Василь Сухомлинський народився на Кіровоградщині 28 вересня 1918 року в незаможній селянській родині. Батьки виховували чотирьох дітей, які згодом стали педагогами. Василь Олександрович дуже любив дітей, він дійсно людина з полум’яним серцем, видатний педагог сучасності, який 35 років свого життя віддав школі. Він щедро засіяв свою освітянську ниву таким високоякісним педагогічним зерном, яке дає урожай до сьогодні.
Василь Сухомлинський належить до цілої плеяди педагогів-дослідників ХХ століття, на чиїх ідеях і досі ґрунтується розвиток педагогічної науки. Його дослідницька науково-педагогічна спадщина грандіозна за обсягом і багатством гуманістичного змісту, це невичерпне джерело мудрості. Вона спонукає до роздумів, пошуків та практичних звершень. Звертаючись до наукових напрацювань видатного педагога, можемо знайти відповіді на запитання, які виникають в освітньому процесі, або підґрунтя для подальших роздумів.
Сухомлинський-педагог був новатором, людиною, яка не боялася відстоювати свої ідеї. Усі наукові праці Василя Олександровича пронизані любов’ю до дітей, а його ідейні постулати спрямовані на формування та розвиток творчих здібностей учнів. Відповідальне педагогічне ставлення, що використовував педагог-новатор упродовж всього періоду навчання учнів у школі, заслуговує на увагу. Незважаючи на те, що час минає, змінюються освітні технології, теоретико-практичні рекомендації Василя Олександровича не втрачають своєї актуальності, а, навпаки, набувають в умовах сьогодення нового звучання.
Усім нам відомий вислів «освітянська нива». На цій ниві Василь Олександрович був дбайливим господарем. Він добре знав, що буде «засівати», як «підготувати для цього поле» і як за ним «доглядати», щоб зібрати «гарний врожай». Це досить копіткий і довготривалий процес. Він написав понад 600 наукових педагогічних праць, серед яких – «Серце віддаю дітям», «Сто порад учителеві», «Як виховати справжню людину».
Як відповів би В. Сухомлинський на сучасні виклики, що постали перед освітою?
Уявімо діалог нинішнього педагога з новатором освіти ХХ століття
– Як, на Вашу думку, людина має зрозуміти, що вона може працювати з дітьми?
В. С.: Якщо у вас з’явилася мрія працювати з дітьми – перевірте, випробуйте себе. Попросіться побути вихователем групи діточок у молодшому класі. От перед вами, до прикладу, сорок малят – з першого погляду вони здаватимуться вам дуже схожими одне на одного навіть зовнішністю, але вже на третій, четвертий, п’ятий день, після кількох зустрічей з дитячим колективом, після кількох походів у ліс, у поле ви переконаєтеся, що кожна дитина – це цілий світ, неповторний і своєрідний.
Якщо цей світ відкриється перед вами, якщо в кожній дитині ви відчуєте її індивідуальність, якщо у ваше серце постукають радощі й прикрощі кожної дитини й відгукнуться вашими думками, турботами, тривогами – сміливо вибирайте своєю професією благородну вчительську працю, ви знайдете в ній радість творчості.
– А якщо перша спроба матиме не такі позитивні результати – можна забути про роботу з дітьми?
В. С.: Інколи треба зачекати з рішенням, дати «відстоятися» почуттю. Якщо у вас викликає досаду й серцебиття кожна дитяча витівка, якщо вам здається, що діти вже дійшли краю, що треба робити щось надзвичайне, вживати якихось «пожежних» заходів – сім разів зважте, чи бути вам педагогом. Вам не бути вихователем, якщо у вас будуть нескінченні конфлікти з дітьми. Уміння погасити конфлікт насамперед розумінням того, що ви маєте справу з дитиною, – це вміння виростає з глибокого кореня, який живить педагогічне покликання, з розуміння й відчування того, що дитина – істота, яка повсякчас змінюється.
– Що Ви порадили б молодим педагогам, які тільки починають учительську кар’єру?
В. С.: Щоб знайти в кожному учневі найсильнішу його сторону, відкрити в ньому золоту жилку, всі вчителі повинні бути людьми, пристрасно закоханими у свою працю, що вміють запалити вогник такої самої любові у своїх вихованців. Дитина часто чує моральні повчання й настанови. Усе це набуває авторитету в очах дитини лише остільки, оскільки вона, дитина, бачить у своєму вчителеві людину, одухотворену своєю працею, закохану у свою працю. Також без вдумливого, індивідуального, творчого підходу до кожного учня виконати це завдання неможливо. У цій справі найстрашніше – формалізм, надія на якісь універсальні форми й методи виховання.
