Українці – одна з найбільш співучих націй у світі. Споконвіку пісня приходить до нас з материнською колисковою і супроводжує впродовж усього життя: в роботі, в коханні, у смутку і в радості. А яка ж пісня без музики? Саме музичні інструменти є яскравим доказом глибокої музичної культури українців.
Своїм корінням українські народні музичні інструменти сягають ще часів Київської Русі. Вони змінювалися впродовж століть відповідно до змін у культурі, побуті та звичаях. Так поступово набули національних ознак. На сьогодні ми маємо чимало цікавих забутих музичних інструментів, які нам навряд чи колись вдасться почути. Існує декілька груп українських народних музичних інструментів. Згідно з однією найпоширенішою класифікацією їх можна поділити на духові, струнні та народні ударні (шумові).
Духові народні музичні інструменти
З моменту свого виникнення духові народні інструменти не зазнали великих змін. Народні духові інструменти являють собою пусті трубки, виготовлені з дерева або кори. Звук у них утворювався завдяки коливанню повітря в самій трубці. Коливання досягається за допомогою губ або спеціального приладу – язичка.
Волинка. Дуда, коза, баран, міх –усе це назви одного і того самого народного музичного інструмента, відомого багатьом народам світу. З вичиненої шкіри кози, вівці або теляти роблять суцільний міх, який служить резервуаром для повітря. В один з отворів міха вставляють трубку, через яку музикант вдуває повітря. Друга трубка – ігрова. В ній, крім пищиків, є шість отворів для зміни висоти звуку. Третя трубка з басовим пищиком забезпечує бурдонний, тобто постійний звук. Наповнивши міх повітрям, музикант натискує на нього ліктем і посилає повітря в ігрову та бурдонну трубки, чим викликає верескливе звучання пищиків. У цей момент музикант може проспівати один куплет пісні, супроводжуючи спів власною грою на дуді.
Волинка дійшла до нас із давніх часів. Грали на ній переважно пастухи. В Україні цей інструмент входив до складу оркестру війська Запорізького, а тепер звучить переважно в західноукраїнських областях. Виготовляючи дуду, гуцульські майстри зі смаком прикрашають кожну її деталь, вдаючись до різьблення по дереву та рогу, карбування по металу. Шкіряний міх оздоблюють торочкою, китицями, металевими брязкальцями. Часом такий інструмент прикрашають скульптурною голівкою кози.
Дримба є доволі поширеним інструментом у Західній Україні, його часом називають варган або орган. Дримба нагадує невелику металеву підкову, кінці якої подовжені паралельно одна одній. У її центрі закріплений сталевий язичок із загнутим кінчиком.
Лівою рукою прикладають дримбу до губ, щоб вона торкалася зубів, а правою смикають за металевий прутик. Утворюється характерна вібрація. На цьому інструменті й досі люблять грати на Гуцульщині. У Закарпатському народному хорі був відомий ансамбль дримбарів з 45 учасників. Подібні ансамблі є в селах Івано-Франківської області.
Трембіта – екзотичний інструмент, який нерідко можна зустріти в побуті мешканців Карпат. Унікальність полягає у його довжині –трембіта, що занесена до Книги рекордів Гіннеса як найдовший у світі музичний інструмент, має довжину цілих 8 метрів! Зазвичай інструмент має довжину 3-4 метри. Це рід дерев’яної труби без вентилів і клапанів, інколи обгорнутої березовою корою. У вузький кінець трембіти вставляється дерев’яний, роговий або металевий мундштук (дульце, пищик). Трембіта була єдиним засобом зв’язку чабана з селом: за її звуками люди дізнавалися про місце перебування отари, про те, як триває випас худоби. У старовину вона була сигнальним інструментом, звуки якого долинали на відстань понад 10 км. Трембіта на полонині з діда-прадіда виконувала функцію годинника: коли в гуцульських селах був відсутній телеграф, радіо чи годинник, пастухи на полонинах визначали час за тінню від трембіти. Особливі звуки інструмента попереджали й про небезпеку. Виготовити трембіту не просто. Роблять її з ялиці або ялини. Цікаво, що трембіта важить максимум 1,5 кг.
Ребро (флейта Пана, також свиріль) – народний музичний інструмент, давніший від української сопілки. Власне ребро є набором поздовжніх відкритих флейт, сполучених в один ряд, тобто флейт без пристрою, що полегшує відтворення звука. У своєму розвитку свиріль упродовж багатьох віків перетворилася в наймогутніший з усіх музичних інструментів, відомих досі людству, – орган. В Україні спеціальної культури органа не було, проте такі інструменти малих форм свого часу були в ужитку.
