Народні символи – це те, що найбільше люблять і шанують українці. До рослинних символів належать калина, верба, дуб, тополя, барвінок, чорнобривці. Вони здавна уособлюють красу нашого краю, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі й навіть стають оберегами.
Люди відтворюють символи й образи з пісенної народної творчості, з легенд, які згадуються в обрядах і звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках, скатертях, серветках. Українці зображають ці символи в розписі посуду, гончарних виробів, у розписах печі в хатах, у барельєфному прикрашанні житла, в кованих виробах, у різьбленні, в гравюрі, а також в окремому виді української творчості – в писанках.
Калина
Калина – символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов’язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди, вони приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме дерево єднає світ мертвих зі світом живих.
Калина символізує материнство: кущ –сама мати; цвіт, ягідки – діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного. З гілочки калини батько робив синові сопілочку, а дівчаткам-немовляткам – калинову колисочку. Калина – український символ позачасового єднання народу: живих із тими, що відійшли в інший світ і тими, котрі ще чекають на своє народження. Вона уособлює й саму країну.
Придністровські українці також шанують цю гарну рослину. Їй відводиться особливе місце у творчості поетів нашої республіки. Калина – один із улюблених символів у творчості Галини Васютинської, Віталія Сайнчина.
У вірші Віталія Дмитровича «Спека» калина – журлива, спрагла, поет яскраво передає бажання природи якнайшвидше дочекатися рятівного дощу:
…Падає засохлий лист з тополі,
Марево спекотне в чистім полі.
Материнка у степу широкім
Засихає цвітом одиноким.
В’яне при дорозі горобина,
Опустила кетяги калина…
У поезії Галини Васютинської «Квітка України» калина гарна й чепурна в усі пори року: весною з ніжними квітками вона дуже схожа на сором’язливу тендітну наречену, восени – вбрана в червоному намисті, й завжди є символом родинного вогнища, сімейного щастя, спасіння.
Чепурненька, біла, мов сніжок узимку,
Двір наш уквітчала, як рушник хатинку.
Ти даруєш свято ніжними квітками,
Малих діток пестиш теплими гілками.
Сяйво білих квітів – серцю насолода.
Розцвітай з роками, пишна твоя врода!
Завжди тобі раді і село, і місто.
Восени в червоне вдягнешся намисто.
А голодна пташка вдячна тобі стане:
Ягідок поївши й мерзнуть перестане.
Тиха й соромлива наречена біла,
Ти – весняне диво, запашна і мила.
Гарно прикрашає квітка Україну.
Посадіть у себе червону калину.
У вірші Галини Васютинської «Сонячний край» автор говорить про Придністров’я як про сонячний благодатний край, у якому всі народи живуть у мирі та злагоді. Наче оберігає їх калина, яка простягла над ними гілля, як турботлива мати – руки над дітьми:
Придністров’я – сонячний куточок
З добрими і щирими людьми.
З різних мов тут сплетений віночок,
Як брати, в сім’ї живемо ми.
І піснями, і теплом багаті,
Радо привітаємо гостей.
Сміх бринить веселий в кожній хаті,
І серця відкриті для людей.
В сонячнім промінні, як царівна,
Розцвітає навесні земля,
І, неначе дівчина чарівна,
Простягла калинонька гілля…
Верба
Поруч із калиною вагоме значення надавали вербі, вшановували, оспівували: «Де срібліє вербиця – там здорова водиця». Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали вербову колоду для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна. Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні.
Відомо і про лікувальні властивості верби. Відвар з вербової кори вважався в народі як добрий протизастудний та ранозагоювальний засіб. Вербу також наділяли магічними властивостями. На останню неділю перед Великоднем припадає Вербна неділя. Цього дня в церкві святять нарізані вербові гілочки. Повсюди побутував звичай ритуального биття ними. Люди вірили в чудодійну силу живої верби. Вона мала достаток і здоров’я. Верба дуже живуча. Ввіткнеш гілочку чи кілок у вологу землю – виросте дерево. Верба – символ неперервності життя. Красива, ніжна, невибаглива, корисна.
Якою ж зображується верба у придністровській поезії? У вірші Віталія Сайнчина «Спогад» верби – це уособлення матерів, які чекають та охороняють своїх дітей завжди, навіть тоді, коли вони вже зовсім дорослі.
…Де з дитинства знайома дорога,
Похилилися верби старі.
Серцем, сповненим болю й тривоги,
Виглядають на нас матері…
У рядках поезії Галини Васютинської «Краю мій» верби – ніжні та мрійні, чекають долі.
…Хати, як сестрички, в білі сукні вбрались,
Верби біля річки долі зачекались…
У іншому вірші Галини Васютинської («Степовий етюд») верба – центральний образ, який символізує життя, бо саме з-під неї витікає струмочок.
…Вітерець колише стиглим колосом,
Спека в полі маревом тремтить.
Жайворонка пісня чистим голосом
У блакитних небесах дзвенить.
Прудко кришталевою водицею
З-під куща верби струмок біжить…
У творчості деяких поетів нашого краю обидва знакових символи – верба й калина – описуються, як єдине ціле. Один із таких митців слова – Віталій Сайнчин. Наприклад, у поезії «Вітер» степовий витівник «пошептався» із вербою, «пригорнув» до себе калину, і все це зображено настільки легко, що в уяві читача одразу виникають яскраві образи.
