сумської області.
Творчі здібності – з сім’ї
Батько його, Федір Лукич, був конюхом у колгоспі. Вся його трудова діяльність була пов’язана з тяжкою працею. Про батька Микола Федорович пізніше написав в оповіданні «Німий і вовки». Саме там ми можемо прочитати, що певні творчі здібності малий Микола взяв від батька: «…Багатьох вражала працелюбність і неабиякі здібності Федора. Він добре малював, ліпив, майстрував». Саме з цього оповідання ми дізнаємося про те, що батько Миколи Федоровича був німим, а про матір – Марію Василівну – відомо менше, оскільки вона померла дуже рано. Миколі тоді виповнилося всього 14 років. У сім’ї залишилося троє дітей. Старшу його сестру звали Паша, другим був Микола Федорович, а молодшу сестру звали Галинкою.
Зі спогадів доньки Миколи Федоровича Валентини Миколаївни відомо, що у дружній працьовитій родині довгими вечорами діти любили слухати розповіді матері про історію села.
Звичайно, може виникнути запитання, а хто ж прищеплював любов до письма малому Миколці? Ось що про це розповідає його донька: «Ви знаєте, навіть важко сказати. Мабуть, це було його самостійне бажання: пізнання чогось нового, чогось цікавого. Я згадую, як він розповідав, що якоїсь особливої періодики в селі й не було, або важко доходила вона до них, але він дуже любив часто бувати в бібліотеці. Жодне видання, за словами батька, не залишалося непоміченим, не обминало його, а завжди вчасно потрапляло йому на очі». У передмові до книги «Яблука любові» Миколи Коритника член Спілки письменників Придністров’я Ольга Сизова написала: «З дитинства він зачитувався віршами Кольцова, Пушкіна, Лермонтова…»
Як і всі селянські діти, навчався у сільській початковій школі. Любив навчатися. З особливим трепетним почуттям брався читати все, що було в учителя.
Війною прожиті літа
На дитячі роки письменника практично припали й роки Великої Вітчизняної війни. Зі спогадів його доньки Валентини Миколаївни, яка разом із сестрою любила довгими вечорами слухати розповіді батька, стала відомою одна історія періоду війни, яка залишила теж свій відбиток на його подальшому виборі професії, всього його життя. Саме ця історія може пояснити його природну письменницьку жилку.
«…Одного разу неподалік від річки, що протікала вздовж села, тоді ще в 15-літньому віці Микола Федорович на березі знайшов сумку поштаря. Цілком імовірно, що поштаря було вбито. В сумці було багато листів. Вони від дощу розмокли, деінде текст був розмитий. Але Микола Федорович взяв і спробував поновити текст листів. Робив це при світлі каганця, висушуючи їх на печі. І навіть намагався відновлені листи відправити адресатам».
Село, де проживав Микола Федорович, війна майже обійшла стороною. Німці наїжджали туди, але періодично, щоб поживитися чим-небудь. Проте він добре знав, хто такі німці, що таке війна і на що здібні фашисти. Про період війни створено пізніше не одне оповідання. Є в нього й автобіографічні твори: «Німий і вовки», «Юний підпільник», «Діти війни». Проглянемо лише очима сторінки оповідання «Юний підпільник». От і згадка про Ахтирку та його рідного дядька Марка. Усе це й є уривки з його біографії.
Уже в повоєнний період в 1945 році Микола Федорович вступив до Ахтирського технікуму механізації сільського господарства.
Саме там відбулися його перші проби пера. Стіннівки у технікумі радо інформували колектив навчального закладу про новини, які цікаво викладав активний студент. У 1949 році він завершив навчання, здобув кваліфікацію «Технік-механік». По закінченні технікуму працював механіком-контролером зернорадгоспу на Херсонщині. Однак не писати Микола Федорович вже не міг.
Одну війну пережили не всі, а Микола Федорович, й не гадаючи про те, дожив і пройшов і другу страшну війну. Ми всі розуміємо, що це війна 1992 року… Оскільки проживав у Бендерах, то щодня був поміж захисників нашого рідного краю. З передової він нашвидкуруч робив невеликі репортажі з місця подій та інформував столицю про те, яке становище в місті. За трудову діяльність цього періоду Миколу Федоровича нагороджено багатьма ювілейними медалями.
