У житті кожного народу є доленосні дні та події, які стають точкою відліку нового етапу в його історії, викликають найвищий духовний підйом і єднання всіх громадян. Для придністровців однією з таких подій стало введення Миротворчих сил РФ. На знак визнання вагомого внеску Російської Федерації в підтримання миру і безпеки на всій території Придністров’я, в республіці засноване свято «День введення Миротворчих сил Росії», яке щорічно відзначається 29 липня.
Саме цього дня 1992 року в Тирасполі на аеродромі висадилися перші миротворці – десантники Псковської і Тульської дивізій. Вони зайняли позиції між сторонами конфлікту й поклали край братовбивчій війні. Відтоді тут не було зареєстровано жодного спалаху насильства, не загинула жодна людина. Це дало можливість Кишиневу і Тирасполю домовлятися про мирне врегулювання конфлікту.
За словами Мігеля Сервантеса, «…мир – найбільше благо, якого люди бажають у цьому житті». Придністровцям таке благо і сьогодні забезпечують Миротворчі сили Російської Федерації.
Передумови цієї значущої для Придністров’я події описав Юхим Бершин у своїй документальній повісті «Дике поле».
Цей твір – свідчення очевидця війни 1992 року, що вибухнула на берегах Дністра між Молдовою і Придністров’ям. Жорстока правда про криваві події, викликані розпадом СРСР і приходом до влади в деяких його колишніх республіках націоналістів, до цього дня маловідома. Книг про цю катастрофу, крім «Дикого поля», немає, а перше видання цієї книги (2002 р.) стало бібліографічною рідкістю.
Юхим Львович Бершин – поет, прозаїк, публіцист. Народився в Тирасполі у 1951 році. Автор ліричних збірок, документальної та художньої прози. Живе в Москві. Був учасником описаних у книзі подій як військовий кореспондент, і відобразив нелюдський театр війни таким, яким його побачив. Він заглянув за лаштунки жорстокості, щоб зрозуміти природу сучасного нацизму. Видання містить історичні портрети військових і політиків, які відіграли ключову роль у створенні придністровської держави та припиненні кровопролиття. Однак холодна війна, що загрожує в будь-який момент перерости в гарячу, триває донині. А тому книга «Дике поле» не тільки зберігає свою актуальність, а й допомагає розібратися в подіях сьогодення, доводить необхідність присутності на придністровській землі російських миротворців і надалі для збереження стабільності у нашому регіоні.
Олександр Тарасов про книгу Юхима Бершина «Дике поле.Придністровський розлом»
Ця книга вийшла в серії про «гарячі точки». Однак, на відміну від інших видань такої категорії, книгу Бершина в магазинах знайти чомусь неможливо. Хтось каже: читачі розкупили (вірю: книга того варта). Інші кажуть: за завданням молдовських чиновників книгу скупило Посольство Молдови в Москві (теж вірю – в їхніх інтересах не допустити бестселер до читача). Уся ця серія – «соросівська». Люди з Фонду Сороса необачно запропонували поетові Юхиму Бершину, який багато років пропрацював у видавництві «Литературная газета», написати, як свідкові, книгу про війну в Придністров’ї. Міркували, мабуть, так: людина розумна, «наша», із солідної «ліберальної газети, членом КПРС не був, до того ж єврей – як же він може щось неправильне написати?»
Люди з Фонду Сороса прорахувалися. Бершин написав правду. Отже, по суті – «не те». До того ж прямодушний поет Бершин замовника відразу попередив, що напише «не те». Йому не повірили. Уклали контракт, підписали, заплатили. Коли побачили текст, то зрозуміли, як необачно вчинили. Але подітися було нікуди.
Повість складається з окремих глав – описів-роздумів автора (подаємо уривки, короткий зміст глав документальної повісті). Подивімося на ті події очима свідка, погортаймо сторінки нашої історії, щоб пам’ятати, щоб не допустити подібного…
Апокаліпсис починається в головах
(уривок)
У березні 1992 року на цій ділянці дуга була напружена і натягнута, як тятива лука. I самі Дубоссари, й лінію оборони за містом методично обстрілювали з важкої артилерії з правого берега Дністра. А з лівого берега, з сусідніх Кочієр, щодня між 7-ю і 8-ю годинами вечора починали бити міномети. Основні вогневі точки були встановлені на даху санаторію, який затишно примостився біля самої води, а супротивників розділяла жменька сільських будинків та поросле бур’яном і ромашками невелике поле. Навіть не вірилося, що ще зовсім недавно поле це дружно обробляли ті, хто сьогодні розглядав одне одного виключно через приціл автомата Калашникова.
