Нагадаємо, що Юхим Львович Бершин – поет, прозаїк, публіцист – народився в Тирасполі у 1951 році. Автор ліричних збірок, документальної та художньої прози. Живе в Москві. Він був учасником описаних у книзі «Дике поле» подій 1992 року в Придністров’ї як військовий кореспондент і відобразив нелюдський театр війни таким, яким його побачив.
«Но дубоссаран» (уривок)
Пам’ятаю, ще зазначив про себе, що християнське всепрощення поступилося місцем більш давньому: око за око. Та інше: дубоссарське населення ніби зіщулилося, злилося і відчуло себе як ніколи єдиним цілим. …хтось переінакшив знамените іспанське гасло часів Громадянської війни і вимовив: «Но дубоссаран!»
… Я не знаю, що саме шукала Молдова з автоматами напоготові в старовинному придністровському місті Дубоссари 2 листопада 1990 року. Але я точно знаю, що вона там втратила. 2 листопада 1990 року вона остаточно втратила Придністров’я. Відтепер береги розділяла не лише Дністровська вода, а й людська кров.
Пейзаж на тлі битви
Взагалі майже всю війну видно з вертольота. I зверху легко визначити, що основні точки протистояння – мости через Дністер.
– Війна ця – безглузда, непрофесійна, – дещо зарозуміло говорить командувач 14-ї армії генерал Юрій Неткачов, який сидить поруч з нами у вертольоті. – Не вмієш воювати –не берись.
Натомість дислокована в Придністров’ї 14-а російська армія була вкрай професійною. Вона професійно здавалася після будь-якого нападу молдовських формувань. Сам Юрій Неткачов віддав наказ демонтувати техніку – щоб (не дай боже!) придністровці не стягнули. Тому коли 2 березня «фронтисти» напали на розташовану в Кочієрах військову частину 65161, військовослужбовці здали її без бою. Виконуючи наказ Москви «не втручатися в конфлікт», інші частини відмовилися йти на допомогу Кочієрам. Вони «не втручалися» в події…
… Москва вичікувала ще зо два місяці. Тільки в кінці червня міністр оборони Павло Грачов зняв з посади командувача Юрія Неткачова, а на його місце призначив Олександра Лебедя. Лебедю вдалося зберегти армію для Росії. Точніше, не армію, а те, що від неї залишилося.
Тільки дивлячись в ілюмінатор вертольота, по-справжньому розумієш, наскільки звивистий Дністер. Ми летимо прямо, а його води з’являються то справа, то зліва, немов бажаючи остаточно заплутати цю нікому не потрібну лінію фронту. Видно, як густим чорноземом дихає земля, здіймаючи над собою все ще живі сади й виноградники. Як, переливаючись на сонці, пеститься до крутих берегів дністровська вода. Нібито натягнута тятива, рвуться до неба гострі пірамідальні тополі. Дивовижний придністровський краєвид. Особливо з вертольоту.
Якби ще вслід не стріляли.
Порожан (уривок)
Олександр Порожан. Один з керівників Дубоссар і, відповідно, оборони міста, заступник голови міськради та міськвиконкому. Людина, яка прийшла до влади в тому, у чому була.
– А сам-то ти за національністю хто?
– Придністровець.
– Як це?
– А так. У мені шість або вісім кровей. Точно не пам’ятаю. Молдавська, українська, грецька, здається ще єврейська. Забув. Та й не важливо. Придністровець я. I з мовами у мене все гаразд. Можу по-російськи, можу по-українськи або по-молдавськи. Не проблема.
У ніч з 22 на 23 серпня 1991 року молдовські спецслужби викрали Порожана прямо з Дубоссар і відвезли в Криуляни. До місцевої в’язниці. Кажуть, хотіли схилити до публічного виступу проти Придністров’я. Та ж, звичайно, прорахувалися. Довелося випускати.
