Найкраща школа

Батьки обрали для свого сина найкращого вчителя. Зранку дід повів онука до найближчої школи.

Була перерва між уроками. Дід став випитувати в учнів, як їм тут навчається. Діти нічого не відповідали, а тільки бігали навколо.

Дідусь рішуче взяв онука за руку і вийшов у двір.

– Ура, я не піду до школи, – зрадів хлопчина.

– Підеш, але не в цю, – сердито відповів дід. – Я сам знайду тобі школу.

Дідусь відвів онука у свій дім, доручив його піклуванням бабусі, а сам пішов шукати кращу школу та кращих учителів. Побачивши яку-небудь школу, дід заходив у двір і чекав, коли вчитель відпустить дітей на перерву. В деяких школах діти не помічали старого, а в інших – дражнили його. Дід одразу ж ішов геть.

Нарешті він увійшов у крихітне подвір’я маленької школи, стомившись, притулився до огорожі. Задзвенів дзвоник, і діти висипали у двір.

– Дідусю, вам зле, принести води? – почувся голосочок.

– У нашому дворі є лава, сідайте, будь ласка, – запропонував один хлопчина.

– Можливо, покликати вчителя? – запитав інший.

Незабаром у двір вийшов молодий вчитель. Дід привітався і сказав:

– Нарешті я знайшов найкращу школу для мого онука.

– Ви помиляєтеся, дідусю, наша школа не найкраща. Вона маленька і тісна.

Старий не став сперечатись, але домовився про навчання свого онука.

Увечері мама хлопчика запитала ді-

да: – Батьку, Ви ж неграмотні. Чому Ви думаєте, що знайшли найкращу школу?

– По учнях дізнаються про вчителів, – відповів дід

Учитель

  Надія КРАСОТКIНА.

Свята і праведна твоя дорога.

І ти на ній чимало літ!

Ти справжній вчитель – це від Бога!

І ти не йдеш – летиш у світ!

Натхненна, справедлива, світла

Ти досягаєш висоти.

І ніби зірочка розквітла,

Ведеш дітей в нові світи.

Ти не спиняєшся ніколи.

До нового свій робиш крок.

Душі пориви – це для школи!

Найкраще – дітям на урок!

Чарівне та інноваційне,

І світлих тисячі ідей.

Живе, чудове, емоційне –

Це все для радості дітей!

Щоб у дітей душа розквітла,

Щоб легше йшли вони у світ,

Ведеш за руку їх до світла

З маленьких літ, з маленьких літ…

Хоч нелегка твоя дорога,

Та серце вибрало таку.

Ти є учителем від Бога,

Хоч маєш долю нелегку,

Але живеш по правді в світі

І впевнено йдеш до мети.

Живи ж сто літ у мирі й світлі

І ніби зірочка світи!

Як я допоміг старенькій сусідці

Шкільний твір.

Разом з батьками я живу в місті, у великій і просторій квартирі. Ми переїхали сюди недавно, але вже обжилися і познайомилися з нашими сусідами.

На одному сходовому майданчику з нами живе молода сім’я – тітка Катя, дядя Міша і їхня дочка Світлана. Наші батьки досить швидко подружилися, і ми зі Свєтою теж стали нерозлийвода. Це дуже зручно: дружити й жити поряд. Ми ходимо одне до одного в гості в будь-який час, а також мої батьки сидять зі Світланою, і, навпаки, – її зі мною, коли це потрібно.

Крім них, нашою сусідкою по квартирі є бабуся Маша. Вона вже досить старенька, їй виповнилося вісімдесят років. Діти нашої сусідки живуть дуже далеко, а тому бабуся бачиться з ними зовсім рідко. Вона весь час одна, а тому я частенько її провідую. Буває, що ходжу купити їй хліб, або щось іще з продуктів.

Одного звичайного дня, коли я прийшов зі школи, батьків не було вдома. Один я залишаюся часто – мені не звикати. Я поїв, вивчив уроки й вирішив провідати бабусю Марію. Тільки-но підійшов до її дверей, як помітив, що вони не замкнені. Відразу ж зрозумів, що тут явно щось не так. Тихенько я прочинив двері й заглянув у квартиру: в ній нікого не було, і стояла зловісна тиша. Набравшись сміливості, я все-таки вирішив перевірити, що сталося. Навшпиньках, крадькома, я пробрався в гостьову кімнату. Тут все було, як завжди, тільки бабуся лежала на дивані й не ворушилася. Моє тіло пробрали мурашки, мені стало дуже страшно. Я почав кричати, кликати на допомогу, але ніхто так і не приходив. І тут я згадав, що можна зателефонувати у швидку допомогу, що я миттєво і зробив. Коли прибули лікарі, то зробили бабусі Маші якийсь укол і винесли її на ношах. Санітари сказали, якби я запізнився на кілька хвилин, хвору вже не врятували б – у неї був серцевий напад. Лікар мене похвалив і сказав, що це саме я допоміг бабусі вижити. Я, звичайно, збентежився, але став пишатися цим.

Через місяць сусідку виписали з лікарні. Її ніхто не зустрів, але ми з мамою не залишили людину в біді. Перед її приходом додому, мама напекла багато пиріжків з різними начинками, приготувала вечерю і прибрала старенькій жінці у квартирі. Повернувшись, сусідка обняла нас і розцілувала. Було приємно чути, коли бабуся Маша сказала, що ми для неї найближчі та рідні люди, а ми просто сусіди. Потім усі сіли їсти, а бабуся розповіла, як важко їй довелося в лікарні…

Щасливий день

Мишко прокинувся в гарному настрої. Поспіхом поснідавши, побіг до школи. У школі хлопці жваво обговорювали гру, яку вони вчора грали по комп’ютеру в онлайн-режимі. Віктор пишався найбільше:

– Я вчора був в ударі, – кричав він.