Зі спогадів періоду війни 1992 року з’явилася книга «Жертви кривавої авантюри». «Людяною людиною став не вчора і не позавчора. Нелегким було його дитинство. Йому довелося лицем до лиця зіткнутися з жахами війни: побачити горе і страждання людей, їхні сльози й безвихідь під час евакуації під інтенсивним ворожим бомбардуванням. Вітер війни наклав свій відбиток на думки та почуття підлітка, загострив сприйнятливість сердечних відносин між людьми, чужого людського горя, що знайшло яскраве відображення в його творчій діяльності. Журналістські основи у Коритника були закладені ще тоді, в грізне воєнне лихоліття», – написав у нарисі «Його покликання, його доля», присвяченому М. Ф. Коритникові, журналіст і письменник Петро Шпаков.
Журналістська діяльність Миколи Коритника
Микола Коритник закінчив Бєльцький педагогічний інститут (нині Бєльцький державний університет ім. А. Руссо).
1964–1969 роки стали періодом утвердження його як активно-спрямованої особистості. Микола Федорович навчався й у Заочній вищій партійній школі при ЦК КПРС у Москві на факультеті журналістики.
Після перших спроб у стінах технікуму журналістську діяльність він розпочав у 1950 році в місті Сороки Молдавської РСР в газеті «Красное знамя», працював у районній газеті «Путь Ильича».
Заступник головного редактора газети «Путь Ильича» вже тоді презентував свої публіцистичні нариси, які друкувалися на сторінках багатьох газетних видань.
Перша публікація – вірші в газеті «Молодежь Молдавии».
Микола Федорович систематично друкував нариси, статті та оповідання в республіканській пресі: «Советская Молдавия», журналах «Кипэруш» («Перчик»), «Фемея Молдовей»(«Женщина Молдавии»).
Пробував писати сам, не знаючи, чому віддати перевагу – поезії чи прозі. Зрештою, ближчою виявилася журналістика. Так пише про творчість Миколи Коритника Ольга Сизова. З 1971 по 1988 роки він був редактором Бендерської міської газети «Победа» (під його керівництвом газета щорічно завойовувала дипломи, призи, перемагала в конкурсах, зокрема і всесоюзних).
Донька Миколи Федоровича згадує, як батько переїхав на нове місце роботи, а поки все облаштовувалося, дружина Віра Володимирівна (дівоче прізвище Чижова) з двома доньками мусила проживати в Сороках. Протягом життя вона морально підтримувала Миколу Федоровича, оскільки діяльність його була досить насиченою, а творчість, як редактора газети «Победа», досить плідною, багатогранною та бурхливою. Микола Федорович керував міським товариством «Знание», де до того ж читав лекції.
Неодноразово його обирали депутатом Бендерської міської Ради народних депутатів. Двічі комуністи Бендер посилали його делегатом на з’їзд Компартії Молдавії й усе це – на громадських засадах.
Очолював Микола Федорович Бендерське відділення Радянського фонду миру. Саме завдяки цій посаді у нього з’явилася можливість відвідати багато країн: Болгарію, Угорщину, Італію, Німеччину, побував навіть на Кубі. До останніх днів життя з 1983 року Микола Федорович товаришував з італійцем Франческо. Впродовж 10 років він завзято вивчав італійську мову заради спілкування з ним. Італійські друзі з задоволенням приїздили в Бендери. Про цей період життєдіяльності Микола Федорович написав у своїй книзі «Міста-побратими».
Будучи вже на заслуженому відпочинку, він продовжував працювати редактором газети «Речник Молдавии» (1989 року вийшов на пенсію). За життя мав змогу спілкуватися з відомими особистостями: космонавтами, вченими, політичними діячами.
Після створення в 1990 році міської газети «Новое время» був заступником редактора. Тісно співпрацював із Радою ветеранів війни, праці та Збройних сил міста Бендери.