…Рвонуло зліва, метрів за двадцять від нас. I після цього розриву я вперше в житті почув, як дзвенить тиша. Вона дзвеніла розмірено і переривчасто, як сигнал точного часу. Вона відраховувала хвилини й секунди до наступного вибуху. Вона невблаганно повідомляла, що наступний вибух буде останнім…
Я впав на насип, очима – в притихле небо. I небо повільно диктувало:
«…Спочатку був час. Час був у нас. I час був ми. Потім води Дністра виплеснули час, як непотрібне дитя, на крутий дубоссарський берег. Насилу зійшовши на піщану кручу, воно плелося, сліпе і безпорадне, як тиша напередодні вибуху.
Потім був вибух. Вибух був всередині нас. I ми стали вибухом. I світ відбився у підірваному часі, як у розбитому дзеркалі. I перестав бути єдиним, тому що осколки, які розліталися, порозкидали частки відбитого світу в різні боки.
…Світ єдиний. Не може одна його частина вибухнути, а інша – існувати, наче нічого й не було..
…Може. Щоправда, не дуже довго. Та й апокаліпсис починається не на набережній Рейну. I навіть не на берегах Дністра. Апокаліпсис починається в головах.
«Не убий!»
Смерть «Піонера»
(уривок)
…Попереду з’явилася дивна споруда – витвір радянського паркового мистецтва: гіпсовий піонер, що тримає в руці голуба. Точніше, що тримав колись. Гвардійці, які окопалися за пам’ятником, дещо пізніше розповіли, що насамперед снайпери вибили з руки піонера гіпсового голуба. Потім цілили в голову. Гвардійці вирішили врятувати гіпсовий шедевр і надягли на голову піонера каску. Так і стояв – без голуба і без руки. Але в касці.
Ще раз озирнувшись, короткими перебіжками дістався до окопу. Вся четвірка доблесних захисників гіпсової статуї – Олег, Вадим і два Андрії – була ціла. Тільки піонер позбувся ще однієї руки.
– Хлопці, я нічого не зрозумів. З чого ж усе почалося?
У відповідь вони дружно знизали плечима.
А з чого почалось? Чи з тих волонтерів, що в листопаді 90-го року вбили в Дубоссарах перших трьох місцевих жителів? Але хіба спочатку була куля?
Чи з тих політиків, які, не відаючи, що творять, зубами вгризалися в зацукрований бублик влади? Але хіба спочатку була влада?
Трагедії ніколи не мають зримого початку. Трагедії ніколи не мають розумних причин, тому що, як правило, є наслідком чийогось божевілля. А божевілля – безпричинне. Нікому не спадає на думку, що причиною Першої світової війни, яка забрала десять мільйонів життів, став замах на ерцгерцога Фердинанда. Це не причина. Це – виправдання божевілля. А те, що офіційно вважається причиною – перерозподіл сфер впливу, завоювання нових ринків, – теж не може вважатися такою. Тому що жоден ринок, жодна влада, жодна економіка не варті людського мізинця.
У випадку з Придністров’ям теж все було прораховано, все було змодельовано заздалегідь. А придумані моделі вимагають ідеологічних штампів, цинічних, як будь-яка ідеологія. Тому поведінка західних спостерігачів у Придністров’ї вражала. Мені довелося якось проїхатися з однією із груп, відряджених сюди ООН. Ні розбомблена школа в Григоріополі, ні знищений дитячий садок, ні зруйновані будинки на них ніякого враження не справили. Може, я помилявся, але в підсумкових документах це не знайшло жодного відображення. Чому? Тому що приїжджали з готовим штампом у головах. Тому що яскраві фарби літнього Придністров’я ніяк не могли змінити чорно-білого погляду на світ. I найголовніше: вигідно – не вигідно. Ця смужка землі, населення якої не бажало забувати про своє коріння, про свою мову, про своє походження, була невигідна. Вона йшла врозріз із чиїмись планами. Хтось уже все сконструював, змоделював, придумав і зовсім не бажав рахуватися з реальним життям, з реальними людьми, культурою, традиціями…
Апокаліпсис починається в головах.
