Одна з найефективніших (якщо не найефективніша) миротворчих операцій – розведення сторін молдо-придністровського конфлікту, розпочалася 29 років тому. I на сьогодні вона гарантує мир на Дністрі, тоді як її можлива зміна загрожує відновленням військових дій.
Президенти Російської Федерації та Республіки Молдова 21 липня 1992 року скріпили своїми підписами документ – Угоду «Про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова». Новизна цього документа з політико-дипломатичної точки зору полягала в тому, що керівник невизнаної країни фактично став на один рівень з лідерами визнаних держав. Так, якщо Борис Єльцин від Москви та Мірча Снєгур від Кишинева підписали Угоду, то присутній там, у російській столиці й у тому ж церемоніальному залі, Президент Придністровської Молдавської Республіки Ігор Смирнов завізував її. Іншими словами, на Угоді містяться всі три підписи від усіх учасників миротворчої операції.
Це був справжній прорив, який потім назавжди закрив можливість позбавити Придністров’я статусу учасника переговорного процесу в будь-якому форматі. У тому числі й у нинішньому – форматі «5+2». Не менш важливо, що Угода закріпила рівноправний статус військових усіх трьох сторін, які беруть участь у миротворчій операції, – Росії, Придністров’я та Молдови. Пізніше до них приєдналася Україна, проте керівництво Києва зробило усвідомлений і суверенний вибір на користь відмови від розгортання миротворчих частин, після чого до колег-миротворців трьох країн приєдналися 10 українських офіцерів-спостерігачів. Наскільки відомо з відкритих джерел, попри непрості відносини між Москвою й Києвом, російські та українські військові спільно надійно стоять на варті миру на Дністрі. У цьому теж проявляється унікальність миротворчості-92.
Угода від 21 липня 1992 року дала старт розведенню військ, створенню Зони безпеки на Дністрі та Об’єднаного військового командування тристоронніх сил. А за ситуацією у Зоні безпеки наглядає спеціально створена ОКК – Об’єднана контрольна комісія. Таким чином була створена система, що пов’язує всіх учасників миротворчої операції. Простіше кажучи, щоб торпедувати мирну обстановку, охочій стороні необхідно вийти з угод 1992 року – повністю або частково. Однак тоді ініціатор виходу виставляє себе «яструбом» і потенційним агресором, що розв’язує руки іншим учасникам мирної Угоди у справі припинення будь-яких провокацій. Час від часу офіційний Кишинів зриває засідання ОКК і не підписує протоколи Об’єднаного військового командування, й опиняється в політичній самоті.
Для виведення російських військ – причому всіх – з Придністров’я кишинівські дипломати, а також їхні західні й румунські колеги намагаються зманеврувати та схитрувати, стверджуючи, ніби в першу чергу вони вимагають виведення Оперативної групи російських військ (ОГРВ), а миротворці – це нібито «окреме питання». Однак інші їхні колеги відвертіші. Вони використовують формулу «беззастережне виведення ОГРВ і перетворення нинішньої миротворчої операції в місію цивільних спостерігачів під егідою ОБСЄ». Та вся суть у тому, що російські миротворці базуються на інфраструктурі якраз ОГРВ, тобто залишків 14-ї російської загальновійськової армії. В умовах відсутності у ПМР спільного кордону з Росією та багаторічних перешкод Кишинева в ротації воїнів-миротворців РФ немає іншого виходу, крім як і далі спиратися у справі організації нормальної служби миротворчих сил Росії на базу ОГРВ.
Виникає ще одне питання: чи можлива нова війна на Дністрі, якщо нинішній миротворчий формат дійсно буде замінений на якусь «громадянську місію» під контролем Заходу або тим паче на «міжнародні поліцейські сили»? Неупереджений аналіз ситуації на Дністрі та всього світового миротворчого досвіду за останні 20–30 років приводить до висновку: в такому випадку війна стає неминучою на 80–90 %. Справді, якщо у 2008 році за наявності у Південної Осетії спільного кордону з Росією і за наявності в РПО російського миротворчого контингенту саакашвілівське керівництво Грузії напало на Південну Осетію, то чи можна сумніватися в тому, що на Придністров’я (без цього самого спільного кордону і без російських миротворців) нападуть? Сумніватися в цьому не можна!
Інше питання: чи можуть так звані «цивільні спостерігачі» та «міжнародні поліцейські сили» ефективно припинити можливий конфлікт, якщо він спалахне?
Однозначно, ні. Як ми пам’ятаємо, «міжнародні миротворці під егідою ООН» у 1995 році фактично відкрили фронт військам Хорватії, яких патронував Захід і які напали на республіку Сербська Країна. У підсумку армію Сербської Країни, яка не мала ніякої зовнішньої допомоги, розбили, саму цю республіку знищили, а сербське населення хорватські націоналісти масово вигнали зі своєї землі та зі своїх будинків. Адже тамтешні «миротворці» були не «цивільними місіонерами», а повноцінними військовими. Зрозуміло, і росіяни, й придністровці знають про це і ніколи не дадуть згоди на відмову від нинішнього миротворчого формату.
Натомість є ще один аргумент на користь збереження нинішнього статус-кво на Дністрі. Всі учасники миротворчої операції – Росія, Молдова, Придністров’я та Україна – родом з колишнього Радянського Союзу, жителі цих країн мають схожий менталітет, знають мову спілкування (російську), а нерідко і мови одне одного (російську, українську, молдавську). Крім того, в переважній більшості їх зближує, а часом і пом’якшує протиріччя, загальна християнська православна віра. Якихось непримиренних мовних чи міжрелігійних суперечностей немає, велике змішання представників різних національностей на обох берегах Дністра.
Все це дає підстави оцінювати нинішній миротворчий формат як ефективний не тільки на сьогодні, але і на осяжну перспективу. Адже в умовах все більш зростаючого протистояння між колективним Заходом і Росією важливо мати місток, який показував би приклади не тільки ворожнечі, а і співпраці у справі забезпечення миру. Розпочата в 1992 році миротворча операція якраз і є прикладом такої співпраці
Політолог
Андрій САФОНОВ.
Фото з вiдкритих джерел.