Він був одним з організаторів руху опору в Придністров’ї, брав активну участь у роботі Тимчасової Верховної Ради ПМРСР та її Президії, входив до складу комісії з розробки першої Конституції ПМР.
Миколі Івановичу 15 грудня могло виповнитися 68 років, і свій день народження він відзначав би в колі вірних друзів, однодумців-побратимів, з якими починав закладати основи нової республіки.
Та вороги позбавили його життя саме в той час, коли він був у розквіті творчих сил, мріяв про світле майбутнє краю, де народився, про життя без ворожнечі, шаленого націоналізму, лютої ненависті до інакодумства.
У день народження свого друга до мармурової плити з його портретним зображенням на столичному Меморіалі Слави зібралися його товариші, родичі, близькі та знайомі.
Василь Тищенко, глава держадміністрації Слободзейського району та м. Слободзеї, поділився своїми спогадами про товариша.
«Ситуація того часу – часу становлення нашої державності, ніби сама висунула його в перші ряди. Микола працював учителем історії в рідній Кіцканській школі, вже мав деякий життєвий та педагогічний досвід, оскільки закінчив до того Кагульське педучилище імені А. С. Макаренка, а потім – Кишинівський державний університет імені В. І. Леніна, здобув у 1981 році диплом за фахом «Викладач історії та суспільствознавства», – розповів Василь Васильович.
Микола Іванович належав до людей з активною життєвою позицією. Згодом його обрали головою сільської Ради села. До того ж він був членом районного комітету партії. На нього звернули увагу й у грудні 1990 року обрали головою виконкому Слободзейської районної Ради народних депутатів. Усюди перший, всюди на вістрі, завжди непосидючий, він сприяв переходу під юрисдикцію нашої новоствореної держави Слободзейського районного відділу внутрішніх справ, хоча це вдалося йому непросто.
«Він, мабуть, впадав у вічі, дратував ворогів своєю активністю, тому вони й розстріляли його в службовому автомобілі 23 квітня 1992 року на околиці с. Карагаш. 38-річний чоловік ще прожив кілька днів, але лікарі виявилися безсилими: 18 кульових ран, що пронизали його тіло, зробили свою чорну справу. Хоронили Миколу Івановича 2 травня сотні придністровців, мешканців Кіцкан. З квітами, вони йшли через міст на столичний Меморіал Слави, і міст не витримав, захитався під вагою такої маси людей. Люди змушені були на якийсь час зупинитися, щоб припинити його вібрацію», – з сумом зазначив Василь Тищенко.
У Ігоря Дудкевича, полковника запасу, колишнього військовослужбовця 14-ї армії, командира інженерно-саперного батальйону 1989 – 2005 років, депутата Слободзейської райради народних депутатів, у душі зберігається свій образ Миколи Остапенка. «Можу без перебільшення сказати, що Микола Іванович – це людина-легенда. Він самовіддано брався за будь-яку справу, його діяльність була зразком для кожного з нас. Переконаний, що, практично, кожен житель Слободзейського району згадує його з повагою. Розстріляний терористами за те, що мав свою точку зору на загальноприйняті речі, не такий, як усі, він залишається в пам’яті людській молодим і щирим, вірним своїй справі. Прикро, що загинув у такому віці. Він міг би зробити ще багато для нашої республіки», – розповів Ігор Володимирович.
За великий особистий внесок у створення, захист та становлення ПМР, активну участь у боротьбі проти націоналізму, за рівноправність усіх народів у колишній Молдавській РСР держава відзначила заслуги Миколи Остапенка, нагородивши його посмертно медаллю «Захиснику Придністров’я», орденом Республіки та орденом «За особисту мужність».
Двічі на рік – у день народження та день загибелі, до його могили приходять всі, хто пам’ятає Миколу Івановича Остапенка – одного з тих, хто боровся і виборов незалежність ПМР
Iрина МАСЛОВА.
Автор фото: Катерина Ананська.