Щедра наша придністровська земля природою, різноманітним тваринним і рослинним світом. I все ж головне наше багатство – це люди: доброзичливі, гостинні, розумні та знамениті, якими ми пишаємося. Деякі з них оспівували цю красу у своїх віршах і розповідях. Особливої уваги заслуговують письменники та поети, які прославляють наш край щирим словом і любов’ю.
Надія Євгенівна Делімарська (Бартошенко) народилася 15 травня 1960 року на Рівненщині. Біографія її підтверджує стародавнє повір’я, згідно з яким народжені в «солов’їний день» мають долю цієї надзвичайної пташки.
Батьки поетеси – Ольга Іванівна, майстриня з пошиття верхнього одягу, та Євген Васильович, робітник на залізниці. Вони мали по 7 класів освіти – на той час це були досить грамотні люди. В 1965 році батькові для будівництва власного будинку виділили землю в сусідній області, тому сім’я переїхала в с. Старий Кривин.
Надія здобула чудові знання в Старокривинській середній школі, що на Хмельниччині. То була активна учениця: редагувала стінну газету, співала у шкільному хорі, перемагала на предметних олімпіадах, конкурсах та всіляких спортивних змаганнях, очолювала команду Клубу веселих та кмітливих, виборола перше місце в шахових змаганнях серед школярів Хмельницької області.
Доля звела її (1979) з молодим боцманом Григорієм Делімарським. Вони обоє мали пристрасть до шахів. З 1985 року сім’я письменниці проживає в придністровському місті Бендери.
В Алтайському культосвітньому училищі Надія Делімарська дістала спеціальність режисера клубних заходів. 1991 року здобула найвищу відзнаку випускниці Кишинівського державного педагогічного інституту – «червоний» диплом.
Надія Євгенівна, як викладач педагогіки з десятирічним професійним стажем, мала чудову основу для подальшої педагогічної діяльності. Та жахливі події 1992 року на території Придністров’я стали трагедією для її сім’ї, яка проживала на той час в епіцентрі війни – в Бендерах. Щоб не залишатися осторонь у ці трагічні дні, Надія вирішила працювати в головній редакції Радіо Придністров’я, де її професійні здібності були найбільш необхідні. Редактор літературно-історичних передач Надія Кузьмінчук (псевдонім Делімарської під час досить небезпечної роботи в перші роки створення ПМР) була автором, режисером та ведучою найбільш актуальних передач, в тому числі циклу «Правда про Придністров’я».
З 1995 року Надія Євгенівна займалася підприємницькою діяльністю. У лютому 2002-го вона виїхала за кордон. В Італії, маючи медичні навички та психологічну освіту, доглядала хворих.
Творчий шлях Надії Євгенівни, зокрема в поезію, досить несподіваний і вельми успішний. Під впливом ностальгійних почуттів, вражена тим, як шанобливо зберігають рідну мову емігранти у далекому зарубіжжі, вона надіслала свої перші вірші (2002) в редакцію часопису «До Світла», що у Римі (єдине на той час українськомовне видання у Ватикані). Вірші, вистраждані на чужині, надрукували без виправлень і відразу їй зателефонували. То був Василь Поточняк, головний редактор журналу, духовний координатор українців в Італії. Коли він представився, Надія відразу не повірила і перепитала прізвище, а надалі процитувала:
«Прожити, а не проіснувати,
Творити, а не споживати,
Працювати, а не нарікати,
Любити, а не ворогувати», – пане Василю, це ваші слова?»
Він дуже здивувався, що людина з далекого Придністров’я, яка ніколи з ним не зустрічалася, цитує його. А Надія розповіла, що колись прочитала цікаву статтю, і ці слова автора (що стали її життєвим кредо) написала на обкладинці своєї записної книжки. З тією книжечкою нерозлучна.
