Талановитий драматург-новатор, Iван Карпенко-Карий збагатив українську літературу творами різноманітних жанрів: соціально-побутовою та соціально-психологічною драмою, соціальною комедією характерів, історичною драмою. Високою акторською майстерністю, зокрема природженим вмінням передати найсуттєвіше у психологічно вмотивованій поведінці особистості, він зробив вагомий внесок у розвиток українського театру.
СТОРIНКАМИ ЖИТТЯ
Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в с. Арсенівці (тепер с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області). Його батько працював управителем поміщицьких маєтків, походив із збіднілого шляхетського роду. Він викупив свою дружину з кріпацької неволі, хоч у минулому її рід був козацьким. У цій простій, од природи обдарованій родині виховалася плеяда діячів української культури: три брати, відомі під псевдонімами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський, та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Піднесенням на мистецькі верховини вони насамперед завдячують матері Євдокії Садовській, яка чудовим виконанням народних пісень заронила в душі дітей глибоке розуміння багатства й краси українського слова та перші зерна артистичного хисту.
Дитинство Івана минуло в сільському середовищі, звідки він виніс добру ознайомленість із життям, побутом, звичаями народу. Підлітком пішов на свій хліб, працюючи писарчуком спочатку в містечку Мала Виска, а потім у Бобринці. Він багато читав, приділяючи увагу самоосвіті, захоплювався аматорським театральним рухом. Коли в 1865 році повітовим центром став Єлисаветград, Тобілевич почав працювати там у канцелярії поліційного управління. Однак знаходив відраду в керівництві драматичним гуртком, до складу якого входили вчителі, в організації вистав, де також виступав як актор.
У 1884 р. Тобілевичу заборонили жити в Україні, його піддали поліційному наглядові на три роки. Він оселився в Новочеркаську, займався оправою книжок, написав кілька п’єс («Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна»), що друкувалися та виставлялися під псевдонімом Іван Карпенко-Карий.
На власному хуторі Надія на Єлисаветградщині він оселився 1887 року, займався там хліборобством, багато часу віддавав літературній праці. Коли був знятий поліційний нагляд, він знову кинувся у вир театрального життя. Саме тоді український театр корифеїв з успіхом виступав не тільки в багатьох містах України, а й далеко за її межами: на Дону і Кубані, в Поволжі та Білорусі, у центральних регіонах Росії. Ансамбль, до складу якого входили такі таланти, як Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, почав підносити на високий рівень реалістичне сценічне мистецтво. У репертуарі трупи були кращі твори української та світової драматургії, зокрема, драми та комедії Івана Карпенка-Карого.
Його акторська майстерність відзначена в численних театральних рецензіях, опублікованих у газетах багатьох міст України, Росії, Білорусі. На думку історика українського театру Олександра Кисіля, Карпенко-Карий виступав на сцені природно, його гра була надзвичайно тонкою. Актор створював малюнок психічного стану людини «…без різких зовнішніх ознак, без зайвих подробиць», однак саме такий підхід до сценічного втілення поведінки персонажа має вважатися вершиною сценічної майстерності.
Постійна напружена праця, нервові переживання, шовіністичні переслідування позначилися на здоров’ї Карпенка-Карого. Кілька останніх років недуга все частіше давала про себе знати, аж поки у січні 1907-го остаточно підірвала його сили. Не допомогла й поїздка до Берліна: оперувати хворого було пізно. Там він і помер 15 вересня 1907 року. Тіло небіжчика було перевезене в Україну й поховане за його заповітом на кладовищі поблизу хутора Надія.
НА ВЕРШИНАХ МАЙСТЕРНОСТI
До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання «Новобранець» (опубліковане під псевдонімом Гнат Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається зі злиднів.
У 1886 р. в Херсоні було видано перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми «Бондарівна» і «Хто винен?» та комедія «Розумний і дурень», а в 1887 р. опубліковано «Наймичку».
