На початку року, 4 січня, не стало заслуженого лікаря ПМР, підполковника медичної служби в запасі, головного лікаря Рибницької ЦРЛ Володимира Михайловича Iващенка. На згадку про нього на стіні біля входу в головний корпус Рибницької лікарні була встановлена і відкрита пам’ятна дошка. Разом з близькими Володимира Михайловича, з тими, кому пощастило працювати та дружити з ним, у заході взяв участь і Президент ПМР Вадим Красносельський.
Увічнили пам’ять про людину з великої літери
Скромна табличка нагадуватиме кожному, що входить сюди, про людину, яка з 1988 року допомагала рибничанам зберігати життя і поправляти здоров’я. Вона увічнює пам’ять про шановану особистість, грамотного керівника, який відрізнявся винятковою працьовитістю, про справжнього професіонала, захопленого своєю мрією, який досить багато встиг зробити для розвитку галузі охорони здоров’я міста і району.
«Я вбачав у ньому достойного чоловіка, гідного батька, друга, і, звичайно ж, гідного фахівця, який відповідає за свої дії та рятує людей. Коли в грудні 2016 року я запропонував йому очолити Рибницьку лікарню, я вже знав про недугу лікаря і розумів, що буде важко. Був сумнів, чи погодиться Володимир Михайлович на цю посаду, адже робота пов’язана з нервами, з організацією. Відбулася розмова, і В. Іващенко висловив тверду впевненість, що він зможе… він не просто керував із кабінету. Володимир Михайлович був людиною дії, – сказав Глава держави Вадим Красносельський, виступаючи перед колективом Рибницької ЦРЛ. – Я бачив, як працював Володимир Михайлович, працював до кінця. Коли його не стало, прочитали останні записи в мобільному телефон. Вони були про те, як кисень розвантажити, як його доставити, як привезти медикаменти, харчування. Тобто людина до останніх хвилин свідомо залишалася на робочому місці, керувала процесом, навіть перебуваючи на лікарняному ліжку. Це як солдат в окопі, як танкіст у танку, який до останнього подиху виконує свій службовий обов’язок. Це факт. Тим і відрізнявся Володимир Михайлович».
Дочка Іващенка Олена розповіла, що батько, попри своє важке захворювання, всупереч проханням рідних поберегти себе, категорично відмовився піти з роботи (як він говорив – «покинути людей»). І в початковий період епідемії, на той момент невідомого вірусу, брав участь в організації госпіталю, створеного в найкоротші терміни, завдяки чому було врятовано багато життів.
Варто нагадати, що Володимир Іващенко стояв біля джерел створення системи охорони здоров’я нашої республіки. У важкий для неї час, у 1991-1992 рр. на передовій він надавав медичну допомогу захисникам Придністров’я. За його ініціативою в Рибницькій ЦРЛ була створена екстрена хірургія.
З біографії доктора Іващенка
Народився і виріс Володимир Михайлович на півночі Казахстану в невеликому містечку Петропавловську в багатодітній родині робітників. Після початкової школи навчався в школі-інтернаті. Саме там він твердо вирішив стати лікарем.
Першим кроком на його шляху до заповітної професії було медичне училище, в яке він вступив після восьмирічки. Атестат з відзнакою Володя здобув разом зі свідоцтвом про закінчення училища в 1972 році. Він хотів продовжити своє навчання в медичному інституті, але довелося спочатку послужити Батьківщині. Армійську службу проходив у групі радянських військ у Німеччині. Після загальновійськової підготовки солдат освоїв спеціальність заряджаючого танка. Медична освіта дала йому можливість продовжити службу в медичному санітарному батальйоні.
Після демобілізації Володимир, як і мріяв, вступив до Цілиноградського медінституту. Потім була субординатура з хірургії, інтернатура, робота в лікарні міста Петропавловська. Там він створив свою сім’ю. Його обраницею стала колега, лікар-кардіолог за фахом. У подружжя народилося двоє дітей. Суворий клімат Північного Казахстану був несприятливим для донечки (вона часто хворіла), тому довелося підшукувати більш прийнятне за кліматом місце проживання. Сім’я Іващенків вибрала сонячну Молдавію. У 1988 році Володимир влаштувався на роботу лікарем-хірургом у Рибницьку центральну районну лікарню. Як пізніше говорив сам, йому пощастило, адже Рибницька ЦРЛ на той час вважалася кращою в Молдавії, а серед лікарів були навіть кавалери ордена Леніна. Молодому лікарю, який органічно і швидко увійшов у колектив, було в кого вчитися.
