Про Придністров’я нерідко можна почути, що це держава, створена народом. I така характеристика абсолютно справедлива.
У 1989-му проти дискримінаційної кишинівської політики по відношенню до всіх національностей, крім титульної, в єдиному пориві піднялися жителі лівого берега Дністра. Вони боролися за свої права за допомогою страйків і мітингів, збирали підписи під зверненнями до керівництва МРСР із вимогами враховувати мовне різноманіття, що історично склалося в краю, не міняти державні символи на чужі народові, не ухвалювати законів, які порушують свободи громадян. І лише усвідомивши, що такими методами своїх інтересів не захистити, населення Лівобережжя створило свою державу.
Всенародним було і прагнення захистити молоду республіку, коли влада Молдови, прикриваючись словами про наведення «конституційного ладу», почала озброєну агресію проти нас. У ряди Народного ополчення (НО) вступали тисячі людей – різних за фахом і віком. Підрозділи НО були створені практично в кожному населеному пункті Кам’янського району.
«Навесні 1992-го у Валя-Адинкській сільській Раді почалося формування Народного ополчення. Записував добровольців Анатолій Трофанчук, який був на ту пору сільським дільничним інспектором міліції. Серед жителів Валя-Адинки та Костянтинівки, об’єднаних у одну сільраду, бажаючих стати на захист рідної землі та своїх сімей було багато. Анатолій Борисович відбирав найбільш підготовлених – тих, хто пройшов службу в армії та добре вмів поводитися зі зброєю. Усім стати в ряди ополчення неможливо було ще й через специфіку сільського життя, адже у розпалі була весняно-польова кампанія. Потрібно було орати землю, сіяти ярові культури та доглядати озимину», – згадує події 30-річної давності Надія Лутій, вперше обрана в 1990-му головою Валя-Адинкської сільради. На сьогодні вона очолює сільську адміністрацію і впевнена: внесок кожного, хто боровся за незалежність Придністровської Молдавської Республіки, вельми важливий.
Основними завданнями, поставленими командуванням перед ополченцями, були патрулювання берега Дністра, що став кордоном між нашою республікою та Молдовою, охорона ключових об’єктів народного господарства, збереження громадського порядку в населених пунктах. «У наш загін записалися більше 20 жителів сіл. Щодня ми виступали на охорону державного кордону, що виник буквально за околицею. Чергували у сільраді, щоб не допустити появи румунського триколора над будівлею, до чого прагнули представники осередків Народного фронту. А головне – групами по сім чоловік виїжджали в райцентр, де разом із гвардійцями обороняли міст через Дністер, який поєднує Кам’янку з правобережним селом Сенатівка, – розповідає Олександр Соколов. У 1992 році він – монтер «Телекому» – без роздумів пішов у добровольці, щоб його рідні жили спокійно, у мирі. Сьогодні Олександр Олександрович, як і багато його односельців-ополченців, пенсіонер, але каже: «Якщо знадобиться, знову стану на захист свого краю. Хоча не хотілося б, щоб те, що довелося нам пережити на початку 1990-х, повторилося, де б то не було на світі».
З 1 квітня до середини травня виїжджав на охорону стратегічно важливого моста і тракторист місцевого колгоспу Петро Гандзій. Згадує: «Голова господарства Валерій Короновський, незважаючи на розпал сільгоспробіт, і нас відпускав на охорону важливих об’єктів, і транспорт для поїздок у райцентр на чергування виділяв. У Кам’янці насамперед зупинялися у РВВС. Дільничний наш отримував там зброю, яку видавав ополченцям під розпис. З 8:00 заступали на добове чергування на мосту. Він був замінований. І перед нами з гвардійцями стояло завдання: підірвати міст, якщо з правого берега буде озброєний напад. Однак за весь час, що ми здійснювали охорону, лише одного разу було зафіксовано наближення військової техніки. Втім, спроби переправитися через річку не було».
Це сьогодні, з висоти прожитих десятиліть, про події тривожної весни 1992-го можна говорити описово. Тоді ж у суспільстві панувала велика напруга. Одна провокація властей Молдови слідувала за іншою, лилася кров мирних придністровців – і ніхто не знав, що принесе завтрашній день. Проте було всенародне розуміння: треба захистити свою країну – єдиний на той неспокійний час гарант майбутнього без націоналізму та дискримінації. І тисячі справжніх патріотів відстояли наше право жити в незалежній вільній державі. Їхні імена – назавжди в історії ПМР.
Плин життя підтверджує, що і в літописах бувають білі плями. Хтось допустив мимовільну помилку, складаючи списки учасників захисту ПМР, можливо, не встиг своєчасно оформити потрібні документи. Саме такий казус стався з ополченцями з Валя-Адинки та Костянтинівки. За складання списків сільського підрозділу НО повинен був відповідати дільничний інспектор А. Б. Трофанчук. Але його земна дорога раптово обірвалася… Скромний внесок селян у захист ПМР міг залишитися непоміченим і далі, якби за відновлення історичної справедливості не взялися всі разом – від керівника сільської адміністрації до Президента ПМР В. М. Красносельського.
«Була створена спеціальна комісія, очолювана представником Військового комісаріату ПМР Русланом Кузьміним. Її члени провели ретельну пошукову роботу і знайшли документи, що підтверджують нашу участь у захисті Придністров’я: книгу видачі зброї РВВС для ополченців, довідку про її отримання А. Трофанчуком, путівні листи колгоспного автобуса. Свідчили про те, що ми брали участь в охороні моста, міліціонери Борис Шкільнюк, Андрій Катеринчук, Франц Просяний, а також ополченці, яких ми змінювали на чергуванні: кам’янчанин Сергій Руснак, северинівчани Юрій Гонза та Іван Токан», – розповідає про те, як працювала комісія, Володимир Крайній. У 1992-му він знав, що захищає молоду дружину з синочком на руках, батьківську хату в Костянтинівці, рідну землю, обробітку якої присвятив усі післявоєнні роки. Разом із односельцями й тисячами інших придністровців він відстояв право розмовляти українською мовою, що є повсякденною у селі, та російською, якою володіють усі мешканці краю; право жити так, як заповідали предки: у злагоді з сусідами – представниками різних народів. Понад три десятиліття працює Володимир Васильович заради розвитку рідного краю. Разом із дружиною Ларисою Миколаївною, що присвятила всю себе роботі в сільській школі, виховали гідну зміну. Сьогодні їхній син Денис стоїть на захисті прав і свобод громадян ПМР. У сім’ї підростає внучка, і значить – уже третє покоління самоідентифікується як придністровці.
Ніхто не забутий і ніщо не забуте. Зазвичай так говорять про подвиги, здійснені в роки Великої Вітчизняної війни. Проте суть фрази в тому, що вдячний народ пам’ятає всі події своєї історії, цінує внесок кожного громадянина у створення, становлення та розвиток країни, її захист. От і по відношенню до 14 ополченців із маленьких сіл Валя-Адинка та Костянтинівка відновлена справедливість. Їм вручені нагрудні знаки «За оборону Придністров’я» та посвідчення «Захисник Придністров’я»
Ніна ПАНАЇДА.