Свою чергову тридцять першу річницю 2 вересня відзначає ПМР – Придністровська Молдавська Республіка. Наша держава, яку ми створювали, захищали та будували. Без визнання, без необхідної дипломатичної, політичної, фінансової та економічної підтримки ООН, Європейського Союзу, окремих країн світу. Я не говорю про Росію, її роль у підтримці життєздатності Придністров’я – особлива. Однако ж ми вижили, причому вижили в умовах тотального пострадянського розпаду і розвалу, багато в чому зберігши свій промисловий, людський і етнокультурний потенціал. Уже тільки це одне гідне самоповаги.
Точка відліку – 2 вересня 1990 року
«Створення ПМР – приклад дійсної народної демократії, – сказав у бесіді з нашим кореспондентом перший Президент республіки Ігор Смирнов. – А народ рідко помиляється. Тому на ІІ Надзвичайному з’їзді народних депутатів усіх рівнів, 2 вересня 1990 року, придністровці зробили правильний історичний вибір – утворити Придністровську Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку у складі Союзу РСР». Він підкреслив, що за всю свою 31-річну історію придністровський народ не зрадив ні свою велику Батьківщину – Радянський Союз, ні свою державність, ні підвалини життя своїх предків.
Історична доля розпорядилася так, що Придністров’я, починаючи з самого першого року свого становлення, виживало не «завдяки» тому політичному середовищу, що його оточувало, а «всупереч» цьому середовищу. Саме утворення ПМР було пов’язане зі словом «всупереч»: всупереч тому націоналістичному чаду, в якому перебувала Молдова наприкінці 80-х – початку 90-х років. Гасла типу «Росіян – за Дністер, євреїв – у Дністер!», «Чемодан – вокзал – Росія!», розгул охлократії в Кишиневі та інших містах, наступав на гуманітарні права російського і російськомовного населення, погроми та вбивства незгодних – всі ці реалії природним чином викликали протидію населення. І символом стійкого протистояння агресивному націоналізму стало багатонаціональне Придністров’я.
Своєрідність повсталого регіону полягала ще й у тому, що третина його населення виявилася молдаванами, які не поділяють маячних ідей національної винятковості «корінного населення» й обурені позицією тодішніх політиків Кишинева. Отже, приписувати це протистояння (як це сьогодні й відбувається в Молдові), спровоковане виключно місцевою елітою на чолі з тодішнім президентом Мірчею Снєгуром, підступам «імперських сил» і «руці Москви» означає навмисне відхилятися від суті придністровського конфлікту а, отже, заганяти в глухий кут його врегулювання.
Чого ми дійшли та що маємо?
До чого прийшло Придністров’я за 31 рік своєї розбудови, що на сьогодні мають у своєму активі його громадяни? Перше – це незалежна республіка, створена народом. Друге: ми маємо нову людську спільність, яка розвивається під назвою «придністровський народ». Вона ввібрала в себе людей різних національностей, етнічних груп і віросповідань. Третє: ми будуємо соціально орієнтовану державу з ринковою формою економіки. В цьому й є наші головні досягнення за 31 рік розвитку.
Є ще одна особливість, яка (з точки зору створення держави) відрізняє Придністров’я від інших пострадянських держав – України, Молдови, Росії та Білорусії. Вона криється в правовому аспекті. Річ у тому, що після розвалу Радянського Союзу всім названим республікам дісталися повноцінні органи державного управління з виконавчою, законодавчою, судовою гілками влади. Держави були представлені своїми Верховними Радами, які потім стали парламентами, сеймами, радами, думами тощо. Й усі рішення, зокрема і в Молдові, приймали Верховні Ради колишніх союзних республік. Тому, що вони були. Тобто, фактично, долю народу вирішувала група людей, обраних народом. Це – принцип парламентаризму, парламентської республіки. У Придністров’ї цього не було – зі зрозумілих причин. Тут держава тільки створювалося, тому долю Придністров’я вирішував народ на референдумах.
Головна відмінна особливість ПМР полягає в тому, що республіка була створена шляхом народного референдуму. Її реально створив народ. У Росії, Україні, Молдові, Білорусії – нові незалежні держави проголошували парламенти, а у нас – народ. У всіх державах, зверніть на це увагу, з точки зору їхніх Конституцій і законів, всі референдуми мають консультативний характер, не вирішальний. У нас – вирішальний. Це особливість нашої історії, історії створення республіки. Це теж одне з наших досягнень. Ми зберегли створену народом державу. Напевно, в цьому й є суть ПМР: народ створив республіку, народ повинен в ній жити й управляти нею. А ми всі є народ, і я в тому числі. Ми повинні будувати, творити й любити свою малу Батьківщину, щоб зробити наше Придністров’я зручним, комфортним, цікавим, економічно розвиненим.
Держава національної рівноправності
Журналісти поцікавилися у депутата Верховної Ради ПМР Андрія Сафонова, чого за 31 рік республіці вдалося досягти, а що зробити не вдалося. І от що він відповів: «Спочатку хочу наголосити, що 31 рік для держави – це не вік, це тільки початок шляху. За минулий час у При-дністров’ї створено державу національної рівноправності. Почала формуватися придністровська політична нація з громадян самих різних національностей.
З огляду на це республіку можна назвати державою нового типу, яка створювалася не за вказівкою зверху, а на основі ініціативи знизу. Причому провідну роль відігравали місцеві органи представницької влади в особі Рад народних депутатів. Спираючись на підтримку знизу, республіка довела свою життєздатність під час війни 1992 року, коли кишинівські націоналісти не змогли залучити на свій бік наших – придністровських молдаван.
Виходить, що націоналісти висували пропозиції не такі вже й привабливі, більш збиткові, ніж носії ідеї рівності всіх жителів республіки. Нам вдалося підготувати й виховати свої управлінські кадри й створити всі необхідні державні інститути, хоча до того з правого берега нам нерідко доводилося чути: «…придністровці не мають ні досвіду, ні підготовлених людей для того, щоб стати повноцінною державою». На придністровців працювала (і таки ж спрацювала!) міська переважно культура регіону, яка виявилася більш сучасною, ніж будь-які сільсько-патріархальні замашки національної бюрократії Молдови.
При цьому, на жаль, не довелося забезпечити такий економічний ривок, який дозволив би далеко випередити сусідні з регіоном країни. Тут необхідно сказати й про об’єктивні причини. Перш за все, про відсутність спільного кордону з основним союзником ПМР – Росією. Однак Придністров’я все-таки залишилося соціальною державою, з посильним захистом населення, на відміну від тих країн, де взяли на озброєння чисто ліберальну модель розвитку суспільства.
І останнє, недоброзичливцям не вдалося задушити Придністров’я, попри неодноразові такі спроби. Наявний запас міцності дозволяє республіці в майбутньому розраховувати на успішний розвиток економіки, що, безсумнівно, дасть можливість повернутися частині тих придністровців, які раніше покинули свою Батьківщину в пошуках кращої долі.
При всьому цьому я цілком впевнений, що визнання суверенітету Придністров’я обов’язково відбудеться, це лише питання часу. Ми, незважаючи ні на що, знайдемо міжнародно визнану незалежність, а фактична у нас вже є».
Прогноз Андрія Сафонова обнадіює. Тому на цій оптимістичній ноті ми вітаємо придністровців з 31-ю річницею з дня утворення ПМР!
Олександр ПЕТРЕНКО.