Загорілася на небі зірочка – народилася ще одна людська душа. Чиста, як сльоза, яскрава, як діамант… Над колискою схилилася ненька і тихо наспівує ніжні мелодії колисанки, кожне слово якої переливається у кровинку немовляти, стає її надбанням. Таке емоційне спілкування матері з новонародженою дитиною через рідне слово, втілене у колисковій, є прикладом єднання поколінь, постійного діалектичного взаємозв’язку минулого й прийдешнього, міцним підґрунтям для існування роду й народу.
Сива мудрість
Дорогі наші, найрідніші сиві вчителі – батьки, діди та прадіди – з покоління в покоління передають нам найцінніший свій скарб – свої знання та досвід. Багато великих людей вважають, що досягли життєвих успіхів саме з легкої руки батька чи матері. Вони вдячні долі за те, що було їх кому підтримати на крутих життєвих шляхах. Тож недарма в народі кажуть: «За науку цілуй батька й матір в руку».
З-поміж багатьох обов’язків кожної родини чи не найголовнішим було та є виховання дітей. Слово «виховання», очевидно, пішло від слова «ховати», тобто уберегти своє чадо від небезпеки, хвороби, «лихих» очей і, що дуже важливо, застерегти від поганих впливів.
Ще з сивої минувшини заведено, що кожна родина, починаючи з народження дитини, повинна дотримуватися певної системи правил педагогіки, які закріплені у неписаному моральному кодексі народної мудрості. Етнопедагогіка є одним із найбільших надбань будь-якого народу. Завдяки їй передаються й примножуються новими поколіннями здобутки матеріальної та духовної культури народу, утверджується його національна самобутність і самосвідомість.
Українська етнопедагогіка виросла з виховних традицій слов’янського світу. Своїм корінням вона сягає сивої давнини –дородового суспільства, в якому формувалися традиції громадського виховання й особливої ролі літніх людей у ньому; материнського роду, де на перший план виступає жінка-мати; патріархального ладу, коли посилюється роль чоловіка; періоду класового розшарування та закріплення головних виховних функцій за сім’єю.
Саме родина є основним осередком виховання, на засадах якого формувалася серцевина майбутньої особистості. Головними ж вихователями стали батько й мати. Митрополит Андрій Шептицький звертався до батьків: «Пам’ятайте й те, що ваша хата є першою і найважливішою школою, в якій діти ваші мають навчитися любити Бога і людей». І батьки слідували наказу: починаючи з колискового віку, прищеплювали дитині любов до слова, до ближнього свого, до всього живого, що оточує людину. Починалося все з молитви «Отче наш» та десяти заповідей Божих. Дитина ще не вміла говорити, а вже розуміла своєю малою голівкою, що можна, а що – ні. Батьки навчали дітей, що вони на землі в гостях: дивись, як сідаєш, що кажеш, що робиш… Треба так жити, щоб лиха не чинити, бо хоч через сто літ, а покинеш цей світ. А звіт треба держати потому перед Богом.
Ще з молоком матері засвоювалися високі форми шанування, бережливого ставлення до святая святих: до молитви, до людей, до хліба. Коли дитину відлучали від грудей матері, давали їй в руки хлібчик, і дитина йшла ділити його сусідам, аби усвідомилося їй відразу, чому вона є на цім світі, навіщо. Научали: впала долі скибочка (а краще, якби вона не падала) – неодмінно підніми й, поцілувавши, поклади на стіл.
У кожній українській родині батьки привчали дітей ще з раннього віку першими вітатися з усіма, кого зустрінуть на вулиці: не лише з односельцями, а і з незнайомими. Зайшов до хати – зніми головний убір і привітайся. Якщо повз тебе проходить старший, устань, привітайся, чемно поклонившись. У багатому мовному арсеналі виробилась і закріпилася ціла система словесних вітань: «доброго ранку», «доброго здоров’я», «добридень», «доброго вечора у вашій хаті», «бувайте здорові». Люди завше були обачні з вітаннями: яке сказати старшій людині, а яке – молодшій. Коли віталися з гуртом людей, неодмінно вживали множинну форму: «здоровенькі були», «доброго вам здоров’я». До «правил» додавалися афоризми: «Берегти хліб на обід, а слово на відповідь», «Що маєш казати, то наперед обміркуй», «Умій вчасно сказати та вчасно замовкнути», «Краще недомовити, аніж переговорити», «Коли сам добре не знаєш, то краще змовч».
