Крадені жуйки

Iсторія ця сталася зі мною в далекому 2001 році. Я був другокласником, остання чверть закінчувалася і з дня на день мали початися літні канікули.

Одного разу я зі своїм однокласником Юрком повертався зі школи. Шлях наш пролягав через вуличні торгові намети, в яких зазвичай продавали солодощі, напої, спиртне, сигарети та, звичайно ж, найбільше щастя всіх дітей того часу, – жуйки з наклейками.

Тоді вони були у кожного підлітка. Їх колекціонували, ними обмінювалися, грали «на наклейки», без них не виходили гуляти на вулицю. Бувало, по кілька годин розглядали чиюсь колекцію штук із 300 чи більше наклейок і вели торги за рідкісні. За одну особливу часом пропонували 50 звичайних.

Ми з Юрком обговорювали канікули: хто куди поїде, аж раптом він сказав: «Слухай, Святославе, давай купимо по кілька жуйок, глядиш, нам попадуться рідкісні наклейки».

«Я з радістю пішов би, але в мене грошей нема», – відповів я. Батьки давали гроші тільки на булочки в їдальні, зайвих ніколи не залишалося.

Юрка посміхнувся: «Гроші не знадобляться, пішли за мною!»

Він був з багатодітної неблагополучної сім’ї, гроші їм майже ніколи не давали, тому він рано навчився хитрувати й вивертатися.

Ми підійшли до торгового намету, Юрка шепнув мені: «Дивись і вчися». «Здрастуйте, дайте мені, будь ласка, о-он ті сухарики», – він показав пальцем у найдальший кут, звертаючись до продавщиці. Коли ж вона повернулася, щоб дістати сухарики, Юрка спритним рухом непомітно стягнув дві жуйки. Зазвичай коробку з ними ставили на самий край прилавка, тому йому це не склало труднощів.

Продавщиця дістала сухарики й назвала ціну, Юрка удав, що шукає гроші й не може їх знайти. «Ой, здається я забув гроші вдома, вибачте», – промовив він.

Ми зайшли за ріг, приятель дав мені одну з украдених жуйок і сказав: «Бачиш, простіше простого, йди спробуй сам».

«Ні, я так спритно не зможу», – відповів збентежено я.

«Гаразд, покажу тобі інший фокус», – потягнувши мене за портфель, сказав він.

Ми підійшли до іншого намету, Юрка заплатив за дві жуйки, а коли брав їх із коробки, безіменним пальцем і мізинцем зачепив ще одну, третю жуйку. І тут все вийшло чисто: голки не підточиш.

Ми зникли у дворах, і Юрко показав мені, як саме він чіпляє жуйку і ховає її між пальцями. Я запам’ятав цю всю інформацію, й ми розійшлися по домівках.

Почалися канікули, мама була на роботі, всі хлопці з двору роз’їхалися. Я нудьгував, не знаючи, чим зайнятися. І тут я згадав про той урок від Юрки й вирішив спробувати, провернути операцію самому.

Підійшовши до торгового намету біля свого будинку, де працювала знайома тітка Тамара, я протягнув їй гроші  й попросив дві жуйки. Вона взяла гроші, вказавши на коробку сказала: «Вибирай!» Коли я взяв вказівним і великим пальцями дві жуйки й підчепив ще одну мізинцем, моє серце калатало, як відбійний молоток. Я зробив це дуже незграбно, мені здалося, що тітка Тамара все побачить і зрозуміє. Вже почав подумки вигадувати, як викручуватимусь, якщо мене викриють, але продавщиця нічого не сказала. Я дістав три жуйки й весь мокрий від страху швидко пішов у бік своєї домівки. Коли я зачинив двері у квартиру й усвідомив, що все вийшло, я був на сьомому небі від щастя. Стрибав, бігав і радів, що обвів навколо пальця неуважну тітоньку.

Увесь наступний тиждень я крав у неї по одній-дві жуйки. Мені вже не важливий був їхній смак, неважливі були наклейки, я бажав тільки одного: вкрасти й не попастися – ось від чого я діставав задоволення.

Наприкінці тижня ми з мамою сиділи на кухні й пили чай, спілкуючись на різні теми. Ми жартували, сміялися, і раптом мама спокійним голосом запитала: «Святославе, хотіла в тебе запитати, як довго ти ще плануєш красти жуйки у тітки Тамари?»

На хвилину я втратив дар мови, тіло заціпеніло, перестало мене слухатися. «Знаєш, я вже протягом тижня, повертаючись з роботи додому, заходжу до неї й, червоніючи, з соромом у неї питаю: «Скільки жуйок сьогодні украв у вас мій син?» – і віддаю за них гроші. То скільки ти ще плануєш красти?» – продовжувала вона дуже спокійно і монотонно. Ніби удав, обкручувала моє тіло своїми словами, повністю паралізуючи його. Я не міг вимовити ні слова, розплакався і втік до своєї кімнати.

Весь день я не з’являвся на очі батькам, згораючи від сорому. Якби мене зловила за руку продавщиця, я зміг би це пережити,  я вивернувся б і, можливо, спробував би ще раз украсти в іншій торговельній площадці. Та пережити сором від того, що мама ходить і ганьбиться через мене, не міг.

Я згадував, що тітка Тамара ніби навмисно відверталася чи відволікалася, коли я брав жуйки. Я ж, наївний, вважав, що мені просто щастить, а виявляється вона все бачила, просто вони з мамою домовилися таким чином провчити мене. Увесь день в моїй голові лунали слова: «…скільки сьогодні мій син украв у вас жуйок?». Нарешті, повністю усвідомивши, наскільки жахливий мій вчинок, і що ніколи більше нічого не вкраду і не зганьблю маму, я вийшов із кімнати.

Підійшов до неї й з упевненістю заявив: «Пробач мені, мамо, я більше ніколи нічого не вкраду!». Вона обійняла мене.

Наступного дня я пішов до намету і вибачився перед продавщицею. Перестав дружити з Юрком і більше ніколи у своєму житті не крав

Святослав ДОНОВ.