…Вітер, вітер, вітерець
у степу гуляє,
Як той козак безталанний,
що долі не має.
Віє вітер, вітерець
над широким полем,
Лист з тополі обірвав,
покотився долом.
В гай зелений завітав,
в гіллі зупинився,
Вибіг з гаю за струмком,
лугом постелився.
Промайнув над осокою,
завернув в долину,
Пошептався із вербою,
пригорнув калину…
Тополя
Тополя – символ дівочої краси, а також жіночого й дівочого суму, їхньої самотності. Тополя край дороги – це образ жінки чи дівчини, котрі чекають своєї долі чи свого судженого…
Вона струнка і красива від ранньої молодості до зрілих літ. Уособлює тонку натуру, чутливу до впливу років та оточення: як з роками на тополі з’являється все більше засохлих гілок, так і людину з літами «обсідають» усе нові й нові проблеми – до невирішених старих додаються болючі нові, які вимагають свого розв’язання. Так само, як тополя не любить рости одиноко (в основному, ми бачимо ряд тополь або хоча б декілька їх), так і людина не може жити самотньо. Їй потрібна підтримка або хоча б присутність її рідних, друзів, знайомих.
Листя на тополі тремтить, як і на осиці, але з іншої причини. Згідно з легендою під тополею лихий колисав на своїх колінах Іуду-немовля, майбутнього Христового зрадника – отож, листя тремтіло від присутності нечистого і непрошеного гостя, від цього ж гілля тополине потягнулося вгору, до неба, втікаючи від «чортової колискової». Вважають, що тополя здатна забирати в людини негативну енергію й очищати повітря від злих духів та всього шкідливого та нечестивого.
Образ тополі, що символізує жіночий сум, приваблював Володимира Пояту. Він використав його у вірші «Розлучення»:
…За селом аж все затихло,
Де тополі в ряд стоять.
Вони, мов почесна варта,
Її вийшли проводжать…
Маки
Мак – символ безконечності й незчисленності зоряного світу, Всесвіту, і, водночас, сну і забуття. Макова голівка – символ заспокоєння. Мак освячують двічі на рік – на Маковея і на Спаса. Він настільки значимий, що традиційно входить до складу куті.
Мак має силу і вплив, якщо не розпилюється. Окрема макова квітка не приваблює, а від всіяного маковим цвітом лану не можна відірвати очей. Одна макова зернина нічого не варта, а жменя маку – і куті смаку додає, і пирога з неї можна зробити. Тож мак стверджує, що і дрібненьке та маленьке, якщо воно в єдності та в спільноті, має велику силу.
Окрім цього, мак символізує красу, молодість та їх скороминущість: натяк на це дають макові пелюстки, які швидко і навіть легко обсипаються. Вінок із червоних маків – то вираз дівочої цноти й чистоти, які такі ж легко ранимі та вразливі, як і маків цвіт. Має мак і магічну силу, спрямовану проти усякого зла – і проти відьми, й проти наврочення, і на виклик дощу, і на врожай…
Макове поле на місці битв – символ туги та пам’яті про тих, хто боронив свій рідний край від нападників.
Образ маку присутній у творчості Віталія Сайнчина та Дмитра Шупти. «Моє місто» та «День Перемоги» Віталія Сайнчина – це ода людській вірі, сміливості, самопожертві та любові до батьківщини.
…На полях Придністров’я
Маки сумно цвітуть.
Хвиля грає барвисто,
День згасає в лугах,
Засина моє місто
У вечірніх вогнях…
* * *
…Та на жорстоких дорогах війни
Друзів втрачали своїх бойових.
Маки вогнисті полум’ям вкрили
В містах і селах братські могили.
«Бендерські жнива» Дмитра Шупти знає майже весь придністровський народ. Маки у цьому вірші – пам’ять про тих, хто ціною свого життя здобув перемогу у боротьбі з нападниками.
…Не забува ріка Дністер,
Де танк стояв чи БеТееР,
І кожна точка вогнева –
Були тут вогняні жнива.
Попрацювали жниварі,
Аж кров скипала у Дністрі.
Її тут голос не затих
У цвіті маків польових…
Вишня
Вишня – символ світового дерева життя, рідної землі, України, матері, дівчини-нареченої. Колись слов’яни відзначали Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Нового року споконвічних хліборобів. «У давнину в Україні, – зауважує дослідник, – вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалася й розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на прийдешній рік». На думку деяких учених назву «вишня» слід вважати прикметником жіночого роду, від форми «вишній», тобто «божественний». Отже, вишня – це «божественне дерево», присвячене Сварогу (слов’янський бог-коваль, бог вогню).
У вірші Віталія Сайнчина «Чорнобривці» вишня символізує продовження роду, материнської любові, Батьківщини.
Відцвітає вишня біля хати,
Білим снігом опадає цвіт.
До воріт нас проводжала мати
В невідомий і далекий світ.
Ми ішли тернистими шляхами
По чужій, далекій стороні.
Чорнобривці звали нас до мами,
Ніжно посміхаючись вві сні.
Завдяки нашим придністровським поетам, про морально-етичні цінності, одвічні духовні скарби дізнається молодь. Маючи такі прекрасні символи, український народ зумів зберегти пісні, легенди, думи
Ольга БУРДУЖА.