В основі традиційного родинного виховання в українському суспільстві одвіку була і є праця. Обов’язком батьків було прищепити не лише трудові навички, а й любов до праці, потребу в ній, нетерпимість до ледарства й байдикування. У народі вважалося, що праця – це не лише джерело всіх благ і бажань, а й основа гарних почуттів та приємного настрою. Незаперечною традицією було вставати з сонцем та далеко по заході сонця лягати, й увесь цей час працювали, бо «Бог сердиться, як марнуєш час».
До 6-7 років дівчатка і хлопчики були під опікою матері та виконували приблизно однакову роботу: пасли овець, свиней, гусей. Уже з трьох-чотирьох років хлопчик мав нанести дров до хати, покласти під піч, прибрати тріски на дровітні. Дівчинка – ґаздинька в хаті: щоб павучок гніздечка не посплітав, щоб постіль була рівно застелена, щоб ложки-миски чистими були. У цей же час малечу починали залучати до різних занять: хлопці допомагали батькові коло худоби, а дівчатка – мамі поратися біля печі, прибрати в хаті.
Трохи старші діти вже виконували чітко розмежовані функції у домашньому господарстві. З семи-дев’яти літ дитина залучалася до переймання якогось ремесла, бо все треба було виготовити для самостійного життя своїми руками. На весіллі гості оглядатимуть придане: що наткала, вишила молода, що змайстрував молодий із хатнього начиння для своєї господині.
Ось так із малих літ вкорінювалися в дитячі душі неписані закони: залишиш роботу незакінченою – хлопець у танці лишить (а це неабияка ганьба!); не прибереш зі столу посуд – гроші не будуть вестися; лишиш посуд після обіду брудним – язики тебе митимуть. А поголосу боялися, бо найвищим мірилом виховання на той час було: «А що люди скажуть?»
Виховний ідеал – це досконала особистість, що найбільшою мірою відповідає інтересам народу, виражає суть його прагнень. Змалку вчили дітей робити поману (від слова «пом’яни», тобто дарунок, праця без винагороди). Перший збір із городу відносили сусідам, щоб потім ще більший урожай був. З нового полотна – бідному на сорочку. Якщо орали землю, то спочатку вдовам, сиротам, а вже потім – собі. «Хто бідному допомагає, той робить діло Боже», – повчає народна мудрість. Чинити добро, не чекаючи ніякої винагороди, навчали дітей із раннього віку, бо знали, що повернеться воно до них у стократ більшим. Цих правил намагаємося дотримуватися і сьогодні.
Татова порада
Хлопчина вбіг із двору в хату,
До тата голосно гука:
– А я провідав у лікарні
Свого найкращого дружка.
Тож правда, тату, я – чутливий
I маю серце золоте?
Замисливсь тато на хвилину
I так сказав йому на те:
– Коли тебе в тяжку хвилину
Людина виручить з біди,
Про це добро, аж поки віку,
Ти, синку, пам’ятай завжди.
Коли ж людині щиросердно
Ти зробиш сам добро колись, –
Про це забудь, аж поки віку,
Мовчи й нікому не хвались!
Лідія Компанієць.
Мудрі наші радники – батьки. Крізь століття несуть вони свій священний обов’язок – виховання молодого покоління, засіваючи поле майбутнього зернами добра, любові, людяності, щедрості.
Майже три з половиною тисячі років тому на кам’яних таблицях на горі Синай були висічені слова: «Шануй батька твого і матір твою, щоб добре тобі було та щоб довголітнім ти був на землі». Шанування батьків – один із найсвятіших обов’язків людини й несплатних боргів дітей. Як же не віддячувати їм пошаною, любов’ю, ласкою і допомогою? А власне, тільки цього на старості й хочуть вони від нас. Кому не доводилося бачити, якою радістю загораються старечі очі, коли внук чи внучка скаже: «Дорогенька моя бабусю». І посічене зморшками лице засяє щастям, а в крихітних дитячих руках з’явиться солом’яна лялька – як спадок майбутньому.
