Про українську хату написано багато віршів, спогадів, ліричних творів. Про це загадкове творіння людських рук розказують як про живий організм. Тож здійснимо й ми невеличку віртуальну подорож у минуле.
Зворушливий її образ серед яблуневих та вишневих садків не обійшли своєю увагою автори багатьох художніх творів. І це не випадково, тому що українська хата є не лише місце, де мешкають люди, вона є святинею українського роду.
Хата – не просто дім
Для українців побудувати дім означало не лише закласти підвалини та викласти стіни, а й створити місце для родового гнізда, народити, виростити та виховати в ньому дітей добрими, працьовитими та щоб у Бога вірили.
Сповнена тепла і родинного затишку, чистоти й неймовірної краси, що радує око, – така характеристика спадає на думку, коли ми маємо на увазі українське житло, різноманітності якого немає меж.
Долею суджено їй бути білою
Біла хата, біла сорочка, біла свитка… Це все становило неодмінну національну прикмету українців. Хати в Україні майже всюди побілені. Винятком є деякі райони Полісся та Карпат. Такі білі стіни дуже добре поєднуються з дахом – зазвичай солом’яним сірим чи дерев’яним. Побілені хати були й всередині, крім того, охайно розмальовані глиною (причому кольоровою). Хату прикрашали квітки, різьблені вироби, висушені трави, що надавали їй аромату та колориту. Дослідники зазначають, що німецький географ Йоган Ґеорг Коль, подорожуючи Україною в 1838 році, писав, що українці мешкають у чистих доглянутих хатах, які наче всміхаються людям. Відомо, що голландці перед кожною неділею мили свої хати, а українці двічі на місяць білили їх, причому скрізь, крім північних районів України та Карпат. Білизна стін хати яскраво контрастувала з зеленню садів. Щоб стіни не мокли, а в спекотні літні дні в будинку була тінь, уздовж головного фасаду робили навіси, що спираються на стовпчики.
Білі хати так контрастували з навколишнім світом, тож справляли незабутнє враження на творчі натури. У багатьох відомих художників, причому не тільки українських, є картини з зображенням української хати.
Одним із них був Ілля Рєпін. Подорожуючи Україною, він написав картину «Українська хата». На ній він зобразив типову українську хату і двір: білі стіни з маленькими віконцями та жовтий дах. На полотні ми бачимо, що білі стіни на сонці здаються жовтуватими, вони тримають великий солом’яний дах, а віконця в хатини зовсім маленькі. На подвір’ї росте зелена трава, зліва можна помітити домашню птицю. З рослинності тут лише три тонкоствольні берізки, а на задньому плані виглядає якась сільськогосподарська споруда, можливо сарай, також укритий пишним солом’яним дахом.
Багато теплих добрих слів про хату сказав український письменник Олександр Довженко: «… біла з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби його творила не людська рука, а сама природа, немовби зросло воно, як плід серед зелені та квітів».
Іноді білизна стін української хати кому-небудь набридала й їх перетворювали на справжній витвір мистецтва – розмальовували. Білили й підновлювали стіни, зазвичай, тричі на рік: до Трійці, до Покрову і перед настанням зимових морозів.
Хата – не тільки житло, а й святе місце
В інтер’єрі хати завжди використовували численні українські народні традиції. Вважали, наприклад, що хата давала повноцінний притулок людині тільки тоді, коли її прикрасили квітами або розмалювали. Магічною силою наділяли вогонь і його відповідність – червону фарбу. Червоною смугою вище підлоги обводили стіни. Утворене таким чином коло перекривало доступ в оселю всякої нечисті. Магічне значення мало і настінне малювання. Вірили, що всілякі барвисті зображення й орнаменти можуть відволікати злу силу від людей.
