З настанням серпня 1992-го збройний конфлікт, розв’язаний Молдовою на території Придністров’я, пішов у минуле, але назавжди залишився в пам’яті придністровців. З глибоким сумом, болем і гіркотою щороку вшановуємо ми пам’ять загиблих захисників молодої республіки. У 1994 році керівництво ПМР ухвалило рішення оголосити 1 серпня Днем пам’яті та скорботи за загиблими й померлими захисникам Придністровської Молдавської Республіки. На честь героїв у Бендерах споруджено Меморіал Пам’яті та Скорботи.
Перша частина¬ меморіалу була відкрита в день першої річниці Бендерської трагедії – 19 червня 1993 року. На постаменті була встановлена відреставрована бойова машина піхоти, екіпаж якої загинув 22 червня 1992 року під час спроби прорватися до обложеного міста по парканському мосту через Дністер. Перед БМП була встановлена металева (потім замінена на гранітну) плита з написом: «Истинная слава не может быть сыскана. Она проистекает из самопожертвования на пользу общего блага. А. В. Суворов» і запалений Вічний вогонь.
У день п’ятої річниці заснування Придністровської Молдавської Республіки була відкрита друга частина меморіалу – пам’ятник, виконаний у вигляді стилізованої відкритої каплиці, що складається з восьми пілонів, з’єднаних арками. На вершині каплиці встановлено главку з нержавіючої сталі, увінчану хрестом.
До шостої річниці створення Придністров’я приурочили відкриття третьої частини Меморіалу Пам’яті та Скорботи –пам’ятну стелу, що складається з плит з викарбуваними іменами тих, хто загинув, захищаючи Бендери влітку 1992 року. По краях пам’ятника поміщені написи: «Ви впали в Бендерах, але ви не забуті! Вас пам’ятають не тільки гранітні плити» і «Дякуй долі, що ти живий, і низько поклонися за це полеглим».
Події 1992 року не могли залишити байдужими тих, хто жив, працював, мріяв і творив у той час на нашій землі. Героями ставали прості люди, які знали, що ніхто, крім них, не зможе відстояти свою республіку. Саме про таких писали придністровські поети, письменники, прозаїки. Саме їм присвячено проникливі поетичні та прозові рядки. З деякими з них діти знайомляться у школі. Це твори Світлани Мазєріної, Миколи Коритника, вірші Дмитра Шупти.
БЕНДЕРСЬКI ЖНИВА
Не забува ріка Дністер,
де танк стояв чи БеТееР,
І кожна точка вогнева –
Були тут вогняні жнива.
Попрацювали жниварі,
Аж кров скипала у Дністрі.
Її тут голос не затих
У цвіті маків польових,
В трояндах на страшних місцях,
У мальвах і в людських серцях.
Метал тут плавився, як віск…
За обеліском обеліск…
Тепер ти, згадко, не лети
З меморіальної плити:
Який тут шлях на Кишинів
Від цих постів і від хрестів?
Щоразу феніксом немов
Із крови родиться любов.
Огнем багаття чи костра
Горить на березі Дністра
Кохання у спокійний час,
У душах радуючи нас,
І пісня трепетно сплива
Про те, як тут були жнива.
НІМА ВІДПОВІДЬ
У Рибниці клекоче бесемер,
Вода Дністра нуртує в Дубоссарах.
Крайнебо, що сховалося у хмарах,
Розмилося. Чиє воно тепер?
Чий вітер над фортецею Бендер?
Хто тут збирає мито на базарах?
Чиї тут пухнуть голови в кошмарах?
З чиїх долонь обмиє кров Дністер?
Що, врешті, нам належить зокрема?
Кому і що із цього можна мати?
Коли позамовкають автомати?
І хто кого й для чого обніма?
Печаляться в скорботі батько й мати –
На все це тільки відповідь німа.
БАГАТТЯ ВІЙНИ
Війна палила все в своїм багатті,
Війна палила все в своїм кострі.
Садів дністровських віти пелехаті
Обмили попіл битов у Дністрі.
Зосталися меморіальні плити
На місці потолочень бойових
Й дощам негоди вік-віків не змити
Жертв імена із пам’яті живих.
Вони в вогонь ідуть не для забави
Щораз, коли потреба виника.
Ніколи в душах болю не розбавить
Ні час, ні найбурхливіша ріка.
Не візьмуть їх тумани й хмари бгаті,
Базар юрми, ніяка галайстра.
Війна палила все в своїм багатті,
Але не біль, що углибу Дністра.
Там, де лежать меморіальні плити,
Замислитись не зможе людолов –
Вже скоро буде нічого палити
І нікому на плити лити кров.
Микола КОРИТНИК
Про події буремного 1992 року автор писав у своїх книгах «Жертви кривавої авантюри», «Яблука любові».
1996 рік – «Жертви кривавої авантюри», Бендери, «Поліграфіст», тираж 1 000 екземплярів.
З передмови до самої книги ми дізнаємося про те, що головною дійовою особою у творі є Никифір Северин. Ми могли б називати його героєм, людиною, що залишила свій слід в історії нашого краю, зокрема в подіях 1992 року, але так хочеться уникнути буденності в аналізі тексту, тому дозвольте його назвати «санітаром міста».
Яка асоціація виринає в наших думках? Період кривавої війни… Санітар… це значить лікар? Далеко ні… «Скільки разів його зупиняли… тикали у груди автоматом, ставили до стіни… І все ж він воював, без зброї, але виграв найстрашнішу битву. Його противником була катастрофа з обличчям епідемії…» Уявіть собі: він вивіз і поховав понад 100 померлих. А якщо не робив би цього? Літо…. Спека… Жахливий запах смерті… і «санітар»… Никифір Северин рятував, як міг, мешканців міста. Лише б не епідемія…
«Ах, если бы можно было похоронить это ненавистное слово «война» и чтобы никогда не пришлось его эксгумировать!» –пише Микола Федорович.