П’єси, створені Карпенком-Карим, відбивають еволюцію «глитайства» – явища, яке видозмінювалося буквально на очах драматурга. Його персонажам – Михайлові Михайловичу («Бурлака»), Окуню («Розумний і дурень», 1885), Цокулю («Наймичка», 1885), Калитці («Сто тисяч», 1890), Пузиреві («Хазяїн», 1900) – притаманне не просто збільшення економічних масштабів їхньої діяльності, воно ще яскравіше виявляє їхню людську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу.
Дещо осторонь стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського звання. Сатиричне зерно комедії «Мартин Боруля» (1886) пов’язане вже не з засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством.
Дві останні комедії – «Суєта» (1903 р.) і «Житейське море» (1904 р.) сам драматург назвав «сценами», наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Наприклад, у «Суєті» відсутній головний герой, і п’єса являє собою низку сцен, які характеризують спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).
На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, повинно збагатити українську драматургію, написані п’єси «Бондарівна» (1884), «Паливода XVIII століття» (1893; підготовчим етапом було створення у 1884 р. п’єси «З Івана пан, а з пана Іван»), «Чумаки» (1897), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), «Сава Чалий» (1899), «Гандзя» (1902).
Творчість І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднесла її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності відображає різноманітну картину життя України протягом століть.
ВЕЛЕТЕНЬ ДРАМАТУРГIЇ ТА ТЕАТРУ
Академік Максим Рильський у своїй статті «Гордість української драматургії» (1955 р.) чи не найкраще від усіх критиків і театрознавців визначив самобутній талант Івана Карпенка-Карого, проблематику його драм і комедій, показав, як на глибоких характерах його героїв відбиваються широкі загальнолюдські інтереси. Галерея оригінальних реалістичних образів прихильників і служок ненаситного мішка зі сріблом і златом, нещадних пригноблювачів та експлуататорів, понурих скнар і фанатиків загарбання вийшла з-під пера драматурга. Досить згадати хоча б колоритну постать Калитки («Сто тисяч»), у якого «диханіє спирає» при одній тільки думці про власні неосяжні простори ланів, і який попався на гачок ще спритнішого ділка, щоб переконатися в тому, що творчість І. Карпенка-Карого сягає рівня творів кращих представників світової драматургії XIX століття, таких як Генрік Ібсен, Олександр Островський, Іван Франко тощо.
«Правдивість і простота. Мало є драматургів, до творчості яких можна було б прикласти ці слова з таким правом, як до творчості Карпенка-Карого, – відзначав Максим Рильський. – Якщо додати до цього ще глибочезне знання життя, прекрасне розуміння законів сцени та великий талант скупими мазками малювати людські стосунки й людську психологію, то стане зрозумілим, чому твори Тобілевича залишаються і будуть популярними на нашій сцені».
Дійсно, гортаючи сторінки 18 вивершених п’єс драматурга, чи дивлячись їх на сцені, пересвідчуєшся, наскільки вони сповнені реалістичних картин життя народу, життєвої правди про гноблених і визискувачів. У мільйонері «з мужиків» Пузирі пізнавав себе і свою вдачу відомий цукрозаводчик Терещенко, а про «копача» Бонавентуру по містах і селах навіть легенди поширювалися.
Івану Карпенку-Карому, який добре знав життя, ніколи не бракувало тем, сюжетів та образів. Для драми «Наймичка» він обрав начебто і традиційні на той час ситуації – залицяння багатія до бідної вродливої дівчини, розлучення її з коханим хлопцем, але тут же дав оригінальне розв’язання події, зосередивши всю свою мистецьку увагу на зображенні безвихідного трагічного становища наймитів та моральної звироднілості багатіїв.
Помітне місце в спадщині письменника Карпенка-Карого посідають сатиричні комедії. Талант його виявився тут у створенні ваговитих соціальних комедійних постатей, зокрема в таких відомих творах як «Розумний і дурень», «Сто тисяч», «Суєта», «Житейське море», що відзначаються гострими конфліктами, філігранним зображенням хижака на селі та в місті.