– Учительська робота – нелегка. Як запобігти професійному вигоранню під час щоденної виснажливої роботи та зберігати мотивацію і натхнення?
В. С.: Наша праця відбувається у світі дитинства – ось про що не можна забувати ні на хвилину. Це – особливий, ні з чим не порівнянний світ. Треба знати його, але цього замало. Необхідно вжитися у світ дитинства; якщо хочете – у кожному вчителеві повинна сяяти й ніколи не згасати маленька іскорка дитини. У вчителів, які не вміють бачити й відчувати світ дитинства з його складною емоційною гармонією, часто спостерігаються неврогенні розлади, серед них найбільш неприємним і грізним буває виснаження нервових сил.
– I педагог ніколи не має сердитися на дітей?
В. С.: Немає в дитині нічого такого, що вимагало б від педагога жорстокості. Мені ненависна скрипуча підозрілість по відношенню до дітей, ненависна формалістична регламентація вимог і заборон. Це не проповідь нехлюйства і «вільного виховання», а тверде переконання в тому, що добро, ласка, любов стосовно до дитини – не абстрактні, а людяні, реальні, пройняті вірою в людину – це могутня сила, здатна затвердити в людині все прекрасне.
Я тисячу разів говорив, що взаємна доброзичливість учителя і дітей – це як найтонші нитки, що сполучають серця. Завдяки їм, – зазначте, це дуже важливо – людина розуміє іншу без слів.
У цьому взаємному відчутті серця, в умінні читати в душі людину – невичерпне джерело вашого здоров’я. Але тут ми вступаємо в особливу царину шкільного життя – у сферу, про яку дуже мало говорять, але про неї треба говорити. Йдеться про саму суть доброзичливості як про один з найважливіших аспектів емоційного виховання.
– Що ж, по-Вашому, доброзичливість?
В. С.: Доброзичливість учитель спрямовує, насамперед, на розумову працю дитини. Бажати добра в розумовій праці – означає розуміти всі сильні й слабкі сторони дитини, відчувати тонкощі її розумової праці. Ваша доброзичливість як могутній засіб виховання діє до тих пір, поки вашому вихованцеві хочеться бути хорошим, поки в нього є і постійно розвивається відчуття власної гідності.
Чому часто вже в першому класі з’являються «неуспішні», такі, що відстають, а в другому і третьому – іноді вже можна зустріти тих, на яких учитель «махнув рукою»? Тому що немає індивідуального підходу до дітей у найважливішій сфері шкільного життя – у царині розумової праці.
Уявімо собі, що всіх семирічних дітей, які тільки що стали школярами, примусили виконувати одну і ту ж фізичну працю – наприклад, носити воду. Один приніс п’ять відерок – і видихався, а інший може і двадцять принести. Примусь слабеньку дитину принести двадцять відерок – це надірве її сили, вона завтра вже нічого не зможе робити, а то і захворіє.
Так само неоднакові й дитячі сили, необхідні для розумової праці. Один сприймає, осмислює, запам’ятовує швидко, зберігає в пам’яті довго і міцно; в іншого ж розумова праця відбувається по-іншому: матеріал сприймається поволі, пам’ять зберігає знання недовго і неміцно, хоча надалі – це трапляється нерідко – саме цей учень досягає значніших успіхів в ученні, в інтелектуальному розвитку, ніж той, хто вчився на перших порах краще.
Немає абстрактного учня, до якого можна було б прикласти механічно закономірності навчання і виховання. Немає єдиних для всіх школярів передумов успіхів в ученні. І саме поняття «успіхи в ученні» – річ відносна. Уміння правильно визначити, на що здатен кожен учень у певний момент, як розвивати його розум надалі, – це важливий додаток до педагогічної мудрості.
– Як Ви прокоментували б систему оцінювання знань учнів і ставлення до неї?
В. С.: У суспільстві побутує думка: гарні оцінки – гарна дитина; оцінки «не ті, що треба», – отже, й учень «не дотяг до рівня». У цьому дивному педагогічно неграмотному погляді зникає людина як гармонійна єдність багатогранних рис, якостей, здібностей, нахилів.
