Рік рівних можливостей у Придністров’ї завершився понад три роки тому. Після нього вже минув 2019-й, оголошений Президентом Вадимом Красносельським Роком екології та благоустрою. Став історією 2020-й – Рік здоров’я. Нині республікою дзвінко й урочисто крокує Рік молоді. Однак проблеми, порушені нашим суспільством протягом Року рівних можливостей, як і раніше, залишаються злободенними, животрепетними й актуальними.
У кожного з нас є свої можливості й таланти. Коли ж людина обмежена в чомусь, це означає, що у неї обов’язково є якісь інші здібності. У нашій історії зафіксовано чимало відомих людей з інвалідністю. Ось лише кілька прикладів: В. І. Ульянов (Ленін, юрист, революціонер, перший глава СРСР) –як відомо, в останні роки свого життя він був «прикутий» паралічем до інвалідного візка; Іван IV Васильович (Грозний, російський цар) – страждав на епілепсію, параною у важкій формі; М. І. Кутузов (фельдмаршал, головнокомандувач російськими військами у війні 1812 року) – у нього не було одного ока; Й. В. Джугашвілі (Сталін, генералісимус, другий глава СРСР) – у нього був частковий параліч верхніх кінцівок.
Список можна було б ще довго продовжувати. Найголовніше, що він зайвий раз доводить: ці люди – повноправні члени нашого суспільства і цілком можуть бути корисними йому. Їм просто потрібна допомога в реалізації їхніх талантів, якими вони, можливо, зможуть гідно себе забезпечувати. Для мистецтва, наприклад, фізичні вади талановитого художника, музиканта або поета ніякого значення не мають. Навіть якщо подібні захоплення залишаться всього лише на рівні хобі.
Яскравим прикладом такого таланту є тираспольчанка – Людмила Петрівна Кабанюк, член Спілки письменників Росії, відмінник освіти ПМР, член літературного об’єднання «Взаємність», лауреат міжнародного конкурсу «Краща книга 2014 року» в Берліні, лауреат республіканських літературних конкурсів і фестивалів «Пока сердца для чести живы», «Весенняя капель», «Русское слово», автор багатьох поетичних збірок, статей і публікацій в періодиці Росії, України, Молдови, Придністров’я та Німеччини.
Кожного дня доводити своє право на життя
Біда підкралася ще до її народження – в далекому 1956 році за кілька місяців до появи Людмили на світ. Мама, Раїса Еммануїлівна, на пізньому терміні вагітності одного разу через трагічний випадок упала на живіт. Цей день визначив подальшу долю молодих батьків та їхньої майбутньої дитини.
Дівчинка народилася здоровою й активною, але вже через кілька місяців почали проявлятися фізичні вади. Люда росла, як всі її однолітки, а от руки й ноги – ні. У віці півтора років їй зробили першу операцію, проте це не допомогло. Лікарі ніяк не могли визначити точний діагноз.
Батьки були готові на все, не впадали у відчай і робили все можливе, щоб допомогти доньці. Були обстеження в клініках Кургану, Києва, Москви, у військово-медичному інституті Санкт-Петербурга та інших містах Радянського Союзу. Попри те, що медична допомога (консультації, масаж, операції), тоді надавалися безкоштовно, перебування в медичних установах все-таки не обходилося без труднощів. Проблеми полягали не тільки в матеріальній стороні справи, набагато більшою мірою вони були пов’язані з моральною стороною, яка особливо гнітила батьків Людмили.
Як з’ясувалося через десятки років, у новонародженої дівчинки був вивих суглобів, який у наш час легко можна виправити курсом масажу. Тоді ж, у 1959 році, медики про це і не здогадувалися. У віці 10 і 45 років Людмилі Петрівні робили операції, які, на жаль, не дали позитивних результатів.
Їй треба було щодня доводити своє право не просто на існування, а на гідне й повноцінне життя, яке ніяк не обмежувалося «особливими потребами».
Що найцікавіше і незвичайне в цій історії – це те, що ніхто маленьку дівчинку не ображав і не дражнив. «Дружні стосунки більше складалися з хлопчаками, ніж із дівчатками. Мені не подобалися дівчачі плітки й пересуди, а з хлопчиками було про що поговорити. Особливо тому, що вже тоді я дуже любила читати. Зазвичай ми виходили у двір, сідали в альтанку, і я розповідала чергову захопливу історію, даючи волю фантазії. Можливо, моя вроджена комунікація зіграла свою роль, і тому до мене тягнулися люди», – згадала в бесіді зі мною Людмила Петрівна.
