Поміж усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім’я, родина. Коріння історії української родини сягає в сиву давнину. Адже сім’я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в перебігу історичного розвитку людства.
З давніх-давен між українців виник і утвердився погляд на сім’ю та рід як на святиню, а на виховання дітей – як на святий обов’язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об’єкти, у наших предків мали свої опікувальні божества – Рід і Рожаницю, уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду.
Українська сім’я будувалася на засадах духовності й віри. Це стосується язичницьких часів – людина жила в тісному єднанні з ласкавою до неї природою та намагалася збагнути її таємниці. За М. Стельмаховичем, українська родина рано набула свого «космічного одухотворення» (батько – «місяць», мати – «світла зоря», діти – «зіроньки»). Народна традиція ушляхетнювала союз між батьками, що втілювався в образі богині Лади. За твердженням українського історика Івана Кузича-Березовського, слова «мама», «неня» («ненька») мають божественне походження. Перше з них постало від імені праслов’янської богині землі – Ами («Ама»), що в лепеті української дитини сприйнялось як «мама». Друге виникло на основі ймення бога врожаю Нана, що в дитячому перезвуці стало «ненею».
Саме слово «сім’я» у щоденному спілкуванні українців репрезентує шлюбне подружжя (чоловіка й жінку), дітей та інших близьких родичів, які живуть разом. Велич і краса її підносяться аж до небес як ознака особливого авторитету й ролі в житті кожної людини засобами такого, наприклад, персоніфікованого образу:
А в тім саду три теремки:
У першому – красне сонце,
У другому – ясен місяць,
А в третьому – дрібні зірки.
Ясен місяць – пан господар,
Красне сонце – жона його,
Дрібні зірки – його дітки.
Не буде перебільшенням сказати, що поруч із божественним культом Сонця, Неба, Води, Землі, Хліба у свідомості нашого народу віками живе культ Матері, Сім’ї, Роду, і це успадковується з покоління в покоління. Рід мав свої традиції, шанував своїх предків, і в цій пошані виховував молоде покоління.
Повне щастя людини без сім’ї, без домашнього затишку немислиме. Саме тому таку ідею проголошує одна з відомих українських народних пісень:
У сусіда хата біла,
У сусіда жінка мила,
А у мене ні хатинки
Нема щастя, нема жінки.
Цю думку стверджують також народні афоризми: «Без сім’ї нема щастя на землі», «З родини йде життя людини».
Життя української родини будувалося на засадах природовідповідності, які втілювалися у звичаєвому праві та у громадській моралі. Людина природно прагнула сімейного щастя, а тому молоді завжди намагалися створити сім’ю здорову і дружну. «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона…», – так висловив це прагнення І. Котляревський. Звідси й культ подружньої вірності, що проходить лейтмотивом у всій історії нашої культури.
Природовідповідно будувалося і родинне виховання дітей. За важкою щоденною працею батькам ніколи було спеціально займатися «вихованням»: діти виховувалися самим життям. Пізніше В. Сухомлинський назве це мудрою системою педагогічних поглядів працьовитих людей: «Працюємо разом з ними, з дітьми – ось, мабуть, і все виховання». Свій обов’язок – у процесі спільної праці – виконувала Природа. Поєднуючись із духовністю та релігійністю, праця змалку привчала людину пізнавати світ не тільки розумом, але й серцем.
Природовідповідний характер мало і виховання любові до рідної культури. Рідне є природним. Так трактувалося засвоєння рідної пісні, казки тощо, а особливо – рідної мови. Наші предки підсвідомо сприймали істину, висловлену згодом К. Ушинським про те, «…що зовсім не байдуже для духовного розвитку дитини, якою мовою вона розмовляє у дитинстві. Рідну культуру і мову дитина «сама брала» в родині, як, зрештою, і всі інші цінності, у процесі практичного життя «як губка» вбирала все, що бачила та чула вдома. Дитина, вихована в нормальних родинних умовах, не уявляла собі майбутнього життя поза сім’єю, формувала в собі духовну потребу в ній. Шляхом практичного засвоєння таких чеснот, як любов до батьків, родинна злагода, почуття кровного зв’язку, згуртованості всіх членів родини, духовний потяг до рідного дому, до рідної культури та мови, вона виробляла прагнення і природну потребу творити свою майбутню сім’ю за зразком тієї, з якої вийшла сама.