Світлиця та її начиння
Колись світлицею називали найкращу кімнату в хаті. Жінки-українки з давніх давен любили чепурити свої оселі. Світлицю ж вони прикрашали квітами, предметами вжитку, розмальовували. Звернімо увагу на підлогу: вона була глиняною, іноді на ній розстеляли домоткані килимові доріжки (майже як у нас тепер). Такими ж доріжками застеляли лави завдовжки інколи до 4 метрів.
Вхідна частина класичної української хати називається сіни. Це приміщення не опалюється і не призначене для житла. В ньому знімають взуття і верхній одяг. Це своєрідний коридорчик, що захищає людину від вітру і дощу.
Найважливішим місцем в українській хаті є покуття. Його завжди вшановували найкращими вишитими рушниками, писанками тощо. З прийняттям християнської віри на Русі саме на покутті почали розміщувати домашній іконостас, оздоблюючи образи вишиваними рушниками. Найважливіші події в родині відзначали саме біля покуття. Тут же за іконами зберігали освячені вербову гілку з Вербної неділі, шматочок паски з Великодня, свячену воду тощо. На Різдво під образами ставився Дідух.
Центром оселі була піч, хоча й зводили її зліва або справа від дверей. Будинок починав вважатися житлом лише після того, як у печі спалахував вогонь. У печі не тільки готували їжу. Вона створювала особливе родинне тепло. Біля неї збиралася сім’я поспілкуватися, послухати розповіді одне одного. Це був своєрідний оберіг тепла і затишку, лікарня і насолода для ока. У сучасних оселях піч зустріти можна все рідше й рідше, і, можливо, в недалекому майбутньому наші нащадки зможуть дізнатися про неї лише з літератури та малюнків.
Особливу роль у хаті відігравав стіл. Біля нього народжувалося шанобливе ставлення до батька як до голови роду – йому відводилося почесне місце за столом, який завжди накривали скатертиною: в будень – звичайною, у свято – зі смаком оздобленою.
Біля столу попід стіною стояла довга дерев’яна лава, а збоку – велика скриня, яка належала дівчині. В ній зберігалося її святкове вбрання і повсякденний одяг – вінок, рушники, прикраси. Скрині були різьблені, ковані, мальовані, в бідних – із чистого не прикрашеного нічим дерева. Дівчина не дозволяла чужим заглядати у свою скриню, то була її таємниця. У XVII – XVIII ст. скриню використовували як стіл.
Був у світлиці й мисник – особливе місце для зберігання посуду. Він символізував чистоту і порядок у господі. Мисник у хаті стояв праворуч від дверей. Уранці він був майже порожнім, а після сніданку аж яснів від чистоти й нехитрої оздоби на посуді, набував якоїсь святковості. У коморі (окремому приміщенні або прибудові) зберігали продукти, а також деякі речі побутового чи господарського вжитку.
Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє
Ось приблизно таким ми, сучасні українці, уявляємо наше традиційне етнічне житло. На жаль, час не стоїть на місці, й справжніх українських садиб залишається все менше і менше. Споруди схильні до руйнування, та й прогрес не зупинити. Люди сьогодні вважають за краще жити в сучасних будинках, у комфортних умовах, а українська хата як традиційне житло скоро залишиться тільки в музеях.
Та й зберегти не все можна, зате можна назавжди закарбувати в пам’яті народу ось такі цікаві відомості, щоб і майбутні покоління не цуралися свого, щоб не стала дивиною для них хата предків.
Нині український національний стиль подекуди використовується, як декоративний, здебільшого для закладів громадського харчування. Останнім часом елементи українського народного інтер’єру можна зустріти в заміських будинках. Можливо, через те, що саме тут людина відчуває найбільше єднання з природою і зв’язок зі своїм корінням, а відповідна обстановка цей зв’язок тільки підсилює.
У цій хатині – наш корінь роду, щось одвічне, як життя
Сім’я із Кременця (Тернопільська область України) перетворила стару кухню на справжню етно-хату. Кожен елемент інтер’єру в колишній літній кухні родини Зарицьких викликає захоплення та цікавість. І недарма, адже всі предмети, які є в цій тепер уже етно-хаті, дуже давні й передавалися з покоління в покоління.
