Олександр Патергін, Володимир Щербатий та Юрій Цуркан – імена захисників Батьківщини, які були вбиті ОПОНівцями 13 грудня 1991 року в Дубоссарах. Вони були поміж перших жертв кривавої агресії Молдови. Захисники Придністров’я з Рибницького району посмертно нагороджені орденами «За особисту мужність».
Про те, чим незвичайна доля Олександра Патергіна – одного з тих, хто загинув, захищаючи свою Батьківщину, – ми розповімо в цьому нарисі.
Це тепер ми дивимося на події тридцятирічної давності, як на щось само собою зрозуміле (як на час, коли була війна і гинули люди). Тоді ж для жителів Молдавської РСР, як і для жителів усього Радянського Союзу, загибель людей у збройному протистоянні (можна сказати, що свої вбивали своїх) стала шоком. Про загибель хлопців під Дубоссарами придністровці дізналися з повідомлень по радіо, які дублювалися протягом усього дня.
У зв’язку з подіями тих днів нагадаю, що 12 грудня 1991 року Біловезька угода була ратифікована Верховною Радою РРФСР (в Угоді констатувалося припинення існування Союзу РСР як «суб’єкта міжнародного права і геополітичної реальності» й заявлялося про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Очевидно, що це і стало спусковим гачком для активізації дій націоналістично налаштованого керівництва з Кишинева. Молдовська поліція та ОПОН зробили третю спробу взяти під контроль місто Дубоссари.
Того дня на посту на кругу при в’їзді в місто були вбиті два гвардійці – Володимир Васильович Щербатий та Олександр Миколайович Патергін – й десятеро поранені, один з яких Юрій Іванович Цуркан, старшина міліції, незабаром помер у лікарні, а інший, працівник геологорозвідувальної партії Володимир Михайлович Казьмін, ще довго перебував на межі між життям і смертю. Близько 20 гвардійців і цивільних осіб були також захоплені в полон ОПОНівцями Молдови.
Та повернемося до Олександра Патергіна.
Коротко про героя: Патергін Олександр Миколайович народився 12 грудня 1970 року в Казахстані. Проживав з родиною в селі Андріївка, там і закінчив школу. Строкову службу проходив у Воронежі (вишкіл) і в Москві. Після армії жив і працював у радгоспі «Ульма» Рибницького району МРСР. Служив у 3-му батальйоні Республіканської гвардії міста Рибниця та Рибницького району. Загинув 13 грудня 1991 року під час відбиття нападу поліції й ОПОНу Молдови на посту ДПС на в’їзді в місто Дубоссари.
Похований на Алеї Слави в місті Рибниця. Нагороджений медаллю «Захиснику Придністров’я». У 2000 році на місці загибелі встановлено пам’ятник.
Валентина Федорівна (мати Олександра) розповідає, що всі, хто спілкувався з її сином, відзначали його особливу доброту. Вона згадує про те, як Саша доглядав за старенькою сусідкою, яка через похилий вік і хвороби не могла розгинати спину і навіть пересувалася, майже торкаючись руками землі. Сашко завжди допомагав їй: зранку приносив води з криниці, рубав дрова, заносив їх до печі. Коли раптом починався дощ, а Олександр був удома, то йшов до бабусі-сусідки й перевіряв, де вона. Якщо знаходив на городі, ніс на руках до хати або під навіс. Знаючи про це, зверталися до нього за допомогою й інші старі сусіди, а він нікому не відмовляв.
Олександр дуже любив свою сестру, старався допомагати їй словом і ділом. Коли заводилася в домівці «зайва» копійка, пропонував мамі купити що-небудь не для себе, а для своєї сестри.
Він ріс працьовитим, завжди й у всьому намагався допомогти батькам. От і зі своєю майбутньою дружиною познайомився, коли підлітком допомагав батькам тинькувати будинок у селі Єржово. Хазяйська дочка Олена згодом і стала його першим коханням і дружиною. Перед армією вони почали зустрічатися. Впродовж усього часу служби Сашка вони з Оленою писали одне одному листи. Олександр прийшов з армії додому напередодні свого дня народження, 12 грудня, а на ранок 13-го поїхав до своєї Олени в Рибницю. В лютому вони вже одружилися.
Ось тут і починається магія цифр. Як не дивно, Олександр загинув також 13 грудня о 5:30 ранку. І саме точно в цей час його дружина Олена народила хлопчика, якого назвали на честь батька Олександром.
Як каже сама Олена, мабуть, у нашому житті все визначено.
От і Надія Станіславівна, її мама, не може забути про передбачення. За півроку до народження дитини й загибелі зятя вона у них гостювала. Розпитувала про те, як молоді живуть, хто має народитися, що лікарі кажуть. Вона розповіла, що вагітність в Олени протікала складно (плід не перевертався). Не могли точно побачити, хто народиться, чекали дівчинку. Коли про це почула бабуся, то сказала, що ворожила вона у баби Агрипини в селі, й та сказала, що народиться хлопчик і відразу помре. Надія Станіславівна дуже злякалася, але лікарі до останнього стверджували, що буде дівчинка. Вона тішила себе надіями, але як дізналася, що Олена народила хлопчика, то ноги у неї й підкосилися, злякалася, що дитина помре. Та вийшло по-іншому: загинув Саша.
Можна розповісти ще багато подробиць, описувати горе Олени, горе матері й рідних Олександра, але цим уже нічого не зміниш.
Син Олени – Олександр – уже доросла людина, у нього вже своя сім’я. Та щороку 13-го грудня вони з мамою відвідують мітинг пам’яті в Дубоссарах.
Ці кілька рядків написані в данину пам’яті, щоб ми не забували про те, що приносить на землю війна. Щоб усі покоління знали про своїх героїв – простих людей, які, не вагаючись, віддали свої життя за мир на нашій придністровській землі
Дмитро ВЛАДОВ.