Погляди на сім’ю в українців тісно пов’язані з оцінкою роду – кровної та свояцької єдності ряду поколінь, які генетично походять від одного предка, усіх родичів, рідних. А звідси й поширені серед народу стійкі вислови типу: «вести рід», «з роду до роду», «від роду в рід» – у всіх поколіннях, з покоління в покоління, від батьків до дітей; «з самого роду» – від народження. Коли комусь судилося щось від народження, кажуть: «так на роду написано». Одиноку людину, яка не має ні батьків, ані родичів, характеризують: «ні роду, ні племені», «ні роду, ні плоду». Коли ж хтось дуже схожий на кого-небудь зовнішністю, звичками та манерами, зауважують: «один рід, один плід». Цим засвідчується розуміння ролі спадковості чи, як тепер заведено тлумачити, збереження генетичного коду.Оцінка роду
Народних афоризмів, що зображають інституцію роду й сім’ї, в українському фольклорі дуже багато. І всі вони, як правило, наголошують на важливості роду й родинних зв’язків у житті кожної людини: «Який рід, такий плід», «Яке коріння, таке й насіння». Ряд їх переходить до значно ширших узагальнень: «Від роду – до народу», «Без роду немає народу».
Закликами до вшанування роду, до єдності з ним, радістю родинній злуці й тугою за нею пройняті чимало українських народних пісень. «Роде мій красний, роде мій прекрасний!» – часто проголошується в них. І з задоволенням зазначається:
З’їжджається рід до роду
На любу розмову.
Виховання поваги до роду
Звичайно, увага й повага до сім’ї, до роду не приходять самі собою. Їх треба виховувати. Це і є той природний, надійний шлях, яким дитина змалку усвідомлює свою приналежність до родини, роду, а через них – до рідного народу, української нації. Тож особлива виховна місія батьків культивується такими повчальними словами педагогічної мудрості нашого народу: «Умів дитину породити, умій і навчити», «Батько не той, хто породив, а той, хто спорядив», «Не та мати, що породила, а та, що виховала».
Добрі ті родинні стосунки, що ґрунтуються на взаємній чесності, щирості, доброзичливості, людській порядності. Звідси й поради: «Свого доправляйся, роду не цурайся», «Хто роду відречеться, того й рід відрече». Будь-яка фальш, навіть найменша, тут неприпустима. Очевидно, проти цього і спрямовані застереження: «Не трать ходу до поганого роду», іронізування: «Рідня – десята вода на киселі», «Близька рідня: на одному сонці онучі сушили», розчарування: «Великий рід, та ніде голови прихилити» й висновок: «Краще близький сусіда, ніж далекий родич».
Українська педагогічна мудрість закликає долати всілякі родинні незгоди й негаразди – якщо вже не виходить для дорослих, то хоча б задля дітей. Саме таку ідею утверджує народна пісня «Ой у броду, броду пили гуси воду». Розбагатілим братам, які загордились і цураються свого роду, своєї рідної сестри, не хочуть до неї, убогої, в гості прийти, вона відповідає:
– Брати ж мої, брати,
дорогії квіти,
Як ви самі не прийдете,
присилайте діти!
Знання свого родоводу – традиційна вимога української етнопедагогіки. І ця вимога не тільки декларувалась, а й неухильно виконувалась. Упевненість «Нема у світі кращого, як родина, те вам скаже і дитина» хіба не підтверджує це? Підтримувати родину означає насамперед берегти честь свого народу, його високий авторитет, радувати свій рід гарною поведінкою. Така риса вироблялася в дитини у контексті самого родинного життя, на основі щоденних справ і спостережень.
Вище зазначено піднесення в уяві українців роду аж до небес та обожнювання його, на що зорієнтовували дітей та молодь. Та не менш важливими були й справи земні. Дитина змалку щоденно вбирала душею тепло любові батька й матері, ласку дідусів і бабусь, піклування старших братів та сестер, увагу родичів про сім’ю, рідних, народні вислови на цю тему. Сутність родових відносинРодинні традиції розкривається у дитячому фольклорі часто через образи навколишньої природи, персоніфіковано, що дуже імпонує уяві, розуму й серцю дітей, а тому легко запам’ятовується. І не дивно, що кожна українська дитина знає напам’ять і охоче декламує, скажімо, такий віршик, як «Ходить гарбуз по городу»:
Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
– Ой чи живі, чи здорові,
Всі родичі гарбузові?