Обоє чудувалися таким збігом обставин. Василь Поточняк детально розпитав Надію про її життя на Україні, в Придністров’ї та в Італії. Потім ще були надзвичайно приємні дзвінки, й зовсім несподівано для Надії – пропозиція щодо роботи у виданні, в столиці Італії. Це був шанс, про який мріють тисячі з 6 мільйонів емігрантів. Вона обіцяла подумати. Однак через декілька днів, після телефонної розмови з чоловіком, їй довелося повернутися додому: до Григорія і молодшого сина, все-таки жалкуючи, що не може прийняти запрошення працювати в редакції журналу. Всього рік перебування на чужині, а в результаті – цілий цикл віршів про далекий, чужий край і долю заробітчан: «Ностальгія», «Тут і там», «Хто за нами плаче…», «Калабрія», «Заплутані у пальмах», «Не відаєш, синьйоро…», «Вишиванка», «Світленька Тетянка», «Я повернусь…»
Надія повернулася до своєї сім’ї, в місто Бендери. Повернулася тому, що «…непочатий край роботи / В країні, хаті, і в душі дитини»; а сім’я для неї має найвищу цінність. Уже вдома вона отримала з Італії журнали зі своїми віршами. Й оті перші поетичні рядки у найвідомішому виданні будуть її відрадою на все життя.
Ми скрізь одна сім’я , ми скрізь
одна родина.
В маленьких наших я – держава Україна.
Після повернення з Італії, дбайливо турбуючись про сім’ю в Бендерах та про рідних, що проживають в Україні, вона займалася підприємницькою діяльністю і літературною творчістю. Свої вірші Надія надсилає до республіканської українськомовної газети «Гомін». Їх періодично друкують і в літературних виданнях Придністров’я.
2006 року, за рекомендацією авторитетних літераторів, поетеса вступила до Спілки письменників Придністров’я. Вона пише українською і російською мовами. Проте перші кроки в поезію були досить важкими. Надія Євгенівна згадує, що, насамперед, це був мовний бар’єр. Досвідчений придністровський поет і критик Олександр Вирвич уважно прочитав і детально проаналізував її перші вірші. Там він виявив певні огріхи, підкресливши їх червоним кольором, та професійно надав поради в письмовій формі. Справедлива, доброзичлива і вдала рецензія Олександра Леонідовича виявилася досить корисною, не обурила Надію (що досить часто трапляється у початківців), а впевнила в необхідності вимогливо працювати над кожним словом і рядком.
Згодом, у процесі творчої праці, Надії Євгенівні вдавалося все більше вдосконалювати свою поезію.
Поетеса друкувала твори у відомих періодичних виданнях та альманахах Придністров’я, України, Італії та Росії. Творча спадщина Надії Делімарської вивчається в навчальних закладах Придністров’я.
Поетичні твори письменниці опубліковані в енциклопедичному виданні «Історія літератури Придністров’я. VI том», в антології «Світло на чужих стежках», в альманахах «Літературне Придністров’я» і «Днестр», бібліографічному виданні «Бендери літературні. Літопис «Горизонту», в «Літературному альманасі бендерських письменників», у хрестоматіях для навчальних закладів ПМР та в періодиці. Її вірші також увійшли до літературно-художнього видання «Антологія сучасної літератури Придністров’я», а твори, написані російською мовою, – до антології письменників російського зарубіжжя «Берега России», яка видана 2010 року в Москві. У цьому виданні зібрані твори авторів з 11 країн світу, зокрема з Австралії, Австрії, Німеччини, Росії, Франції, Швеції та Придністров’я.
Творча доля поетеси тісно поєднана з навчальними закладами Придністров’я, де зустрічі з читачами, студентами та школярами розгортають поетичні крила. Літературний доробок письменниці став матеріалом учнівських наукових досліджень, які були гідно представлені на рівні міста та республіки.
У 2012 році побачила світ збірка Н. Делімарської «Не волію абияке…», присвячена 220-річчю заснування Тирасполя. Збірка «Поезія. Надія Делімарська» (2017 р.) презентована в Науково-дослідному інституті українознавства (м. Київ) з дослідницькою роботою «Поетична творчість Надії Євгенівни Делімарської» учнями МОЗ «Бендерська гімназія № 3 ім. І. П. Котляревського». Ці видання поетеси відтворюють гармонію душі, стосунків, почуттів, світосприйняття автора. У 2010 році поетеса нагороджена орденом «Служіння мистецтву».
З 2009 року Надія Делімарська працювала у Бендерській політехнічній філії Придністровського державного університету імені Т. Г. Шевченка на посаді начальника відділу засобів масової інформації й водночас редактором газети «Бендерський політехнік» та викладачем. У цей період вона займалася також журналістською діяльністю, її матеріали знаходили свого читача на сторінках періодичних видань Придністров’я та на сайтах Інтернету. Деякий час працювала психологом у Бендерській українській гімназії ім. І. П. Котляревського.
Понад 40 років Надія Євгенівна живе у злагоді з чоловіком, вони мають синів Михайла та Євгенія.
