Розповідаючи про чоловіків та жінок, які покидають рідну домівку в пошуках кращої долі, майже ніхто не зважає на їхніх дітей. Як вони, залишаючись без батьківської та материнської опори, живуть по їхньому від’їзді, як житимуть багато років поспіль, щодня здригаючись від телефонного дзвінка, втрачаючи надію на побачення з тими, хто їх народив та покинув без догляду. Розповімо одну таку історію.
Ганнусі було сім років. Незабаром вона мала піти до першого класу. Батьки купили все необхідне: рюкзачок, новеньку шкільну форму, взуття, білі стрічки, безліч шкільного приладдя… У передчутті свята минав кожен новий день, який наближав дівчинку до головної події її дитячого життя.
Та якось одного дня тато дівчинки – майстер з виготовлення меблів – повідомив, що їде за кордон на заробітки. Вона не могла усвідомити, чому сильний та веселий батько, з яким вони бавилися вечорами, прогулювалися велосипедами набережною Дністра або парковими алеями, напередодні першого вересня раптом залишає їхню сім’ю. Мама пояснювала, що не залишає, просто у своєму місті не може знайти роботу. Фабрика меблів, де він працював раніше, збанкрутувала, а нова невеличка фірма, куди він подався зі своїм талантом меблевика, невдовзі також розпалася. Так він став безробітним. Для молодого чоловіка це був великий стрес.
Грошей у сім’ї не вистачало на найнеобхідніше, заощадження швидко розходились, а маминої зарплати медсестри, яку вона отримувала, працюючи в лікарні, було замало. Тож батько вирішив, що варто пошукати щастя за кордоном. Там, за словами його знайомих, йому платитимуть великі гроші, та й перспектива відкривалася велика. Вони зможуть придбати нову квартиру, машину, сучасні меблі. Мама вмовляла донечку увійти в положення та з розумінням поставитися до ситуації, що склалася.
Дівчинка страшенно сумувала після татового від’їзду, так і не змирилася з великою для себе втратою. Бувало, що він телефонував, тоді мама весело сміялася та жартувала, розмовляючи з коханим. Гукала доньку, та брала трубку і мовчки вслухалась у батькові ніжні слова, якими він обдаровував свою єдину донечку. Тато обіцяв невдовзі приїхати, гостинців привезти. Так минуло три роки, а він все не повертався. Аж раптом трапилося щось несподіване.
Посмішка зникла з маминого обличчя, вона ходила заплакана, обидві бабусі й дідусі – татові та мамині батьки – не наважувались її зачіпати. Дівчинка на той час уже навчалася в третьому класі місцевої школи. Вона не насмілювалася запитати старших удома, що так вплинуло на їхній настрій, чому стільки сліз ллється з маминих очей. Та всезнаючі однолітки в школі розповіли Ганнусі, що її тато в Італії знайшов собі якусь жінку і додому до неї більше не повернеться.
Жах охопив дівчинку. Вона стрімголов помчала додому і застала маму за складанням речей до валізи. На запитання, куди вона збирається, почула, що мама вирішила їхати рятувати свого чоловіка від жінки-розлучниці. Доньку залишала на бабусь із дідусями.
З Ганнусею ніхто не радився, її ніби й не було. Старші, страшенно заклопотані власними проблемами, не звертали на неї уваги. Бабуся плакала і все повчала свою доньку, а дідусь умовляв не їхати. Дівчинка не плакала, очі її були сухими й ніби незрячими. Вона міцно тримала маму за руку, зціпивши зуби, все ще вірила, що це якийсь жарт, зараз усі разом вони посміються, скажуть, що мама залишається…
Але так не сталося. Під’їхало таксі, шофер склав мамині валізи до багажника, а мама, обнімаючи й обціловуючи доньку, обіцяла незабаром повернутися разом із татом. Ці слова не заспокоювали Ганнусю, вона вже не могла більше тримати своїх сліз, свого невимовного горя – її крик було чути на іншій вулиці.
Мама поїхала, а обидві бабусі тримали дівчинку за руки, яка хотіла вирватися, наздогнати машину, та впала без сили. Додому її на руках ніс дідусь, лице якого посіріло від розпачу.