Саме хлопчики стали її захистом і основною аудиторією. Одним із найбільш яскравих спогадів, пов’язаних з дитинством, стало перебування нашої героїні в заметі. Одного разу товариші катали Людмилу на санках і бігли так швидко, що вона випала з саней в замет. Тільки через кілька хвилин хлопці зрозуміли, що в санках нікого немає. Увесь цей час дівчинка задоволена лежала в снігу, але все-таки чекала, коли за нею повернуться. Порятунок приспів вчасно, й усі діти хором сміялися.
Батьки Людмили, хоч і не знали, як соціалізувати в суспільство дитину з особливостями розвитку, проте старалися в міру своїх сил. Вони обрали правильний напрямок: дівчинка відвідувала звичайний дитячий садок, навчалася в загальноосвітній школі на загальних підставах і без будь-яких поблажок. Лише завдяки власним знанням вона вступила до Тираспольського педагогічного інституту.
Під час вступу в єдиний на лівобережжі Молдавії вищий навчальний заклад майбутній педагог зіткнулася зі скептицизмом лікарів, які не вірили, що вона зможе працювати в школі. Проте слід віддати належне її мамі, яка зуміла довести медикам, що дочка – сильна і вольова людина, вона приживеться в школі й зуміє організувати своє робоче місце. До того ж вона любить дітей і книги.
«Однак в інституті, як не крути, було складно, в першу чергу, через те, що лекції відбувалися в аудиторіях, розташованих у різних корпусах: то на третьому поверсі корпусу А, то на другому поверсі корпусу Б. Поки я добиралася з одного кабінету в інший, то так вимотувалася, що вже не те, щоб лекції слухати, – нічого не хотілося. Одного разу під час такої «перебіжки» я все ж запізнилася на лекцію: увійшовши в аудиторію і не знайшовши вільного місця, розгубилася. Залишилася стояти біля дверей, і ніхто з моїх однокурсників не запропонував сісти.
Так я стояла кілька хвилин, а серце за цей час встигло сто разів зупинитися. Адже переді мною були майбутні вчителі, які вкладатимуть в уми дітей розумне, добре та вічне.
І такий біль пронизав мене, але в цей час підійшла дівчина і посадила мене на своє місце. Це була Лариса Антипова, з якою ми дружимо по сьогоднішній день», – продовжила ділитися спогадами Людмила Петрівна.
Жити – значить працювати
Коли Людмила Петрівна навчалася в інституті, в Тирасполі відкрилася бібліотека імені О. С. Пушкіна. Молодій і активній дівчині запропонували там роботу. Куратор групи оформила їй вільне відвідування лекцій – вкрай рідкісний для того часу документ. Затрималася в бібліотеці Людмила Петрівна на цілих 10 років, маючи від спілкування з книгами колосальне задоволення. Вона пройшла шлях від молодшого бібліотекаря до методиста і навіть одного разу брала участь у конкурсі «Кращий за професією», в якому виборола почесне третє місце.
Бібліотека, вважала наша героїня, – це добре, але вона хотіла ділитися своїми знаннями з дітьми, розуміючи, що може дати глибокі та міцні знання. Причому не тільки в галузі освіти, а й у царині людського спілкування. Свій педагогічний шлях Людмила Петрівна почала в школі № 19 (потім вона стала Тираспольським теоретичним ліцеєм № 2) на посаді викладача російської мови та літератури. Основними її кураторами, сподвижниками та помічниками стали директор школи Тетяна Сакова і завідувач бібліотеки Тетяна Бабанова.
«Особлива їм подяка за це, – розповіла Людмила Кабанюк. – Перш ніж я приступила до занять, Тетяна Павлівна обійшла всі 30 класів, розповідаючи, що завтра в школу прийде молода вчителька. «Їй необхідно допомагати, оскільки їй складно ходити, а ви – всі красиві, здорові та розумні. Впевнена, ви не зможете образити обділену долею людину», – пояснювала дітям директор. І цю увагу, турботу, доброту я відчула буквально з перших днів роботи. Якось йдучи коридором під час перерви, я побачила «диво в пір’ї». Це був хлопчисько, напевно, першого класу, який тягнув за собою портфель, як машинку за мотузочку. Він, увесь такий серйозний, підійшов до мене, представився і каже: «Якщо Вам щось буде потрібно, звертайтеся, я допоможу». І пішов далі. Заради таких моментів варто працювати в школі, спілкуватися з дітьми, розуміючи, що ти потрібен їм так само, як і вони тобі».
