В пам’ять про загиблих захисників Придністров’я на будинках, де вони проживали, встановлені меморіальні дошки. Проводяться акції пам’яті «Полеглим, в ім’я живих», у ЗМI не перестають розповідати про них. Щоб пам’ятали…
Юрій Меркулов похований на Алеї Слави в Рибниці. Нагороджений медаллю «Захиснику Придністров’я». Посмертно. Невдовзі після його загибелі дружина з двома дочками виїхала в Україну.
Народився Юрій 26 червня 1965 року в Краснооктябрьському лісництві Зеленодольського району Татарської АРСР в сім’ї робітників. 1983 року закінчив школу. Термінову службу в армії проходив на Далекому Сході, в місті Февральську, в залізничних військах. Після служби працював машиністом екскаватора в автодорожньому будівельному управлінні міста Зеленодольська. Минув рік, і він переїхав жити в Рибницю, де працював у кооперативі «Квант». Одружився, створив гарну сім’ю, виховував дочок Світлану та Надію. Юрій з родиною проживав у мікрорайоні Вершигори.
У лавах захисників молодої республіки перебував з 27 листопада 1991 року. 13 лютого 1992-го чоловік був зарахований до батальйону Республіканської гвардії м. Рибниці та Рибницького району. Значився стрільцем 3-го відділення 1-го взводу 1-ї роти під командуванням старшого лейтенанта Юрія Шмигуна.
Товариші по службі пам’ятають його як водія-професіонала, веселого і товариського. Хіба що після полону він трохи замкнувся, перестав бути балакучим. «Однак, якщо його розворушити, розговорити, то ставав він колишнім, нормально спілкувався, і все було добре», – згадує товариш по службі Сергій Гарбузняк.
Одного разу Юрій дивом залишився живий після того, як разом із товаришами потрапив у полон до молдовських ОПОНівців. Трапилося це в ніч з 12 на 13 грудня, коли на позиції гвардійців почали наступати три групи спецназу Молдови. Для прикриття і раптовості нападу вони використовували захоплені автобуси, на яких тоді розвозили зі зміни робітників Дубоссарської ГЕС. На них вони й заїхали одночасно з трьох напрямків: одна група з боку Лунги, інша –з боку Дзержинського, і третя – з боку Криулян.
Юрій Тимофійович у цей час перебував зі своєю зміною у вагончику на мосту. З боку Криулян під’їхав автобус. Перевіряли транспорт дружинники, оскільки автобус щодня возив працівників, то хлопці, нічого не підозрюючи, підійшли до дверей – один до передніх, інший до задніх. Тільки-но двері відчинилися і дружинники спробували зайти, бійці молдовського спецназу, що ховалися всередині, почали бити їх прикладами по голові. Удари були настільки сильними, що в одного з наших захисників Олександра відразу зламали череп (хоч він і вижив, згодом мав великі проблеми зі здоров’ям: часом втрачав пам’ять, ставав неадекватним). Молдовські вояки атакували й вагончик, увірвавшись в який нещадно били всіх, хто в ньому був. Там був і Юрій Меркулов. У полон молдовського спецназу потрапили й семеро поранених наших бійців. У той самий час, неподалік, у бою на посту ДАІ загинули троє рибницьких гвардійців: Володимир Щербатий, Олександр Патергін і Юрій Цуркан, інших теж забрали в полон.
Поліцейські били наших захисників з особливою жорстокістю: їх заштовхнули в автобус, змусили лягти обличчям до підлоги, а потім повезли до Кишинева. Дорогою молдовські вояки ображали гвардійців, чинили психологічний тиск. Кілька разів автобус зупиняли начебто для того, щоб їх розстріляти.
У Кишинівському ізоляторі, а пізніше – у в’язниці нашим заарештованим захисникам довелося дуже важко. Постійні загрози та зауваження на кшталт «ви вже не жильці на цьому світі», цькування собаками (в 50-метровому коридорі потрібно було встигнути добігти до дверей швидше, ніж тебе наздожене і порве здоровий пес). Усе це довелося витерпіти придністровцям перш, ніж їх вдалося визволити.
Однак про наших бійців не забували. Поки тривали переговори, голова Рибницького міськвиконкому Анатолій Камінський кілька разів приїжджав до в’язниці. Звільнення відбувалося в кілька етапів. Юрія Меркулова відпустили з застінків наприкінці березня з останньою групою полонених. Коли, нарешті, пролунало «з речами – на вихід!», бувалі зеки так відреагували: «…по політичному є два виходи або відпустять, або розстріляють».
Усе закінчилося благополучно, Юрій уже незабаром після звільнення знову повернувся на службу. Він продовжував виконувати свій громадянський обов’язок: захищав свій народ і свою сім’ю від агресора. Загинув Юрій Тимофійович 22 травня, біля Кочієр, під час обстрілу.
Голова ордена Пошани громадського об’єднання «Рибницький Союз захисників ПМР» Сергій Гарбузняк так пригадує обставини, за яких загинув Юрій Меркулов: «Того дня він приїхав на бойові позиції й заступив на моє місце. Якби не змінив мене, то я міг би бути там. Коли почався мінометний обстріл, Меркулов перебігав на своє бойове місце. Окопи пролягали поміж вишневих дерев. Міна від 120-міліметрового міномета потрапила в дерево і розірвалася біля нього. Осколками в Юрія практично відірвало руку, йому відсікло весь лівий бік, ключицю… Його намагалися врятувати. Щоб зняти больовий шок, робили ін’єкції промедолу. Обстріл був тривалим, а коли його забрали з позицій, то в машині швидкої допомоги по дорозі в Дубоссари він помер».
У травні 1992 року, захищаючи Придністров’я в боях під Дубоссарами, крім Юрія Меркулова загинули: Юрій Бойцов, Олександр Борсук і Євген Борсук, Григорій Брагарчук, В’ячеслав Виноградов, Ярослав Власов, Олександр Волошенко, Олег Дабіжа, Сергій Дигоран, Володимир Єлагін, Анатолій Зиманов, Олександр Капонін, Олександр Кралєв, Сергій Кротов, Ігор Кудряшов, Олександр Кучер, Олексій Мітітєл, Дорел Паїрелі, Анатолій Петрушенко, Олександр Погребниченко, Тарас Пшинка, Андрій Романенко, Віктор Романенко, Микола Сиденко, Віталій Степаненко, Олександр Тимонов, Іван Шаповалов, Сергій Шолупов, Ігор Яценко.
Вічна пам’ять захисникам!
Вічна слава героям!
Дмитро ВЛАДОВ.