Майже 30 років Придністров’я живе в мирі та злагоді. Весь цей час наш спокій охороняють російські миротворці.
Однак важливо пам’ятати й про тих, хто відстояв свою республіку, не маючи для цього належного озброєння.
То були люди, які не замислюючись, поспішили рятувати рідну землю, що опинилася в біді. За улюблені Бендери одним із перших заступився і захисник ПМР Володимир Денисенко.
Був спекотний червень 92-го року: місто готувалося до традиційного випускного балу, а для когось настав час відпусток – хтось поїхав на море, хтось – на дачу. Життя тривало, хоч і крізь періодичні постріли в місті, все йшло своєю чергою.
Володимир Миколайович Денисенко перебував тоді в Україні, відвідував родичів. Аж раптом почув по радіо приголомшливу новину: в Бендерах почалася війна. Кинувши все, він помчав на рідну землю, адже там залишилися його рідні. «Я працював тоді на підприємстві «Молдавкабель», мав 5 вихідних днів. Коли поїхав в Україну, то взяв лише старшого сина, а молодший лишився тут, у Бендерах. Я повернувся з України, прийшов додому, а мій син живе у підвалі з дідусем та бабусею. Обстріл був сильний, вони жили в підвалі, спали на матрацах, у них була там їжа та вода. Насамперед я мав вивезти звідси дитину, що й зробив. Уже потім записався до лав ополчення», – розповів Володимир.
Відтоді минуло вже майже 30 років, але бендерчанин і сьогодні може описати кожну деталь того страшного дня, коли він повернувся на батьківщину: затишні та привітні Бендери ніби з нестерпним болем благали про порятунок. «Щоразу, коли згадую той день, коли повернувся до Придністров’я, я бачу цю картину настільки чітко, ніби це було вчора. У нас же місто-красень, найкрасивіше у світі – я завжди щиро так вважав і вважаю досі. Виїжджав я з Бендер, коли вони були заквітчані трояндами, акуратні, мирні – війни ж ще не було, тільки пострілювали. Коли повернувся назад, це було жахливо: розбита техніка в центрі міста, перебиті дроти, гілки дерев, дорога вся засмічена, всипана битим склом, усе було в диму. Місто виглядало досить похмурим, мене це так засмутило, адже я такого не очікував, в радіоповідомленнях подробиць не говорили, я не думав, що все таких масштабів», – з болем пригадав захисник Придністров’я.
Бендерчанин одразу ж записався до ополченців. Що таке зброя, він добре знав. Володимир Миколайович мав за плечима певний бойовий досвід, адже раніше служив на кордоні з Афганістаном. «Саме в той момент служив, коли там спалахнула громадянська війна. Кордон тоді був у вогні, тому в мене руки пахли порохом. Там я набув бойового досвіду», – поділився Володимир Денисенко.
Завданням його роти у військовому 92-му було не пропустити бронетехніку формувань Молдови в місто. Володимир пам’ятає, як вони з бойовими товаришами потрапили під мінометний обстріл. «Тут, у нашому районі на Шовковому, розташовується приватний сектор, але його обстрілювали. На території мого маленького двору, де я жив, упало 4 міни, можете собі уявити, але це ж не військовий об’єкт, а двори простих жителів. А 15-у школу, де був дислокований мій підрозділ, тим паче обстрілювали регулярно.
Якось я потрапив під обстріл. Він був для мене несподіваний, оскільки вони стріляли ніби за графіком, і ми вже знали, що, наприклад, після 10-ї ранку буде вогонь. А тут вийшло – 10-11 година ранку, а обстрілу немає. Ми виконували завдання і були на місцевості, де не було укриття, та несподівано потрапили під мінометний обстріл. Ти не чуєш нічого, гармата гримнула, і можна очікувати, що зараз прилетить міна. Одного разу так і було, буквально за метр від мене впала міна, все життя перед очима пролетіло, але вона не вибухнула, снаряд просто димів. Я тихенько обійшов його та побіг за будівлю», – ніби наново пережив усе захисник.
Володимир Денисенко відстоював рідні Бендери аж до приходу миротворців, він зізнається, що ніколи не залишив би своє улюблене місто. «Я дуже люблю Бендери, не передати словами, як люблю. Свою Батьківщину треба любити завжди –коли там добре, і коли не затишно. У цьому причина, що тоді в 92-му я покинув відпочинок, залишив частину своєї сім’ї та приїхав до Бендер», – сказав Денисенко.
Той щасливий день, коли на порятунок маленької Батьківщини прийшли миротворці, в пам’яті Володимира Миколайовича теж залишився назавжди. За його словами, на російських військових чекали не лише придністровці. «Ми знали, що справа наближається до миру. Це нас надихало, бо з’явилася надія. До речі, там також цього очікували, але пострілювали при цьому. А чому? Тому що завжди знаходилися «паршиві вівці», які хотіли щось спровокувати. Втрати були до 29 липня включно, але масових жертв, втрат, як у перші 3 дні, – вже не було. Люди знали, що ось-ось закінчиться війна. Зброя ця вже всім набридла. По собі знаю, коли носив автомат, він був мені, як важкий тягар. Я розумів, що це не нормально, людина не повинна ходити з автоматом, тим більше, біля свого будинку, в рідному місті. Важко було змиритися з тим, що в Бендерах люди у військовій формі та зі зброєю, не дай Боже, щоб таке було», – розповів Володимир Денисенко.
У житті захисника після 92 року з’явилися ще дві важливі дати – сумне 19 червня та світле 29 липня. У День Бендерської трагедії Володимир Миколайович обов’язково відвідує Меморіал Військової Слави, на згадку про загиблих героїв. Щедрий на подяку Володимир Денисенко в День введення миротворчих сил Росії на територію Придністров’я. Втім, зізнається захисник, щоб сказати своє «Спасибі» російським військовим, йому не потрібний привід. «Жодного разу, напевно, ще не проїхав повз миротворців, щоб не привітати їх і щоб вони мені не відповіли. Якщо везу в машині яблука, стараюся зупинитися та пригостити їх. Мені хочеться віддячити, відзначити їх завжди. Завдяки російським військовим у нас мир, люди живуть. Мені здається, що поки в нас стоять миротворці, навіть сонце світить яскравіше, у мене таке відчуття», – поділився своїми міркуваннями Володимир Денисенко.
Спогади про службу та про трагічне літо 92-го Володимир Миколайович залишив у своїх творах. Бендерчанин – автор двох збірок оповідань
Ярина ДОБРОВОЛЬСКА.
Фото прес-служби держадміністрації м. Бендери.