Прекрасним засобом прояву уваги до сім’ї, роду, предків є національні звичаї та традиції. Це, зокрема, традиційні храмові свята, коли сходиться разом з дітьми й сідає за святковий стіл уся родина. Це і збереження, примноження й передача від покоління до покоління родинних реліквій. Це світлини родичів у хаті на стіні, прикрашені вишитими рушниками, або сімейні фотоальбоми.
А скільки уваги до сім’ї й роду спостерігаємо в українській святковій обрядовості! Так, напередодні Різдва Христового українці ставлять на почесному місці біля столу Дідуха – сніп – як символ далекого предка з надією, що цей родоначальник (пращур) посприяє, аби сім’я мала хліб і статки, радісне життя. Для дітей цей символічний образ дорогий іще й тим, що винагороджує за гарну поведінку подарунками.
Посеред столу на Різдвяні свята українці ставили Деревце, зроблене з золотистих стебел і колосся пшениці як уособлення Древа Життя, сім’ї, мудрості, вічності людського роду й життя на землі. А оскільки Деревце обвішували різними прикрасами, то воно символізувало ще й родинну радість і добробут. Звичай цей мав глибокий смисл: символізувалися плодючість і продовження роду. До речі, звичай ставити Дідуха й Деревце подекуди зберігся в Україні й дотепер. Живе він і в народній уяві. Згадаймо хоча б дитячий віршик:
От ялинка, деревце,
На тобі і те, і се,
Щоб ти гарною була
І, як квітка, розцвіла!
З давніх-давен зверталося і звертається людство в піснях та молитвах, віршах і поемах до своєї берегині – до матері, уславлюючи її благословенне ім’я. Мати дарує людині життя, надихає на добрі справи, віддає все, що має: тепло своєї душі, своє серце та безмежну любов. Її колискові супроводжують нас протягом усього життя, а мудре слово допомагає долати труднощі.Мати – Берегиня роду
Для українців образ Матері триєдиний: любов до рідної неньки, яка переростає у глибоку пошану до Матері Божої, яка завжди була покровителькою українців, та невгасиму палку любов, що втілювалася у вічній боротьбі, до Матері-України, яка потребує захисту.
Образ Матері-жінки для української культури пов’язувався з берегинею-заступницею роду (а образ дівчини – з моральною чистотою). Адже головна функція сім’ї – народження дітей, а також їх виховання, отже – передавання наступним поколінням культури, традицій, мови, досвіду попередніх поколінь.
Для української родини традиційно характерна велика роль жінки й передусім матері. Зі смертю чоловіка саме вона завжди виступала на перший план, ставала главою сім’ї. Образ матері – розсудливої, доброї й водночас суворої господині – яскраво змальований у класичній літературі.
Жінка як символ самого Життя була об’єктом поклоніння в українців ще з часів Трипільської культури (символи родючості та символи добробуту – жіночі статуетки, зображення сонця тощо). У давніх українських віруваннях важливе місце посідала Берегиня – мати всього живого, первісне божество-захисник людини, богиня родючості, природи та добра. З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки були у хатах, зображення-амулети носили на шиї. Традиційний малюнок Берегині – символічна постать жінки з застережливо піднятими руками.
У релігійному аспекті культ жінки втілений у Богородиці. Представники сильної статі нашого народу просили підмоги в небесної Матері. Ще в давні часи князі благали її про заступництво, віддавали честь і хвалу Марії за перемогу в битвах. Богородиця стала опікункою лицарів українського духу – козацтва.
Для українців характерне поєднання сильного, владного чоловічого і мрійливого, м’якого жіночого початку. Можливо, у цьому поєднанні і є секрет того, що українська жінка традиційно лишалася рівноправною з чоловіком.
Рівноправність стосунків виявила себе також у правах жінки на майно, зокрема, на так звану материзну, що нехарактерно для деяких інших народів, де повним власником є лише чоловік. Недарма кажуть: «Чоловік підпирає один кут хати, а жінка – три». У народному уявленні жінка – це дружина, підтримка, влада.
Таким чином, заглиблення в історію української родини допомагає нам збагнути народний педагогічний ідеал і велику мудрість родинної етнопедагогіки, проникнути в національній характер нашого народу.
Зберігайте кращі традиції нашого народу, зміцнюйте свій рід, дбайте про родинний лад!
Галина КРИЖАНIВСЬКА.