Згадування імені Григорія Савича Сковороди викликає в першу чергу асоціації з його словами: «Світ ловив мене, але не впіймав», «Свій до свого по своє», «Сродна праця» (тобто за покликанням). Ми бачимо його портрет на українській 500-гривневій купюрі, пам’ятаємо, що він був неабияким майстром афоризмів, поетом, байкарем, філософом. Його ще називають «українським Сократом». То хто ж він насправді, Григорій Сковорода?
Відомо, що він називав себе псевдонімом «Вар-Сава». З давньогрецької це «син Сави». Григорій Савич прожив 71 рік, з яких 30 провів у добровільних мандрах.
В українських селах мало не в кожній хаті був його портрет. Навіть якщо селяни не вміли читати (а таких тоді було забагато), вони усно передавали одне одному його пісні, вірші, байки, а потім ще багато поколінь українців пам’ятали про Сковороду. Пам’ятають і нині. Дослідники життя і вчення Григорія Сковороди сходяться на тому, що Варсаві якимось чином вдається залишатися близьким і зрозумілим, сучасним для нових поколінь, попри те, що вже змінилися кілька епох. У кожній новій генерації знаходяться люди, які мають Сковороду «за свого», люблять його як друга і шанують як учителя. Останнім часом його представляють як найвидатнішого українського філософа, і щоб зрозуміти філософію Г. Сковороди варто звернутися до його біографії.
Особливість його індивідуальності
Він народився 3 грудня 1722 року в Чорнухах Лубенського повіту – на передсвято Введення у храм Пресвятої Богородиці. Можливо, звідси його релігійність і душевна чистота. Незвичним у його біографії є й коріння: батько – небагатий козак, мати – з ханського роду. У сім’ї було двоє дітей: старший Степан і молодший Григорій.
Батьки – Сава та Пелагея – у сім років віддали його до школи, а восени 1734 року (Григорію 12) Сковорода вже почав навчатися в Києво-Могилянській академії. Там навчалися студенти з Петербурга і Москви, Польщі й Румунії, Сербії та Греції. В академії, найвідомішому на той час виші, юнак став одним із найкращих студентів. Навчався там близько 10 років (із перервами) і закінчив її у 30-річному віці. Людина виняткових здібностей і гострого розуму, Г. Сковорода здобув в академії глибокі знання з філософії, вітчизняної, античної, західноєвропейської літератур, досконало опанував кілька іноземних мов, серед яких були латинська, грецька, німецька. Вивчав він граматику, синтаксис, риторику, математику, астрономію, богослов’я, малювання, географію.
Навчання надзвичайно захоплювало його, аж раптом для царської капели знадобилися співаки, й Григорій опинився в Петербурзі в придворній капелі російської імператриці. Тому наступні три роки він жив при дворі Єлизавети й навіть отримав там дворянський чин (у 22 роки). І все ж з капели Сковорода звільнився, бо почувався там незручно.
Спроби влаштуватися на роботу
Після закінчення навчання в академії Григорій Савич робив спроби влаштуватися на роботу викладачем. Деякий час він працював у Переяславській та Харківській колегіях, хоча викладацької кар’єри так і не зробив, оскільки від нього вимагали «…викладати так, як заведено». Працював він і домашнім учителем у багатих поміщиків. Тобто, це не була кар’єра успішного випускника Києво-Могилянки. Григорій Сковорода, скоріше, нагадував мандрівного дяка, що шукав для себе роботи та засобів існування. Він багато подорожував. Тут, очевидно, давало про себе знати козацьке походження.
Людина з дуже розвинутою інтуїцією
Відомі випадки, коли Григорій Савич передрікав майбутнє – наприклад, епідемію чуми. Ми сьогодні згадуємо і той факт, що він передбачив свою смерть. І все ж найголовнішим дослідники вважають те, що він створив таку мову своїх творів, яка й сьогодні зрозуміла читачам. Він заснував власну філософію і жив, як хотів. Був відкритий світу – і закритий водночас.
Григорій Сковорода здійснив багато подорожей в Угорщину (у складі царської місії), Австрію (Відень), Словаччину (Братислава). Відомо, що одного разу на Харківщині в музеї Григорія Сковороди підняли прапори цих країн. «Там він спілкувався з вченими людьми, що збагатили його інтелектуально, дали необхідні знання і досвід, які він потім повернув людям у своїй творчості», – відзначила директор музею Наталя Міцай. 
За кордоном Григорій знайомився з життям тамтешніх народів, вивчав їхні звичаї та ближче ознайомився з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями. Безсумнівно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядів майбутнього філософа. Три роки тривала ця експедиція, повернувшись після якої в Україну, Г. Сковорода зайнявся педагогічною діяльністю – працював професором у Переяславі, в Харкові, водночас перекладав Плутарха і писав свої твори.
Зі спогадів біографа
Якраз у той час Григорій Сковорода зустрів Михайла Ковалинського, який після його смерті написав докладну біографію великого українського мудреця. Саме на неї посилалися й посилаються нині всі дослідники його творчості. В листах до Ковалинського Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що згодом стали основою філософських трактатів. Про стиль його життя з харківського періоду біограф написав: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім із тим, хто нічого не мав».
Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів із владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме подорожування. І ця мандрівка, сповнена пригод, оповита переказами й легендами, тривала до самої смерті. Ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього поширювалася, і всім хотілося з ним зустрітися й почути його.
Життя у мандрах
Мандруючи, Сковорода зупинявся у своїх знайомих та учнів, спав по 4 години на добу, грав на сопілці, багато писав, хоч за життя не видав жодної своєї книжки. Сьогодні можна навіть го-ворити про те, що він умів насолоджуватися кожною миттю життя. У своїх творах він цього і вчить кожного з нас: «Шукаємо щастя по сторонах, по віках, по станах. А воно скрізь і завжди з нами, як риба у воді, так ми в ньому. Не шукай його ніде, коли не знайдеш скрізь. Воно преподібне до сонячного сіяння: відкрий тільки вхід йому в душу свою».
Ідея мандрів Сковороди коріниться і в способі життя кобзарів, лірників, бандуристів, мандрівних дяків.
«Чим сьогодні корисний Григорій Сковорода?» – може виникнути запитання. Відповідь зрозуміла: самопізнанням, духовною незалежністю, самостійним мисленням, принциповістю, бажанням знати все – адже найлегше маніпулювати невігласами й тими, хто не хоче знати. І, звісно, філософ близький нам мотивацією навчатися, творити й просто бути собою.
Філософія Г. Сковороди
Поет і мандрівник посідає особливе місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього складали легенди як про українського Сократа, хоча нічого не було надруковано, і лише після його смерті стали відомі його твори.
Філософська концепція Григорія Сковороди – пантеїзм. Бог і природа – це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. У центрі уваги філософії «мандрівного філософа» – релігійні та моральні проблеми. Григорій Савич викладає їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез.
Для просвітителя-гуманіста весь світ – це протилежності: життя – смерть, світло –тінь, безглуздя – мудрість, плач – сміх, безчестя – слава, лютість – милість, початок – кінець тощо. Все у світі рухається між протилежностями.
Свою філософію він розумів, як уміння жити в Богові, в гармонії з природою, у мирі з людьми та власною совістю. «Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія», – стверджував Г. Сковорода. «Поглянь у себе», тобто пізнай себе – це основний мотив його філософії.
Однією з головних ідей вчення українського просвітителя була ідея «сродної праці». «Сродна праця» – це запорука успіху та щастя. На думку видатного народного філософа й мислителя, кожна людина повинна займатися тією справою, до якої вона має потяг і схильність. Тоді тільки ця діяльність задовольнить її й матиме суспільну користь. Забезпечення кожного громадянина можливістю займатися улюбленою справою – ось у чому секрет розвинутого суспільства. «Переконував я безперестанно молодиків у тому, щоб шукали свою природу. Шкода, що батьки завчасу не вкладають того в серця синам своїм. Звідси й буває, що військову роту веде той, хто мав би сидіти в оркестрі», – писав педагог-філософ.
Григорій Сковорода навчав, як змінити макросвіт на краще: треба кожному змінити мікросвіт, тобто себе самого, отже пізнавай себе, а пізнаєш – удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначає своє місце в суспільстві. Він розумів, що чимало людей не відповідають таким вимогам.
У багатьох своїх творах Сковорода пояснював, що головний орган людини – це серце. Він писав: «Голова всього в людині є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині людина, а все інше є зокілля… Серце – корінь життя та обитель огню і любові». Тобто, він повчає, що все проходить через серце, через почуття, через емоції. Саме так людина сприймає світ, і не треба її переробляти. За словами філософа, не потрібно шлунок чи мозок робити основою буття людини. Серце для нього – це ніби місточок у тому, як людина живе і як вона це життя сприймає. Він намагається, наприклад, у своїх байках не висміювати якісь вади, а робити акцент на моральних цінностях, моральних заповідях духовної, моральної, чесної людини.
Приятель і життєписець Сковороди Ковалинський засвідчив також його любов до України й української мови: «Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов’язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів: «Всяк должен узнать свій народ і в народі себе».
Чим вражає нас сьогодні постать Григорія Сковороди
Багато років минуло після смерті великого українського філософа і вчителя, який зумів протистояти матеріальним спокусам навколишнього світу. Про це він говорив так: «Світ ловив мене, але не впіймав». Г. Сковорода «світ людський» порівнював з театром, але, щоб людина не втратила себе в цьому маскараді лицедіїв, зазначав: «Не внешняя наша плоть, но наша мысль – то главный человек. В ней-то мы состоим. А она есть нами».
Афоризми від Григорія Сковороди
Бери вершину і матимеш середину.
З усіх утрат утрата часу найтяжча.
Коли не можу нічим любій Вітчизні прислужитися, в кожному разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити.
З видимого пізнавай невидиме.
Не той дурний, хто не знає… але той, хто знати не хоче.
Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою.
Хто швидко приліплюється до нової думки, той швидко від неї і відпадає.
Життя наше – це подорож, а дружня бесіда –це візок, що полегшує мандрівникові дорогу.
Чисте небо не боїться блискавки та грому.
Що швидко запалюється, те раптово гасне.
Більше думай і тоді вирішуй.
Вважаємо, що кожен українець розуміє Сковороду по-своєму, а хтось, може, тільки на шляху до нього, але обов’язково прийде
Ганна ЛАЗАРЕНКО.
Фото звiдкритих джерел.