У поетичній творчості Надії Делімарської заслуговує на увагу досконале володіння колисковою мовою та енергією співучого українського слова, здатного викликати емоційно-позитивний політ почуттів, ностальгійні співпереживання.
Рідною мовою
Літо, осінь, зима і знову
Я побачу рідну діброву.
Поцілую берізок віти,
І посію у землю квіти.
Гей, цілющі холодні роси,
Обніміть мої ноги босі!
Поле, стежка, густі тумани,
Все таке миле, таке бездоганне…
Цвіт вишні впаде на коси,
Серце знову співати просить:
Пісня, думка, вітання слово
І молитва – рідною мовою.
* * *
Найдорожча стежина
Серед сотень шляхів
Не згубить найдорожчу стежину,
Прагну цих маяків:
Материнське тепло й Батьківщина.
Стежини витоки незмінні,
В них щедре сонце і зерно,
А світу символи родинні
В лелеки образі дано.
Вітчизні вдячна за діброви,
Солодкі ночі, днів блакить,
Чарівність у співучих мовах,
Братерству вірність на роки.
Горджусь, любуючись щоднини,
Як квітнуть долі і рілля.
У Придністров’я, до родини,
Спішить стежиночка моя.
* * *
Важка хода спливе на дикі зела,
По лободі, глибинах пирію,
І надіп’є дзвінкої сині келих…
Ось відчуття, що відають в раю!
Ось тут, за містом –
солоспів свободи,
Рух тишини живе, безмежний час.
З такою пуповиною природи
Живе коріння кожного із нас.
Ті дотики, ті погляди, те миле,
Які всотала ніжна сіножать…
Боюсь забути благосну їх силу,
Боюся втратити, боюсь не упізнать.
* * *
Джерело співанок
Придністров’я, край мій рідний,
Джерело співанок мирних –
У віночках різнобарвних,
В українських неповторних.
Придністров’я, край мій рідний,
Всіх вітаючи привітно,
На пісенний фестиваль
Шле пшеничний коровай.
В солов’їний щебет мови,
Щоб співаночки воскресли,
В ліру нашу світанкову –
Це «Пшеничне перевесло».
Як Дніпра могутні води
Силу Заповіту котять,
Як акацій подих влітку,
Хай бринить пісенна квітка!
Про червоні чобіточки,
Чарівне Вкраїни личко…
То ж співають в добру пору,
Усміхнувшись, наші зорі.
А до шепоту смереки
(рідні, не тужіть далеко),
Щирі друзі в кожнім краї
Придністров’я привітають.
І сопілки, і бандури,
Вишиванки – ну ж бо, хором!
Різномовна земле, вічно
Колосом дзвени пшеничним!
Любо журавлі курличуть…
Слався, вишиваний звичай,
Розсівай пісенне диво!
Придністров’я, будь щасливе!
* * *
Ви берегиня, мамо…
Ви берегиня, мамо, ангел мій, –
Я так боюся втратить факел цей.
Ви у молитвах, у віках безсмертних,
Завше готові на найбільшу жертву.
Довічно, де на світ благословили,
В долонях Ваших літечко лишилось,
І спадщину хранить – свячену воду,
Крислатого горіха прохолоду…
…Вклонюсь подвір’ю – схлипнуть двері
Докором, зачекалася вечеря,
Ікони. Свічка плачеться за нами
І споконвічний «Отче наш…».
А мама
Комір сорочки дітям вишиває
Волошками по барвах небокраю.
Полегшено зітхне уся родина
(а дзвін святковий аж до неба лине!),
На сповідь виряджає рідна хата
І голубить ненька. Берегиня-мати.
…В тернистій стежці зоряна дорога,
Яку матуся вимолила в Бога,
І на колінах вистоять не в змозі,
Злетіла. Тінь чекання – на порозі.
* * *
Дай, Боже, вірші
Як подвиг, спогад, лезо бритви,
Творились оди, думи, клятви…
…Хтось обирає мудрі вірші,
Які, навчив, окрилять душу;
Комусь шедеври поетичні –
Це скарби світу. Дійсно, вічні.
Дарують вірші, серцю любі,
Спинивши біг. Адже повсюди
З поезій джерело натхнення
Аж у майбутнє! В поколіннях
Звучить крилато і доцільно
Мистецтво, почуттями вільне.
В раю, над прірвою, до битви
Дай, Боже, вірші… Як молитву.
Ніна ШУЛЯК.