Головним же атрибутом хати є піч, розмальована господарем Миколою. Він вважає, що хата – це не музей-зібрання, а, швидше, спосіб життя, якого дотримуються всі члени його сім’ї. Така ідея виникла в нього давно, саме ж перевтілення літньої кухні на хату з українськими мотивами тривало близько півроку. «Спершу ми змайстрували піч, потім привели стіни до ладу, побілили їх, а тоді зайнялися облаштуванням інтер’єру, – розповів Микола Зарицький. – Піч лише трішки розмальована, планую розмалювати її повністю, вже навіть знайшов орнаменти, а зараз у ній ми печемо хліб».
Ззовні хату прикрашає тин, а всередині є багато речей, за допомогою яких можна дізнатися про побут і життя українців минулого століття. Це предмети щоденного вжитку: глеки, ложки, праска, ткані килимки, покривала на ліжку, вишиті рушники, подушки, прялка, нецьки, рублик, чавунні казанки.
У хаті чисто і зразковий порядок, хоча сім’я живе в іншому будинку, але в цій етнохаті часто збирається з друзями й родичами.
«Цією хатою користуємося здебільшого на свята та влітку. Різдво теж відзначаємо тут, бо дітям дуже подобається», – зазначив чоловік. Інтер’єр хатини доповнюють ікони, які є невіддільним елементом і святинею родини. Майже всі предмети, які вмістила в собі одна кімната, є особистими речами пращурів сім’ї Зарицьких. Рушники вишивала прабабуся Миколи В’ячеславовича, стара праска та чавунні казанки також належали їй.
«А от подушки вишивала бабуся моєї дружини», – каже чоловік. Такі речі як таці та рублики, також передавалися з покоління в покоління.
Прядку, яка доповнює інтер’єр етно-хати та є предметом тогочасного побуту, віддала сім’ї Зарицьких їхня сусідка.
У хаті чимало українського посуду, але вже сучасного виробництва. Частина різьбленого, глиняного, а решта – майоліка. Коли в цій хаті холодно, сім’я бере український посуд і користується ним у тому помешканні, де живе постійно.
«Звісно, не всіма предметами, які є в хаті, користуємося, тому що немає на це потреби, наприклад, праска у нас є сучасна, а та, яка дісталася ще від прабабусі, є хорошим доповненням до інтер’єру та згадкою про колишні часи», – зазначає Микола. А колишнім приладом для збиття масла сім’я користується й нині.
Усі знайомі та родичі сім’ї Зарицьких тішаться тим, що є така хата, і хочуть частіше приходити до них у гості. Господар хати каже, що історію, так само як і буденне життя свого народу, потрібно вивчати не лише з книжок, а й з інших джерел. І такими джерелами можуть стати звичайні на перший погляд предмети побуту щоденного вжитку, посуд і навіть інтер’єр.
«Ми створили хату в стилі, який нам подобається і в якому живе наша сім’я. Ми любимо співати українських пісень і дотримуватися всіх українських традицій», – розповідає Микола В’ячеславович. Своїм дітям вони з дружиною також прищеплюють любов до всього українського, бо вважають, що діти також мають це знати й бачити. Для цієї сім’ї важливо, щоб їхні діти жили українським життям: уміли прясти, вишивати, користуватися піччю й готувати українські страви.
«Побільше було б таких людей, які прагнуть до українського, традиційного, щоб більше цінували старовинні речі, які відтворюють сторінки історії, а наші діти нехай розвиваються в сучасному руслі, але ніколи не забувають історію свого народу і його життя», – додав наостанок Микола Зарицький.
Навідуйтеся до нас, шановні, а ми ще почастуємо вас із духовних джерел наших предків, і душа ваша, повірте, стане здоровішою.
Олена ДВОРСЬКА.
Фото з вiдкритих джерел.