Флояра (фрілка, фрелка, флоярка, фреля, довбушинка, зубівка) – народний духовий інструмент, різновид відкритої флейти. Довжина флояри 60 см. Виконавці супроводжують свою гру гудінням, яке створює бурдонний фон. У центральній Україні для малої флояри використовують терміни фрілка або зубівка.
Струнні народні музичні інструменти
Кобза – вже давно забутий струнно-щипковий народний інструмент, поріднений зі східною домброю або дутаром, а також з російською балалайкою. Це інструмент з овальним або наближеним до круглого корпусом, з довгим грифом і трьома струнами. Кобза має широку деку, виготовлену з міцних порід дерев, які гарно резонують звук через вузький круглий отвір. А ще в старі часи кобзи розмальовували, перетворюючи деку на своєрідне доповнення до народних дум та народних пісень.
Частіше всього інструмент мав близько 12 струн, але були музиканти, які його вдосконалювали, встановлюючи до 64 струн із різного матеріалу, щоб досягти особливого, об’ємного звуку. Грають на кобзі щипковим методом та перебором, деякі струни звучать самі по собі, а інші треба затискати на різній відстані від голови інструмента, на грифі, щоб отримувати цілий спектр нот у різних октавах.
Навчання грі на кобзі потребує не тільки цілеспрямованості, але й фізичної сили. Послухати, як звучала кобза у старі часи можна завдяки неоціненному вкладу Лесі Українки, яка фінансувала запис більш ніж 200 кобзарів.
Мандрівні співці, часто незрячі, співали про тяжку долю українців. Саме кобзарів називали творцями й хранителями історичних пісень і дум. Своєю творчістю вони утверджували дух українського народу, основи християнської моралі в суспільстві й побуті. Важко переоцінити роль кобзарів та їхню діяльність для формування української сучасної нації. Недарма словом «Кобзар» Тарас Шевченко назвав свою збірку поетичних творів.
Видатним представником кобзарського мистецтва у ХІХ ст. був Остап Вересай. Завдяки своєму таланту, він пробуджував у слухачів почуття поваги до своєї історії, високі естетичні та патріотичні почуття. Високо цінували його творчість Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Карпенко-Карий, Микола Лисенко, Павло Чубинський.
Бандура – український національний струнно-щипковий інструмент. Зображення бандури відоме з ХV ст., інструменти збереглися з початку ХVІII ст., тоді ж бандура витіснила кобзу. Великого поширення бандура набула серед українського козацтва. 
На бандурах грали мандрівні сліпці-бандуристи, які виконували народні пісні різних жанрів – історичні, ліричні, епічні, побутові, псалми, балади, думи. Відомо, що українських кобзарів навіть запрошували до королівського двору Польщі, а у ХVІII-ХIX ст. – до російського імператорського двору.
Жоден народ не може похвалитися таким чудовим музичним інструментом. Сучасні концертні бандури налічують до 65 струн. Навчитися грати на бандурі непросто, адже діткам, які вперше за неї сідають, потрібно впоратися з важким інструментом вагою 8 кг.
Торбан – це інструмент, схожий за назвою та частково за зовнішнім виглядом із західноєвропейським інструментом – теорби, проте в останнього немає приструнків. Торбан також називали «панською бандурою». Він вимагав до себе дбайливого ставлення та віртуозної гри виконавця. Раніше торбан вважався прикрасою концертних вечорів. 
У другій половині ХIX ст. він починає поступово зникати, можливо, через його високу вартість – інструмент був мало доступний простим людям. Крім того, досить габаритний, мав складну конструкцію. Лише наприкінці минулого століття київські майстри почали відроджувати традицію виготовлення торбану.
Ліра (колісна ліра) – складний за будовою, але простий в ужитку український народний інструмент. Має деку, схожу на деку сучасних гітар, однак звук із неї отримувати можна не лише ручним перебором, а й колісним валом. Він чіпляє струни, витягуючи з інструмента безперервний звук, який коригується за допомогою нот чи акордів, які на грифі затискаються лівою рукою. В Україні ліра була «напарницею» кобзи та бандури. 