Нерідко чуєш від педагогів про те, що школярі, закінчивши навчання, забувають про них і під час зустрічі навіть не бажають вітатися, вдаючи, що просто їх не помічають. Усе може бути, таке дійсно трапляється, та тільки не в нашому випадку. Про своїх випускників Людмила Петрівна згадує з великою теплотою і повагою. Учні регулярно приходили до неї додому, самі намагалися створити нормальні побутові умови для своєї улюбленої вчительки.
«Наприклад, Василь Гулинський буквально за 15 хвилин удосконалив вимикач, додавши шнурок. Ось що вийшло: якщо смикнути за один шнурок, світло включиться, смикнути за інший – згасне. Після цього до мене весь будинок ходив на екскурсію подивитися, що за диво техніки змайстрував мій учень. Коли він міняв цей вимикач, то ще й вимовляв мені за те, що я вмикаю і вимикаю світло неправильно, б’ючи по приладу шваброю. «Так не роблять, з технікою потрібно поводитися дбайливо», – навчав мене Василь».
Інший випускник, Віталік Ященко, нині дизайнер одягу та взуття, щоранку о 7:30 заходив за Людмилою Петрівною додому і проводжав аж до шкільного кабінету, а після уроків відводив назад додому.
На долю Людмили Петрівни випало досить багато випробувань, а в 60 років вона різко почала втрачати зір через глаукому. «Спочатку я дуже злякалася, тому що одного ранку перестало бачити одне око, потім майже перестало бачити й друге. Звичайно, я звернулася до фахівців. Першу допомогу надав офтальмолог Сергій Коваленко. Далі допомагати мені підключилися сім’ї Дворяну, Лукашиних і Осетянових. Були й друзі, які не залишали мене ні на хвилину – Гольцова, Сорокоумова, Редько. Були, звичайно, й ті, що відсіялися, зате залишилися найбільш віддані.
Наприклад, Павло Терешин, видавець і мій хороший товариш, подарував мені кнопковий диктофон і сказав: «Складай вірші і промовляй їх. Якщо будуть цікаві думки – пропонуй. Я знаю, що ти не зможеш сидіти без діла, тому працюй». Так все і сталося. Більше двох років я дуже погано бачила навколишній світ, але це мене не зламало. Серце гріла думка про майбутні проекти, які я зможу реалізувати. А я знала, що зможу. Підсумком моїх зусиль стала дитяча серія книг «Артем і Аліса» з 9 творів для дітей молодшого шкільного віку, в яких є вірші, загадки та оповідання абсолютно різних авторів. Між собою книги поєднує лише обкладинка, кожна з яких є елементом пазла, зібравши який, вийде картина».
Замість висновку
У свої 62 роки Людмила Кабанюк активна як ніколи. Вона проводить цикл авторських семінарів «Проектна діяльність», обрана головою громадської організації «Педагогічні інновації». Як член Спілки письменників Росії готує до випуску три серії книг літературного об’єднання «Взаємність» (Тирасполь):
– дитяча серія «Артем і Аліса»;
– молодіжна серія «Іван-да-Мар’я»;
– книги для сімейного читання «Петро і Февронія».
Її колеги та друзі перекладають книги серії «Про все потроху» (9 абеток у віршах) чотирма мовами: українською та молдавською, англійською та французькою. Про її державні нагороди ми вже повідомляли в одному з попередніх номерів. У Людмили Петрівни багато планів і проектів, більшість з яких будуть реалізовані вже в поточному році. Проте тільки їй одній відомо, скільки всього повинно було статися в її житті, щоб ця тендітна дівчина стала сильною жінкою, яка зрозуміла, на кого і на що в житті потрібно сподіватися.
Як каже Людмила Кабанюк, світ здебільшого складається з добрих людей. Саме такі й оточували її протягом усього життя. Рідні, друзі, колеги – кожен по-своєму робив внесок у становлення особистості, якою в підсумку стала Людмила Кабанюк. Вона – щаслива людина із сильним характером і добрим серцем, що вміє відокремлювати зерна від плевел. Щастя є!
Олександр ПЕТРЕНКО.