Разом з усіма, разом з республікою
Незабаром настали смутні часи: розвалився СРСР, на пострадянському просторі почалися націоналістичні бродіння, які призвели до збройних протистоянь і утворення нових суб’єктів і держав. Не стала винятком і наша земля. Відстоювати суверенітет молодої республіки та своє право на існування нашому народу довелося зі зброєю в руках. Не залишився осторонь і доктор Іващенко.
Одного разу вночі (це було в грудні 1991 року) в його квартирі пролунав телефонний дзвінок: «У Дубоссарах сталося зіткнення між молдовськими опонівцями та місцевими жителями, є поранені, потрібна допомога…» Вже за кілька годин хірург Іващенко разом із лікарями, братами Сергієм та Василем Гуменними, були на місці подій. Вони надали пораненим своєчасну допомогу. У лютому 1992-го групу рибницьких медпрацівників, до якої увійшов і Володимир Михайлович, відрядили в Дубоссари, де довелося працювати аж до закінчення військових дій.
Очевидці тих подій згадують, що особливо важкими були березень – липень 1992 року, коли почалися активні бойові дії. Спочатку поранених приймали в лікарні села Коржево, та коли почалися регулярні обстріли села, довелося шукати нове місце для лікування поранених. На околиці Дубоссар для потреб госпіталю було пристосоване підвальне приміщення протитуберкульозного диспансеру. Евакуація поранених із Коржева в Дубоссари відбувалася під прицільним вогнем молдовських снайперів. Штучне світло від генераторної електростанції в підвальному приміщенні та масове надходження поранених ополченців, які потребували невідкладної допомоги, – у таких умовах Володимиру Іващенку та його колегам працювати ще не доводилося. Поранених було так багато, що спочатку навіть розгубилися, а потім хтось із лікарів запропонував використовувати метод Пирогова: під час приймання поранених спочатку сортувати їх за видом і тяжкістю поранень, а потім відправляти до фахівців – хірургів, травматологів, реаніматологів тощо.
Медицина – поза політикою
Надавати допомогу доводилося не тільки захисникам Придністров’я, а й пораненим солдатам з ворожої сторони. Одного разу доставили в госпіталь молдовського офіцера. Судячи з його переляканого обличчя, він чекав найгіршого, але йому надали допомогу: зупинили кровотечу, обробили рану, зробили знеболювальні уколи. І він, не вірячи своїм очам, запитав пересохлими губами: «І що, мене не убиватимуть?» На що Іващенко йому відповів: «Для нас немає «наших» і «не наших» – усі хворі, й усім надається допомога. Медицина вища за політику». Пораненого опонівця далі лікували вже в Кишиневі…
По завершенні військових дій
Життя рибницьких медиків, як і все життя в республіці, повернулося в мирне русло. Робота Володимира Іващенка в лікарні була насичена цікавими справами та починаннями. У 2006 році його призначили завідувачем хірургічного відділення. На цій посаді й проявилися його неабиякі організаторські здібності. Разом із колегами Сергієм Телятником, Сергієм Скурту і Кареном Захаряном, які надавали йому всебічну підтримку, в місті було відкрито відділення екстреної хірургії. У Рибницькій ЦРЛ організували чергування лікарів.
Володимир Михайлович вважав, що необхідно проводити спеціалізацію молодих лікарів у галузі багатопрофільної хірургії, тісно пов’язаної зі специфікою військово-польової медицини. Йому дуже хотілося створити хірургічне відділення з полівалентними хірургами, й це йому вдалося. За його безпосередньої участі стало традицією безперервне підвищення рівня кваліфікації та стажування медиків у клініках Тирасполя, Кишинева, Москви. Віднині в оснащеному сучасним обладнанням хірургічному відділенні роблять операції, про які ще недавно не могли навіть мріяти.