– Я їх взагалі не розумію, – каже Саша. – Хочуть жити у своїй країні –нехай живуть. Хочуть приєднуватися до Румунії – нехай приєднуються. Але навіщо їм такий вулкан, як Придністров’я? Ми ж завжди готові вибухнути. Взагалі саме наше існування – це протест проти всіх хитромудрих політичних інститутів, які вирішують, кого визнавати, а кого – ні, кому бути, а кому – не бути. У нас тут взагалі до всяких авторитетів ставляться скептично. А до дурних авторитетів – тим паче…
Козаки
Про козаків, які воювали у Придністров’ї, говорили та писали багато, забуваючи, щоправда, відрізняти місцевих, з Чорноморського козацького війська, від тих, хто приїхав на допомогу – донських, кубанських, уральських і навіть сибірських. Місцеве козацтво, природно, як і все Придністров’я, було різноплемінним. Приїжджі ж не відразу розбиралися в тому, що тут відбувається, і проголошували захист росіян. Не всім вдавалося пояснити, куди вони приїхали. До речі, на другому березі Дністра мені теж вдалося побачити кількох козаків. За яку ідею вони там воювали – вже й зовсім не зрозуміло.
Роль приїжджих козаків у придністровській обороні сильно перебільшена. Зрозуміло, що вони привертали підвищену увагу преси екзотичним вбранням, але їхня кількість становила чи не двадцяту, а то й тридцяту частину від кількості придністровських захисників.
…Зрештою в Придністров’ї залишилися тільки ті козаки, які зрозуміли, що тут захищають не якусь конкретну націю, а просто мирне населення. Iнші не прижилися. Когось відправили, хтось сам поїхав. А решта стала зовсім своєю: одружилися тут і залишилися назавжди, змінивши національність на придністровську.
Косташ
…У Кишиневі, між тим, відбувалися цікаві події. У самому кінці травня президент Мірча Снєгур під приводом «забезпечення територіальної цілісності» республіки передав керівництво Міністерством внутрішніх справ і Міністерством національної безпеки міністру оборони Іону Косташу. Таким чином твердокам’яний «фронтист» Косташ дістав у свої руки всеосяжну владу над усіма силовими структурами Молдови.
Автор розповідає про підступність Косташа, який вже до літа 1992-го відчув, що ситуація в самій Молдові може змінитися настільки, що застосувати свою владу він не встигне. Для Косташа, Плугару та Анточа настав момент істини. Як і для Снєгура. В умовах миру уряд війни втрачав свою значущість.
Розпочався обстріл Бендер.
До десятої години вечора майже все місто було захоплене. Молдовська армія тим часом викотилася до Дністра, захопила підступи до мосту і виставила протитанкові гармати «Рапіра» у бік лівого берега – на той випадок, якщо звідти спробують прорватися на допомогу. Але ніхто поки не рвався. Мовчала і Бендерська фортеця, всередині якої дислокувалася ракетна бригада 14-ї армії.
Густа південна ніч накрила завалені трупами вулиці Бендер.
Це був вечір п’ятниці 19 червня 1992 року.
… Ближче до полудня розпочався штурм фортеці. Спочатку її почали обстрілювати з мінометів, а слідом, долаючи давно пересохлі рови, кинулися волонтери та ОПОНівці. Російські солдати та офіцери гинули й діставали поранення, виконуючи наказ «не стріляти». Нарешті нерви не витримали. Почали відстрілюватися, не чекаючи наказу з Москви.
… Коли з’явилися «рідні» МіГи, нікому, по-моєму, і на думку не спало, навіщо вони прилетіли. МіГи-то –наші, радянські, «есесесерівські», червонозоряні. Навіть коли один з них зробив перше коло над мостом. Навіть коли від нього відокремилися чорні крапки. Навіть…
Страшний вибух трусонув опори моста, і за секунду, ніби зрізані ножем, близько десятка бетонних стовпів, що тримали тролейбусні дроти, звалилися на асфальт. Вибуховою хвилею розвернуло «КамАЗ». Гвардійців поховало під барикадою. Мертві скріпили собою опори. Міст устояв.
Друга бомба впала далі, за річкою, у Парканах. I на місці п’ятнадцяти будинків утворилася гігантська воронка, яка моментально наповнилася водою. I люди стали мертвими рибами в Мертвому озері.
«За плодами їхніми пізнаєте їх…»
Одеса (уривок)
Військова авіація в небі над Придністров’ям – нонсенс. Не встигаєш злетіти – ти вже за кордоном.