Iграшка мого дитинства
Солом’яну ляльку бабуся дістала
Як згадку дитинства із скрині,
Цю ляльку матуся її виплітала,
Її зберегла і донині…
Галина Васютинська
Народна іграшка – неоціненний виховний скарб, який залишили нам наші прадіди. Вона є природним супутником дитини, джерелом радісних емоцій, естафетою традицій поколінь, могутнім засобом виховного впливу.
Іграшка – пам’ять етносу, нації, народу, людства про своє історичне та доісторичне минуле. Її форма є однією з початкових субстанціональних форм щодо освоєння людиною навколишнього середовища.
Народна іграшка є спадщиною подібно до рідної мови, казки, пісні. Вона перевірена дитячою любов’ю, дитячою грою. Іграшка несе в собі художню культуру народної творчості, розвиває самобутні риси естетики свого народу. З давніх-давен діти робили собі іграшки самі – народ виховував майбутніх майстрів.
Культура іграшки – важливий елемент загальної культури нації. Колись у колиску ліворуч для доньки клали ляльку, для хлопчика праворуч – сопілку. За старими повір’ями, то були символічні атрибути – обереги, які прийшли з часів язичництва і мали в собі магічну силу.
Українська народна іграшка багата й розмаїта. Про її багатство свідчить діапазон змістовно-образних градацій: від «примітивних» пташок-свищиків, архаїчних вузлових ляльок, семантично реліктових тварин, птахів, фантастичних звірів, виготовлених із глини, дерева, соломи, сиру й тіста, функціонально реліктових хихичок, деркачів, калатал тощо – до авторської іграшки-скульптури, позначеної рисами атавістично-родового міфологізму.
Лялька – одна з найдавніших іграшок людства. Її справедливо називають суперіграшкою, оскільки протягом тисячоліть вона не втрачає своєї актуальності. «Вбрана» лялька супроводжує людину протягом усього життя: у дитинстві – це одна з улюблених забавок, приємний подарунок, а з часом – цікавий сувенір, пов’язаний із театральною грою, вітринним мистецтвом, промисловим виробництвом, художньою творчістю.
Власне, ми, дорослі, й не маємо сумнівів у тому, що лялька в дитячих руках немовби оживає, вона є обов’язковою учасницею різноманітних побутових ігор. А як дитина знайомиться зі світом? Саме через гру. Тож лялька й стає для неї провідником у великий навколишній світ, допомагає зорієнтуватись у ньому.
Якщо лялька завжди зачаровувала дівчаток, то хлопчиків не можна було відірвати від механічних забавок із, відповідно, рухомими елементами – вирізаних фігурок ведмедиків, ковалів, ткачів, теслярів, що «працювали» внаслідок руху попарно з’єднаних планок.
Комусь до вподоби були різноманітні свищики у вигляді коників, баранців, півників. А з приходом весни в дитячій руці «поселявся» випечений матусею жайвір, який сповіщав усім, що холодна зима вже скінчилась.
Отже, народна іграшка – це не лише предмет гри, вона дуже багато може розповісти про історію своєї країни, про звичаї, про традиційний одяг наших предків та їхній спосіб життя. З іграшкою пов’язано багато легенд і казок, вона вчить дитину, як правильно поводитися, і навпаки – як не варто себе вести.
Нині діти буквально засипані масою дорогих іграшок. Вони яскраві, ефектні, але, як ми знаємо, швидко набридають і рідко стають улюбленими – дитячій фантазії до них нема що додати. З цим погоджується і придністровська поетеса Галина Васютинська:
В них іграшки гарні, блискучі, яскраві, Їх цілий рядок, – аж сміється.
Бабусі ж старенькій тепліша й найкраща Солом’яна лялька здається.
Зроблена з любов’ю, народна іграшка зберігає духовну чистоту й тепло родинного вогнища. Розвиваючи кмітливість, фантазію, духовний світ дитини, вона пробуджує відчуття рідного коріння. І так хочеться вірити, що, йдучи повз ігровий майданчик, одного разу ми неодмінно побачимо дівчинку з лялькою-мотанкою на руках –бабусиним подарунком. І співатиме маленьке дівча своїй ляльці колисанку, в якій неодмінно єднатимуться сивочола минувшина та світлочоле майбутнє
Оксана IВАСIВА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.