Кілька тижнів Ганнуся ніби не жила – існувала. В класі вона уникала розмов про своїх рідних, сторонилася колишніх друзів. Дівчинка зовсім змарніла, збайдужіла до всього, що її оточувало.
Минуло ще три роки. Батьки не поверталися, хоча регулярно слали гроші, купили комп’ютер, нові гаджети для неї самої та своїх батьків. Дівчинка з ними розмовляла у Скайпі щовечора. Так з’являлась ілюзія живого спілкування. Мама розповідала, що вони живуть разом із татом у Мілані, незабаром мають народити дитину, додому не приїжджають тому, що це дорого, а кошти їм потрібні на майбутнє, щоб забезпечити свою старість. А ще вони присилали дочці нові модні речі, від яких шаленіли дівчата в школі, заздрили їй, хоча у половини її однокласників батьки теж були на заробітках і вони одягалися не гірше Ганни.
Навчаючись у шостому класі, Ганнуся нарешті схаменулася, розуміючи, що життя не повернеться назад, тато з мамою живуть десь своїм життям, а їй треба жити своїм. Вона сама записалася до художньої школи, відвідувала тенісний клуб, басейн та музичну студію при своїй школі. Хотіла завантажити себе якомога більшою кількістю справ, щоб не залишити місця для суму.
Виявилося, що вона має гарний голос, учитель музики не міг нею натішитися. Навчання також давалося дівчині легко, вона встигала все, ніби намагалася надолужити втрачений у тузі за батьками час.
Не відчуваючи обмежень у грошах, модному одязі, маючи що їсти й пити, Ганнуся роздумувала над тим, що заздрить одноліткам, які живуть зі своїми батьками разом. Її подружка, в сім’ї якої шестеро дітей, завжди радісна і весела, розповідає, як вони усією родиною подорожують рідним краєм, влаштовують пікніки, печуть картоплю на вогнищі, разом з батьком бувають на річці, ловлять рибу та варять юшку прямо на березі. Батьки подружки запрошували й Ганнусю разом із собою на такі прогулянки. Там вона відчувала велику і справжню любов, якої була по-збавлена сама вже багато років.
«Невже моїм мамі й татові не боляче жити без мене? Як вони там витримують розлуку зі мною? Невже вся причина в грошах? Скільки грошей їм треба? Чому інші родини живуть у гурті, не залишають своїх дітей? У них нема таких дорогих курток і джинсів, кросівок та гаджетів. Зате їм добре разом, вони щасливі. Я віддала б усі свої речі за тепло маминих рук, за татові добрі очі, за спільні прогулянки».
Так думала дівчинка, вже й не сподіючись на побачення з батьками. Вони приїхали несподівано. Ганнуся повернулася з уроку музики, стала на порозі й завмерла. В кімнаті за столом сиділи її мама й тато з малим хлопчиком на руках. Вони посміхалися до неї, але дівчинка не відчувала жодних емоцій у своєму серці. Їй здалося, що перед нею зовсім чужі люди, які завітали в гості без попередження.
Тато зізнався, що не впізнав би доньку на вулиці, так вона виросла і змінилася. Краще б він не говорив цього, бо Ганнуся накинулася на нього з голосним криком, несподівано для себе самої. Вона нагадала, як він залишив її сам на сам перед важливою подією – початком першого в її житті навчального року, як кровоточила невиліковна сердечна рана, коли її ображали в школі чи на вулиці, а вона на могла поділитися своїм болем з найріднішою на світі людиною – своєю мамою. Як ридала в подушку, щоб не хвилювати бабусю з дідусем зайвий раз. А тепер він каже, що не впізнав би?
«Зрадник! Ненавиджу!», – вигукнула Ганнуся і вибігла з кімнати. Її трясло, як у лихоманці.
За столом запанувала тиша, яку порушувало лише цокання годинникового маятника. Що мали відповісти дорослі? Чи праві вони, покидаючи своїх дітей у пошуках великих заробітків? Невже гроші – понад усе?
Звертаємося до наших читачів: як ви вважаєте, що важливо для дитини – любов батьків чи їхні гроші? Може маєте приклади з життя своїх знайомих або родичів? Напишіть нам, ми обов’язково розмістимо ваші роздуми на сторінках нашого видання
Уляна БОНДАРЧУК.
Фото з вiдкритих джерел.