2001 рік – «Яблука любові», Бендери «Поліграфіст», тираж 1 000 екземплярів.
Найбільш повно творчість Миколи Федоровича Коритника представляє книга «Яблука любові», до якої увійшли оповідання, нариси, есе, ліричні мініатюри різних років, замітки мандрівника.
Саме вона знайомить читача з жанровим розмаїттям творчого доробку письменника. Тематика представлених творів охоплює період з 1940 року до наших часів. Безумовно, читаючи їх, ми розуміємо, що 80 % з написаного в «Яблуках любові», становить певні епізоди з життя самого Миколи Федоровича. А отже, вони є автобіографічними. Тут читач також знайомиться з нашим краєм, містом, людьми праці. Відкриваючи книгу, він потрапляє в повоєнні часи … часи страшних випробувань 1992 року…
Оповідання «Танки свободи»
У маленькому оповіданні розгортається велика трагедія: мирну тишу теплого літнього червневого дня розривають тривожні гудки, чуються постріли. Ні, це не 41-й рік! Це рік 1992-ий, ХХ століття. Опівночі замовкає пісня, яку співає на святковій набережній ансамбль «Червона калина», а випускникам не судилося зустріти світанок… Пролилася перша кров. Незвані гості принесли горе й сльози на мирну землю Придністров’я. Ареною страшного дійства став міст через Дністер. Тут, намагаючись прорватися в захоплені Бендери, загинули й були тяжко поранені міліціонери, танкісти, козаки, бійці територіально-рятувальних загонів (ТРЗ)…
Автор настільки талановито описав бій, що, здається, чуєш постріли, відчуваєш їдкий запах диму, бачиш, як падають захисники…
Замальовки воєнного часу «Криваві сльози черешні»
(оповідання-замальовка)
У Мировських свято зберігали традицію: кожної весни всією сім’єю садили фруктові дерева.
– Мамо, мамо, де посадити мою черешеньку? – метушився з саджанцем в руках маленький Василько.
– Посадімо біля вікна твоєї спальні.
Батько викопав ямку і Васько власноручно опустив у неї саджанець. Усе було зроблено за правилами: в ямку заклали перегній, залили воду. Хлопчикові було доручено щодня поливати молоде тоненьке деревце.
Черешня виростала не щоднини, а щогодини. Формувалася крона, все більшими ставали зелені листочки. А якось у квітні, прокинувшись вранці, Василько побачив чудо-черешню, яка стояла в білосніжному вбранні, ніби наречена у фаті. Скільки було радощів, коли черешеньку прикрасили великі червоні намистинки-ягідки.
– Мамо, мамо, – загукав, побачивши це перетворення, хлопчик. – Черешня в крові!
… У нашому краї, як правило, улюбленим місцем відпочинку сім’ї є куточки, де ростуть горіхи. Вони створюють зелене шатро, під яким завжди прохолодно.
У Мировських таким місцем була черешня. Тут батько влаштував столик, за яким Василько готував уроки, в спекотні вечірні дні сім’я вечеряла, всі разом готували на зиму соки та компоти, варення з черешні, абрикосів, айви – плодів власного садка.
Росла черешня, а з нею й Василь – єдиний син у батьків. Ріс на радість слухняним і зацікавленим. Садок Мировських перетворився у своєрідний дендрарій. У ньому росли фруктові дерева, завезені з близьких і далеких країн. Хлопець листувався з багатьма аматорами-садоводами, обмінювався насінням, саджанцями, живцями. Летіли листи з Москви, Криму, Болгарії в Бендери й назад – всіх цікавило, як їхні саджанці почуваються на новому місці, в нових кліматичних умовах.
– Наш Мічурін, – говорили у місті про Василя. А потрапивши у садок Мировських, захоплено вигукували: «Яка краса!» I в цей світ краси, яку створював юнак, зовсім несподівано вдерлася війна. До рідного міста Василя з метою «наведення конституційного порядку» прийшли ОПОНівці Молдови. Хлопець того ж дня в робітничому комітеті записався в ополчення, поповнив ряди захисників свого міста. Ні в першу ніч війни, ні наступного дня йому не вдалося забігти додому, де його чекали батько й мати, дружина та два маленькі сини. Територія міста, де стояв батьківський дім, опинилася в зоні, яку контролювали ОПОНівці. Тож тільки через кілька днів, коли захисники міста потіснили нежданих гостей, Василь, з дозволу командира ополченців, заскочив додому, аби побачити рідних, заспокоїти їх. Присів під черешнею. I раптом – оглушливий вибух. Ніхто не міг зрозуміти, що сталося. Коли розійшлася димова завіса, побачили Василя, який лежав на землі. Над ним плакала черешня, з її порожевілих ягід стікали струмочки крові…
У серцях придністровців назавжди збережуться імена тих, хто загинув, захищаючи майбутнє незалежного Придністров’я. Ми вшановуємо наших героїв, хто пожертвував своїм життям заради своєї рідної землі, завоював для нас мирне небо і відстояв право народу на вибір своєї мови, своєї культури, свого майбутнього. Вони проявили істинний патріотизм і безкорисливу відданість своїй Вітчизні, мужність і відвагу у складні й відповідальні для республіки часи.
Вічна пам’ять тим, хто віддав своє життя за нашу республіку.
Вічний спокій полеглим.
Вічна слава героям-захисникам Придністровської Молдавської Республіки.
Ольга БУРДУЖА.