Чого боялася Україна? Та того ж самого, чого і Росія – прецеденту. Бездумно, без урахування історичних кордонів і національного складу територій розчленувавши країну, Єльцин і Кравчук утворили десятки вибухонебезпечних регіонів, у багатьох з яких потім спалахнули воєнні дії. На Україні війни не було, але небезпека конфліктів була. Тому що в її складі виявилися придбані ще в сталінські часи шматки Угорщини, Польщі, Словаччини, Румунії. У її складі були російськомовний Схід і спірний Крим. Нарешті, в її складі була колишня Новоросія з Одесою на чолі – плоть від плоті Придністров’я.
Тому Україна злякалася, а Одеса –ні. Одеса, незважаючи на втрати курортного сезону, розселяла придністровських біженців у санаторіях і будинках відпочинку. Віддавала їм під нічліг пансіонати, школи та клуби. Одеса їх годувала, як могла, бо більшість добиралася сюди без засобів до існування.
Лебедь
Вагітна земля, незважаючи ні на що, видавлювала з себе плоди. Вона огортала густим духом чорнозему, перемішаного з кров’ю. Сама земля намагалася повернути людей до миру. Проте, вони вже звикли…
Господи, вони вже звикли! I ті, й інші. Лягають до кулемета, начебто до верстата стають. За важелями танка – як за важелями трактора. Орати. Вже й не думаючи, що зійде на цьому полі. I до вбитих звикли, й до поранених. Війна стала буденною роботою. Вбивство – відштампованою деталлю машини війни.
… Раптом відчинилися двері, й до столу пройшла людина в плямистому камуфляжі. Моторошним поглядом, ніби в очах сиділо по снайперу, оглянув кімнату і сів. Усі замовкли.
– Я – генерал Олександр Лебедь, –низьким воландівським басом оголосив чоловік. – Я прийшов вам сказати, що більше не дозволю вбивати. Я знаю, як це зробити. I я це зроблю.
Зібравши в Тираспольському Будинку Рад журналістів, він оголосив:
– … Я офіційно доповідаю, що тут, на території Придністров’я, немає ні посткомуністичного, ні прокомуністичного, ні неокомуністичного, жодного іншого режиму. Тут просто живуть люди, яких систематично та єзуїтськи, по-звірячому знищують.
… Напевно, нам усім разом узятим жителям землі (я манією величі не страждаю, можете зафіксувати й цей факт) слід об’єднати зусилля в тому, щоб ми зайняли цілком певну позицію. Настав такий час – зайняти певну позицію.
Вигин на карті.
Замість епілогу (уривок)
Мирний договір був підписаний 21 липня 1992 року за посередництва Росії, й відтоді, дійсно, більше не стріляли.
… Так, війна пішла в минуле. Більше не стріляють. Однак мир тут так і не настав. Ні війни, ні миру. І безліч питань, які залишаються донині…
А що ж учасники подій?
Придністров’я, як і раніше, офіційно не визнане світовою спільнотою, але політичне визнання не настільки й важливе. З Придністров’ям підтримують економічні відносини, з Придністров’ям ведуть переговори – значить, все-таки визнають. А головне – воно визнане всередині самого себе. Тому щороку 2 вересня, у день утворення республіки, вулиці й площі його міст і сіл заставлені столами. На обличчях – посмішки. Тут люблять свята.
Придністровці живуть бідно, але гордо. У борг не просять. Поперше, ніхто не дасть, а по-друге, як уже було сказано, просити не люблять. Якось виживають.
Досить швидко з’ясувалося, що Придністров’я – прикордонна земля, яка захистила й охороняє порожнечу. Уже потім, після перемоги, багато придністровців відчули її реальність. І усвідомили, що на цьому етапі їхня перемога нікому не потрібна – ні Україні, яка в найважчі дні їх неодноразово зраджувала, ні Росії. І потихеньку почали роз’їжджатися. Росіяни – до Росії, німці – до Німеччини, євреї – до Ізраїлю. Словом, хто куди зміг. І зробили тим самим ще один вибух – етнічний. І наслідки його, швидше за все, вже непоправні. А якщо врахувати, що подібні зміни відбулися в Одесі та в усьому північному Причорномор’ї, то стане зрозуміло, що унікальна південноросійська субкультура опинилася на краю загибелі. А без неї цей хаотично населений простір здатний стрімко повернути собі історичне ім’я – Дике поле.
Галина КРИЖАНIВСЬКА.