Часто на ній виконували сумні пісні, канти, псалми, думи, хоча в репертуарі лірників були й веселі танцювальні пісні, адже лірник міг «задати жару» і на весіллі. Переважно сумний репертуар був обумовлений надривним тембром ліри. Тривалий час традиція гри на цьому інструменті була забута. Тепер послухати ліру можна під час виступів ансамблів, які грають етнічну музику.
Басоля. У невеликих народно-інструментальних ансамблях в Україні, зокрема у троїстих музиках, часто зустрічається струнний інструмент для акомпанування, що зветься бас, басоля. Зовні він нагадує велику скрипку чи віолончель, хоч стандартних розмірів не має і виготовляється здебільшого аматорами. На території центральних та східних областей України частіше зустрічається чотириструнна басоля, в західних – триструнна. Грають на басолі смичком.
Цимбали – струнний ударний музичний інструмент, який має дерев’яний корпус трапецієподібної форми з натягнутими на ньому струнами. Звуки на цимбалах утворюються завдяки ударам палички (або колотушки) по струнах.
Цимбали відносять до найстаріших музичних інструментів. В Україні на них почали грати вже в ХVI ст. Цей інструмент був невіддільною частиною усіх весіль та інших народних гулянь.
Схожими на цимбали є гуслі або лежача арфа, звук якої утворюється завдяки защипуванню пальцями струни. Однак достеменних відомостей про форму українських народних гусел, а тим більше про кількість їхніх струн, їхній стрій та звукоряд, ми не маємо. Нині вони в Україні вже зовсім вийшли з ужитку.
Народні ударні та шумові музичні інструменти
Бугай – старовинний музичний інструмент, зберігся переважно у Західній Україні. Виготовляли цей інструмент самі музиканти: у невеличкій дерев’яній конусоподібній діжечці верхній отвір з двох боків обтягують шкірою. В центрі прикріпляють пучок конячого волосся. Техніка гри дуже проста. Музикант брав бугая під руку і зволоженими у квасі чи пиві руками смикав за волосся. Так виникав ревучий звук, схожий на ревіння бугая. Звідси й назва.
Козобас. Оригінальним народним витвором, що ввібрав у себе низку елементів музичного побуту Гуцульщини, став козобас. На весіллях, коли музиканти вже розходилися, а люди ще хотіли веселитися, гості робили імпровізовану басолю: у відро вставляли коромисло, його верхній кінець і дужку відра з’єднували дротом. Музика вдаряв палицею по дроту або протягував нею, ніби смичком. З таким пристроєм «циганили» на весіллі, водили на різдвяне свято козу, імітуючи її голос. Так і народилася ідея зробити незвичайну басолю з оригінальним резонатором у вигляді барабана (замість колишнього відра). Гриф, як правило, прикрашає голівка кози, часом над нею, мов парасолька, прикріплена металева тарілочка, брязкіт якої доповнює акомпанемент струнного ударного інструмента. Тож не дивно, що його назвали козобасом. Цей музичний інструмент швидко поширився у професіональних та самодіяльних фольклорних колективах України.
Окарина (зозулька) – керамічна або порцелянова свисткова флейта сферичної форми. Має 10 пальцевих отворів, казковий тембр, імітує завивання звірів, спів птахів, особливо зозулі.
Очеретяна цівка – з товстої, міцної та найдовшої між колінцями очеретини гострим ножем рівненько відрізують трубочку. На ній з того кінця, який беруть у рот, вирізують прямокутне віконце так, щоб не пошкодити тоненької плівки всередині трубочки. Якщо ж плівка порветься, то її можна замінити наклеєним поверх вирізу тоненьким папером. Узявши в губи очеретину, виконавець творить мелодію, від чого тоненька плівка-мембрана вібрує і забарвлює голос виконавця ніжним, трохи сумовитим тембром.
З сивої давнини покоління за поколінням щедро народжують від рідної землі, сонця, неба, води, вітру дивні звуки мелодій, неповторну магію слова, що ведуть нас стежками рідного краю. Ті стежинки переплітаються, біжать і виходять на широкий шлях високого творчого генію народу. І якщо цей геній живе й сьогодні, не погас, то тільки тому, що живе пісня, народжувана народними інструментами. Вона – в образах калини, сонця, житечка й пшениці, дивних птахів. «Пожену я сірі гуси від броду до броду, ой летіте, сірі гуси, до мойого роду…» Творить і береже ці дорогоцінні перлини наш народ. Він співає в радості й зажурі. Пісня й музика – його величний храм любові до людини, до рідної землі, до батька й матері
Iрина ТОЛIКА.