Тираспольчанин Євген Вікторович Ткаченко працював інженером-енергетиком на заводі Молдавізоліт». У своїй справі він знав усе, аж до останнього гвинтика. 3 січня 1992 року вступив до республіканської гвардії рядовим розвідником. Він загинув 1 квітня. Ось така зла іронія долі.
Народився Женя в 1962 році. У ранньому віці з ним трапилася прикра історія. Хлопчаки відібрали у нього гроші, призначені на покупку хліба. Повернувся додому весь у сльозах і, трохи заспокоївшись, зажадав, щоб навчили його битися. У студентські роки він пішов на карате, а потім і на тхеквондо. І після того, як випробував на собі всю ненависть націоналізму стосовно до росіян з боку Кишинева, пішов добровільно служити у гвардію. Його сім’я дуже турбувалася, але Женя не бажав відступати й ховатися і говорив: «Мамо, ти сама мене таким виховала».
Ще у 80-му він рвався з друзями в Афганістан, але військова комісія не допустила його в повітряно-десантні війська за станом здоров’я, а тому служив у військах зв’язку.
Ним усі захоплювалися з дитинства, тому що ріс наївним, добрим, ласкавим хлопчиком. Завжди всім допомагав. Поважав свою сім’ю і завжди її відстоював. Особливою його любов’ю був Тирасполь, тому він часто повторював, що нікуди звідси не поїде.
Вже дорослим, проїжджаючи повз маминої роботи, Женя забігав до неї хоч на хвилинку, щоб обійняти, поцілувати й запитати, як справи. Коли настав час їхати на службу в Дубоссари, вночі 7 березня, він потайки прийшов пізно ввечері додому з букетом тюльпанів, щоб привітати її з наступним Міжнародним жіночим днем 8 Березня.
Знаючи про те, як удома турбуються про нього, за будь-якої можливості хлопець телефонував із Дубоссар, щоб заспокоїти, сказати, що з ним усе гаразд. Так було і в останній телефонній розмові: «Не хвилюйтеся, я в бункері, все добре». Він загинув 1 квітня, о першій годині дня під час виходу до стереотруби, яку необхідно було поправити. На жаль, там Женю чекала прицільна великокаліберна кулеметна черга.
Такі люди, як цей молодий хлопець, кували вільне мирне дружнє життя народів Придністров’я. Тоді було так важливо відстояти Дубоссарську греблю, і нашим захисникам це вдалося. На броньованій розвідувально-дозорній машині бойові товариші солдата після його загибелі написали: «За Женю Ткаченка» і йшли в бій з ще більшими силами, ніж раніше.
Весь шлях Жені Ткаченка був осяяний надзвичайною силою волі до життя. Він перемагав численні проблеми зі здоров’ям, міцнішав і гартувався. Кожна його поява де-небудь була подібна сходу сонця. До такого висновку доходили всі, кого звела з ним доля. І здається, він все ще продовжує світити в пам’яті тих, хто його знав.
Заради сестри, матері, сім’ї, улюбленого рідного міста і молодої країни віддав своє життя Женя. Він усе-таки навчився битися. Зробив це так, як ніхто інший не зміг би. Його серце не озлобилося. Боротьба була мудрою, не позбавленою любові й наповненою турботою про всіх, хто її потребував. Він знайшов спокій на Меморіалі Слави в Тирасполі.
Час потихеньку віддаляє нас від подій минулого. Вже не так тяжко нашому серцю переживати в пам’яті сумні події збройного конфлікту. Обов’язок кожного з нас – не просто пам’ятати про загиблих захисників Батьківщини, а знати про них якомога більше, розповідати про них у школах і вишах, не забувати про рідних для них людей. І сьогодні, і завжди ми всією душею дякуємо їм за мирне життя на рідній землі
Марина СОВА.