Так, учора він, дійсно, виграв і дуже з цього радів. Мишко забіг в клас, усі думки його були про вчорашню гру.

– Ти грав нечесно, – звинуватив він Віктора, який хитро посміхався.

– А в бою всі методи хороші, – відказав той у відповідь.

Мишко хотів було заперечити, але продзвенів дзвінок і до класу увійшов учитель.

Хлопчик швидко сів за парту, шукаючи у портфелі зошит з домашнім завданням. І тоді він згадав, що зошит залишив дома. Ох, ця неуважність!

Учитель – Олексій Іванович – проводив перевірку домашнього завдання. Мишко сидів, похнюпившись.

– Мишко, а у тебе яка відповідь у задачі? Мишко повільно підвівся, тихо пробурмотів:

– Я забув зошит дома.

Він знав, що Олексій Іванович не любить неуважності й дуже негативно ставиться до невиконання домашніх завдань.

– Так, – суворо продовжив учитель, – прошу тебе до дошки, розв’яжи задачу зараз.

Мишко неквапливо підійшов до дошки, став писати, та щось не дуже добре це у нього виходило. На передній парті сиділи Тарас із Віктором, які весело переглядалися між собою:

– Схоже, Мишко ще й двійку сьогодні схопить. Так і сталося. Мишко одержав двійку. Після уроків, сумний він поплентався додому. Вдома мама з татом жваво щось обговорювали, сміялися. Мишко знав – зараз їхній настрій погіршиться.

– Привіт, – радісно сказав тато, – ну, як успіхи в школі, синку?

– Нормально, – сумно відповів хлопчик.

Тато раптом запідозрив щось неладне:

– А щоденник покажеш?

Мишко повільно вручив татові щоденник. Він бачив, як погасла у татових очах іскра радості, тато розчаровано сказав:

– Сину, ти ж добре знаєш геометрію, що це таке?

– Та я забув домашнє завдання виконати.

– Зрозуміло, загрався, синку, будь уважнішим, я вірю, що такого більше не буде.

– Обіцяю, тату, – Мишко бачив, що розчарував батька, це було дуже неприємне, огидне відчуття. Хлопчик обіцяв собі – більше цього не буде!

Тут у розмову втрутилася мама:

– Синку, скоро канікули, поїдемо до бабусі, в село.

– Ох, в село, – невдоволено похнюпився хлопчик, – там же комп’ютера немає й Інтернету.

– Нічого, у світі є набагато цікавіші розваги, ніж твої ігри.

Бабусю Мишко любив, але у неї йому було дуже нудно.

Настали канікули. Віктор і Тарас хвалилися, що будуть грати нові рівні, байдикуватимуть. Мишко ж з мамою і татом поїхав у село. Тут він ходив геть пригнічений. Пес Бровко кинувся до нього, радісно махаючи хвостом.

– Пішов від мене, – крикнув хлопчик, – теж мені приятель.

Мишко бродив біля річки, кидав камінці: – Яка нудьга, – думав він.

– Агов, – почув він голос за спиною, – а ти граєш у футбол?

Це був хлопчик із сусіднього двору, Тимофій.

– Нам не вистачає одного гравця, пограєш з нами?

Мишко не дуже любив це гоніння за м’ячем, його більше цікавив комп’ютер.

Тимофій наполягав.

– Добре, – сказав він. І вони побігли до футбольного поля.

З того часу Мишка мов підмінили. За декілька днів він уже забив свій перший гол. Ех, як він про це радісно розповідав татові, потім мамі, бабусі. Це було його досягнення, справжнє, не фальшиве. Він полюбив цю гру і здобув багато нових друзів.

Одного разу вони затрималися за грою, і Мишко йшов додому, коли вже добряче стемніло. Ішов стежинкою через поле, і, почувши дивний звук, завмер. Глянув у бік – там стояв великий чорний пес, грізно гарчав, здавалося, був готовий накинутися на нього. Мишко стояв і не міг зрушити з місця. Його охопив дикий страх. І тут з кущів вискочив Бровко, малий бабусин собачка. Він так грізно кинувся на захист хлопчика, став гарчати, що великий пес від здивування позадкував, а потім розвернувся і побіг геть. Мишко дивився на Бровка і розумів: собачка справжній друг, як він раніше не здогадався? Він підійшов до нього, і, поклавши руку йому на голову, сказав:

– Спасибі, друже!

Тепер вони були нерозлучні друзі.

Літо закінчилося. Мишкові тяжко було прощатися з новими друзями, з Бровком, але він обіцяв, як тільки знову будуть канікули – повернеться.

Першого вересня він зустрівся з Віктором і Тарасом. Вони все щось говорили про свої комп’ютерні ігри, та Мишкові це було чомусь не цікаво, йому все здавалося таким чужим, таким несправжнім. Він просто мовчки стояв, а думки його були далеко…

Минуло чотири роки.

Сьогодні у школі все дуже святково – відбудеться зустріч з відомим футболістом, який приїде привітати команду їхньої школи з успіхами на змаганнях.

В актовому залі всі чекали. От і він – відомий гравець «Динамо». Хлопці затаїли подих. Який він мужній. Мабуть кожен з них хотів би бути схожим на нього.

Футболіст довго говорив про те, як важливо займатися спортом. Усі слухали, а потім він викликав капітана футбольної команди їхньої школи й вручив йому кубок – за досягнення!

Віктор і Тарас сиділи на лавці й дивилися, як цей поважний, такий відомий спортсмен тисне руку їхньому другові Мишку, і каже, що його чекає велике майбутнє. Можливо, і вони були б на його місці, якби колись зробили правильний вибір

Галина БРИТАН.