Велику увагу Володимир Іващенко приділяв і підбору кадрів. Для цього він спеціально приїжджав у ПДУ, де розмовляв із випускниками медичної кафедри й запрошував їх у ЦРЛ. Багато молодих фахівців, яких Іващенко відібрав, і сьогодні успішно працюють там.
На посаді керівника медичного закладу своєю кипучою енергією та постійною жагою до знань він мобілізовував співробітників до освоєння нових методик, упроваджував у роботу нові досягнення науки й техніки.
Колеги – про доктора Іващенка
Нинішній головний лікар Рибницької лікарні Ангеліна Молдовська згадувала: «Довгі роки ми працювали пліч-о-пліч в одній операційній бригаді. З ним завжди було легко, позначався справжній професіоналізм. Доктор працював цілодобово і ніколи нікому не відмовив у допомозі, завжди брався за найскладніші, найважчі операції. І, звичайно ж, працювати з ним було легко, надійно і комфортно».
Завідувач хірургічного відділення Сергій Скурту розповів, що Іващенко навчався, підвищував свою майстерність постійно: «Всі нові технології він вивчав і впроваджував у життя. Ми разом це робили. Володимир Михайлович був дуже суворим до себе і вимогливим до інших, серйозно ставився до своєї роботи, до будь-якої взагалі, яку доводилося виконувати. Він був чудовою людиною, класним хірургом, прекрасним фахівцем у своїй галузі. І як наставник, звичайно, доктор багато чого нас усіх навчив, а молодих фахівців підтримував у їхніх починаннях. Молоді хірурги були за ним, як за кам’яною стіною, вони завжди відчували це».
Головний лікар санаторію-профілакторію «Металург» Дмитро Фоменко, один із тих молодих фахівців, кого Іващенко запросив до себе на роботу, а потім усіляко підтримував, так розказав про нього: «Для мене доктор Іващенко, перш за все, запам’ятався як мудрий керівник, як мудрий учитель. Він завжди нас учив так: «Якщо хочеш домогтися успіхів у лікуванні людей – треба їх любити». Такі професійні риси він виховував у нас і навчав: навіть якщо тобі погано, якщо у тебе кепський настрій, а людина прийшла по допомогу, – потрібно надати їй максимум уваги й максимум турботи, бо ж їй зараз гірше, ніж тобі».
Іващенко завжди повторював: «Лікарі –оперують, а виходжують – медсестри й санітари. Без них доктор, як без рук». Він завжди приділяв величезну увагу молодшому медичному персоналу.
У полі зору доктора – вся охорона здоров’я
Знаючи систему зсередини, Володимир Михайлович намагався заручитися підтримкою Уряду і меценатів міста для того, щоб поліпшити всю медичну систему.
У роки його керівництва зміцнився кадровий склад установи, активно проводилися ремонтні роботи. Завдяки його старанням і наполегливості, вдалося відкрити діагностичний центр при приймальному покої. Вперше було організоване використання ендоскопічного обладнання для проведення малоінвазивних і малотравматичних операцій, створено цифровий рентгенологічний пост, проведено ремонт палат, харчоблоку та закуплено нове обладнання для нього. За підтримки Президента, Уряду та ММЗ вдалося також перенести дитячу поліклініку з нижньої частини міста на територію ЦРЛ, що дало величезні переваги в порятунку життя дітей в екстрених ситуаціях.
Однією з цілей свого життя Володимир Іващенко вважав створення умов, за яких люди перестануть боятися приходити до лікаря, а навпаки, робитимуть це з задоволенням.
Президент, відзначаючи його далекоглядність і великий внесок у розвиток придністровської медицини, говорив і про те, що справа, розпочата Володимиром Іващенком, живе. У сільській місцевості, яку він мріяв охопити мережею лікувальних закладів, встановлюються нові фельдшерсько-акушерські пункти (Вадим Миколайович також нагадав, що ідея створення модульних ФАПів належить саме Іващенку), а ремонт і оновлення лікарняного фонду Рибницької ЦРЛ триває, тож його плани втілюються в життя
Дмитро ВЛАДОВ.