Цей погляд, на жаль, проник у багато сімей, у суспільне життя. Неправильно вважати, що умовна «трійка» – це ознака слабких, нікчемних знань. Час твердо сказати нам самим собі: «трійка» – це характеристика задовільних знань. До речі, якщо в усіх учителів буде правильний погляд на ці речі, зникне окозамилювання – незадовільні знання не оцінюватимуться трійкою, як це, на жаль, трапляється в багатьох випадках. І батьки не вимагатимуть від своїх дітей неможливого: адже не в усіх однакові здібності, одному легко навчатися на «5» і на «4», а для іншого й оцінка «3» – значний успіх. Оцінка завжди оптимістична, це винагорода за працю, а непокарання за лінь. Свідомість дитини – могутня, але повільна річка, і в кожного вона має свою швидкість. Наполегливо рекомендую батькам не вимагати від дітей обов’язково тільки відмінних оцінок, щоб відмінники не відчували себе щасливчиками, а трієчників не пригноблювало відчуття неповноцінності. Раджу педагогам викликати в школу батьків не з приводу поганої успішності або дисципліни їхньої дитини, а тоді, коли вона скоює щось добре – хай незначний на перший погляд, але добрий учинок.
– Нині відбуваються суперечки щодо того, що вчитель має лише навчати, а виховувати – батьки. Водночас, соціологічні дослідження свідчать про те, що працевлаштовані батьки в середньому приділяють вихованню дитини лише 16 хвилин на добу, а у вихідні –півгодини. На Вашу думку, чи має вчитель у школі виховувати учнів?
В. С.: Удосконалення, поглиблення суспільного виховання означає не применшення, а посилення ролі родини. Гармонійний, усебічний розвиток можливий тільки там, де два вихователі – школа й родина – не тільки діють заодно, ставлячи перед дітьми одні й ті самі вимоги, а й є однодумцями, розділяють однакові переконання, завжди виходять з одних і тих самих принципів, ніколи не допускають розбіжностей ні щодо мети, ні щодо процесу, ні щодо засобів виховання.
Не забувайте, що справжнє виховання –це самовиховання. Треба створити таке спілкування вихователя й вихованців, щоб кожне слово, звернене до юних серця й розуму, пробуджувало внутрішні сили, викликало внутрішню роботу розуму, спрямовану на самопізнання й самовдосконалення.
Якщо ж людина на кожному кроці відчуває й розуміє, що її виховують, – здатність до самопізнання й самовдосконалення притупляється. У людини зароджується думка: яким мені бути й що мені робити – про це подумають дорослі. А моя справа – чекати порад і вказівок. Або ж, навпаки, людина виявляє жорсткий супротив. Тому слід створювати такі умови, в яких дитині комфортно та цікаво саморозвиватися.
– Яка, на Вашу думку, роль мови та мовленнєвих умінь учнів у процесі навчання?
В. С.: Кожний педагог повинен прагнути до того, щоб животворне джерело – багатство рідного мовлення – було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя, щоб вони відчували красу мови, бережно ставилися до слова, турбувалися про його чистоту. Казки, наприклад, є тим різцем, який відточує найтонші риси індивідуального мислення кожної дитини. Щодо поезії, то пробудити в дитячому серці поетичне натхнення – це означає відкрити ще одне животворне джерело думки. Сила цього джерела полягає в тому, що слово передає не лише предмет, явище, яке воно позначає в людському мовленні, але й глибоко особисті сприйняття, почуття, переживання. Уміння творити словом, втілювати в художній образ свої думки, почуття, переживання потрібне не тільки письменникові, а й кожній культурній людині. Чим більше розвинуте це уміння, тим вища естетична і загальна культура людини, тонші її почуття, глибші переживання, яскравіше естетичне сприйняття нових художніх цінностей.
Отже, ми можемо зробити висновки, що погляди Василя Сухомлинського мають невичерпний позитивний зміст. Варто, щоб кожен учитель пам’ятав твердження Василя Олександровича про те, що педагогічна теорія розвивається доти, доки вона живе, збагачується й удосконалюється в досвіді, в новаторській праці тисяч педагогів. Він мріяв, щоб кожен педагог був не просто «споживачем» педагогічних знань, а дослідником і раціоналізатором, творцем. Саме цього ви-
магає від нас час, саме такі завдання ставлять перед нами учні, саме такі можливості відкриває перед нами реформування освіти
Галина КРИЖАНIВСЬКА.