Публікувався в колективних збірниках: альманасі «Литературное Приднестровье» (2000–2004, 2006, 2007), «Обеліски біля дороги», «Скринька» (Кишинів), «Горизонт» (Бендери), і періодичних виданнях: «Литературная Россия», «Советская Молдавия», «Кипэруш», «Фемея Молдовей».
Cеред членів
Спілки письменників Придністров’я
Необхідно відзначити, що любов Миколи Федоровича до Бендер справді величезна. Це місто його зрілості. Про нього він неодноразово згадує у своїх нарисах, оповіданнях тощо.
У Бендерах у 1995 році після напружених пошуків і збирання творчих сил, відбувся установчий з’їзд Спілки письменників Придністров’я, в роботі якого взяли участь представники Тираспольського, Рибницького, Дністровського, Бендерського та інших літературних об’єднань і студій. Організаційно Спілка склалася. Були засновані й первинні організації в Тирасполі та Бендерах.
Бендерська первинка об’єднала 12 творчих особистостей (Г. Воловий, Л. Литвиненко, Л. Денисова, П. Довгаль, Г. Панов, Ю. Самусь, О. Сизова та інші), зокрема до неї увійшов і МиколаФедорович.
Коли у Спілці письменників Придністров’я розгорнулася робота зі створення секцій національних літератур, Микола Федорович примкнув до української.
Як власний кореспондент газети «Гомiн» у Бендерах він друкував свої прозові твори українською мовою, а також тісно співпрацював з товариством української культури «Вітчизна», народним хором «Червона калина», відвідував неодноразово гімназію ім. І. П. Котляревського.
До 10-річного ювілею письменницької організації була випущена антологія «Литературное Приднестровье 1990–2000», куди увійшлий кілька публіцистичних робіт письменника. Щорічно в альманасі «Литературное Приднестровье» представлені прозові твори Миколи Федоровича російською та українською мовами.
За багаторічну плідну працю заслуженого письменника, публіциста, журналіста і працівника культури МРСР і ПМР неодноразово нагороджували державними нагородами СРСР, МРСР і ПМР.
Помер Микола Федорович Коритник 16 вересня 2007 року. Поховано його на Борисівському кладовищі в Бендерах. На могильній плиті викарбувані такі слова: «Тому, хто дорогим був за життя, від тих, хто любить і вболіває».
Зозулині віщування
У деяких творах Миколи Коритника вчувається відлуння війни. Тієї, давно минулої…
…Столітня бабуся Мар’яна невтомно працює в городі, порається в хаті, а ще – вишиває. Її рушники з квітками, пташками – півниками, ластівками, зозулями – знають далеко за межами рідного села. Внуки завжди з радістю приїжджають до бабусі – на привілля, де навіть кухня розмальована. Слухають зозулине «ку-ку», рахують свої літа, бо бабусиних років зозуля вже не рахує… А от прадіду чарівна птаха колись напророчила тільки 45 літ. Він, військовий, загинув, смертельно поранений під час переправи через Дністер.
Діти запрошують рідну бабусю поїхати разом із ними жити до міста, але вона не погоджувалася. «Спасибі, милі, – відповідала бабуся Мар’яна. – В цій хаті я народилася, в ній гойдала в колисці вашу маму, звідси йшов на фронт ваш прадід. Тут все нагадує мені про нього: і складена ним піч, і посаджений ним горіх, і багато іншого. Тут буду і смерть зустрічати».
Оповідання Миколи Коритника не можна читати й залишатися байдужим: вони обпалюють душу, ятрять і звеселяють серце. Написані на різноманітну тематику, його твори порушують проблеми війни та миру, стосунків між батьками та дітьми, бабусями та онуками, краси та благополуччя рідного краю. У них котить води старий Дністер і купаються діти; долинає здаля журавлиний крик та шелестіння тополь. А ще – вибухи, від яких гинуть герої, що віддали своє життя за те, щоб ми могли спокійно жити та насолоджуватися цією красою і берегти її.
Мар’яна СИРБУ.