Я зацікавився національним питанням. З’ясувалося, що захисники гіпсового пам’ятника – люди чотирьох національностей: українець, болгарин, росіянин і молдаванин. Збройні сили Придністров’я більш ніж на третину складалися з молдаван. Понад третину загиблих придністровців – молдавани. Тому всі розмови про міжнаціональний конфлікт – блеф. Справа не в нації, а в тому, що вражена національна самосвідомість групи людей породила думку поділити жителів берегів Дністра на корінних і некорінних, хоча у Придністров’ї всі корінні – й молдавани, й росіяни, й українці, євреї та болгари, й німці, й представники багатьох інших національностей. Така особливість усіх колишніх новоросійських земель. Саме тому війна не була міжнаціональною. Придністровці абсолютно переконані, що воювали проти націоналізму і румунізації. Переконати їх у зворотному неможливо. Тому що Народний фронт вимагав негайного об’єднання з Румунією, тому що національний прапор, гімн і територіальний поділ Молдавії стали абсолютно ідентичними румунському, а кордон між двома цими країнами вже давно був відкритим. Ну, а головне – на землі Придністров’я вибухали снаряди й міни, виготовлені в Румунії…
– То що ж все-таки написати? За що воюєте?
– За себе. Так і напишіть. У мене тут будинок, мати стара, двоє дітей. I я сюди нікого не пущу. А з усіма цими комуністами, демократами, націоналістами, хто розумний – хай і розбирається. А я дурень. Мені це нецікаво. У мене є ділянка землі під Володимирівкою, виноградник, груші, яблука, вино своє є. Я своїх прогодую. Хай тільки не заважають. А що брешуть про нас – нехай брешуть, якщо більше робити нічого.
Поговоривши з гвардійцями, ми різко вивернули у бік польової дороги, яка звивалася за виноградниками. Та не встигли від’їхати й на два десятки метрів, як за спинами пролунав довгий посвист, перерваний гучним вибухом. Вискочивши з машини, зарилися в землю і пролежали кілька секунд. А піднявшись та озирнувшись назад, спочатку побачили порожній постамент зі сталевими прутами, а метрів за п’ять від нього – Олега. Він лежав, неприродно підігнувши ноги, в обнімку з гіпсовим піонером.
Запах віків.
Повернення
(уривок)
Iсторія живе запахами. Або – в запахах. Тому що пам’ять сама по собі нічого не здатна оживити. Зате пам’ять, настояна на пронизливому ароматі землі, повертає до життя такі історичні глибини, які недоступні найретельнішому історику…
Придністров’ям керує запах століть. Придністров’ям керує степовий вітер, вигадливо перемішані голоси й мови півсвіту. I де ті політики, де ті завойовники, котрі здатні цю владу позбавити влади? Запах історії непереможний.
Цих місць, здається, не оминула жодна війна… Та попри все, ці землі майже завжди відрізняла одна особливість: тут ніхто не жив постійно і ніхто нічого не будував. Ніхто не ризикував довго залишатися в місцях постійних набігів і воєн. Тому ще в першій чверті ХVI століття, коли північне Придністров’я формально входило до складу польсько-литовської держави, а південне, формально ж, було у складі Туреччини, набігали сюди час від часу козаки з так званої Ханської України, які охрестили цю землю Диким полем.
Утворення Вавилона (зміст глави): На землі Придністров’я склалася унікальна багатонаціональна і багатоконфесійна спільність людей, яка практично не має аналогів.
Держави й фантоми (зміст глави): Адміністративні кордони всередині СРСР були ретельно продумані таким чином, щоб неодмінно вибухнути в разі розпаду країни. Своєрідні «міни уповільненої дії».
Пам’ять на крові (зміст глави): Придністров’я добре пам’ятає румунський режим під час ВВВ. Манкуртами придністровців не можна назвати.
Театр незалежності (зміст глави): Мову зробили засобом формування національної й державної самосвідомості.
Держава – це ми. Досвід демократії (зміст глави): Про створення ПМРСР.
…Мимоволі, зовсім того не бажаючи, Придністров’я опинилося в опозиції до миру. Чому? Бо забажали полюбити не націю, а людину? Бо не вписалися в уже окреслені схеми розпаду? Бо захотіли зберегти свої традиції та культуру? Тому що пунктуально, сліпо, нерозумно дотримувалися радянських законів і міжнародного права, не помічаючи, що світ уже докорінно змінився і права конкретної, безпорадної людини виявилися зайвими? Чи тому, що навіть їхні бронетранспортери виблискували заповіддю «не убий!»?)
(Продовження в наступному номері)
Галина КРИЖАНIВСЬКА.