Особливо виразним і неперевершеним є п’єса «Хазяїн». У центрі твору – образ сільського аграрія-мільйонера Терентія Пузиря. Характерно, що тодішня критика, відразу ж після появи п’єси, вірно оцінила її значення. У статті «Свіжий струмінь в малоросійському театрі», що з’явилася 1901 року, читаємо: «Терентій Пузир – не тільки оригінальний тип багатія, котрий вийшов з низів народу, це тип скупого і крутого чоловіка. Він не тільки цікавий як характер, як особа, важливішим тут є те, що автор зумів пов’язати виникнення та існування подібного явища з соціальними умовами, які його оточують. Внаслідок цього постать Пузиря приймає значення не тільки з психологічної точки зору, але й з точки зору соціальної».
Сам драматург у листі до свого сина Назара Тобілевича від 27 грудня 1900 року подав таке стисле визначення твору: «Хазяїн», – писав він, – зла сатира на чоловічу любов до стяжательства, без жодної іншої мети. Стяжати для стяжательства». І справді, в характері хижака Пузиря до найтонших нюансів поєднуються та стикаються холодний розрахунок і гарячкова енергія баришника, обережність і активна діяльність «хазяйновитого мужичка», одчайдушна готовність багача йти на риск, на авантюру, якщо це йому вигідно. Безмежна жадоба і дивовижна скупість при величезному матеріальному багатстві призводять Терентія Пузиря не тільки до кумедно-сатиричних пригод, а й до катастрофічних наслідків.
Інша комедія Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля» дає яскраву картину життя дрібнопомісної шляхти. Її головний герой усіма правдами й неправдами прагне на підставі сумнівних документів довести свою дворянську родословну. Вчинки Мартина дають привід для низки гострих комедійних ситуацій, вдалих сатиричних замальовок і ставлять героя врівень із багатьма світовими комедійними образами.
Творам письменника властива широчінь і глибина охоплення дійсності, чітко продумана художня форма викладу, реалістичне змалювання яскравих образів. Драматург уважно вивчав навколишнє життя, знайомився з історичними архівами, літописами. Часом основою п’єси ставали народні перекази, легенди, думи, спогади бувалих людей. Якщо прослідкувати біографії героїв, створених Карпенком-Карим, то чималою мірою йому за першоджерело правила народна творчість.
ЖИВI ПАМ’ЯТНИКИ
У південному українському степу серед широких рівнинних просторів, помережаних балками, є мальовнича оаза. У долині спокійної річечки Комишуватої Сугоклеї досі стоїть селянська хата, споруджена ще 1871 року, а навколо неї хитають зеленими кронами яблуні, груші, вишні. Садиба оточена, мов сторожею, стрункими тополями, розлогими осокорами, задумливими старими вербами. В її глибині милує око плесо спокійного ставка, зеленим килимом трав простяглася левада. І над усім панують могутні, величаві, крислаті дуби – живі пам’ятники української культури.
Це хутір Надія, меморіальна садиба Карпенка-Карого. Тут минули останні двадцять років його життя. Тут не раз збиралися видатні діячі українського театру – його сестра і брати, Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Ганна Затиркевич-Карпинська. Перед від’їздом на згадку господареві гості висаджували дубки, які, піднявшись до неба, повертають нас до тієї пори, нагадують про велетнів національної культури. Максим Рильський, зворушений такою прекрасною традицією, у вірші «Маркові дуби» проникливо сказав про цей справді живий спадкоємний зв’язок у розвитку української культури, про цю пам’ять сторічної давнини:
Дуби ростуть поволі, неквапливо;
Хто садить дуба – той його, можливо,
І не побачить вищим, аніж сам.
Це – дар майбутнім, скажемо, літам,
Привіт іще незнаним поколінням,
Весна, в тумані схована осіннім.
А на дошці, що веде вглиб садиби, вирізьблені слова Юрія Яновського і Петра Панча: «Хто б не ступив на цю священну землю, нехай згадає, що тут Карпенко-Карий написав кращі свої п’єси… Скиньте шапку і вшануйте ім’я великого драматурга». Істинно так: честь і шана навіки великому майстрові, без доробку якого була б бідніша світова драматургія
Лариса ПАНАЇДА.