(зимова бувальщина)
На початку січня зима, наче з неволі, вирвалася на земні простори. За одну ніч триденна злива, як у казці, переодяглася в лапате марево снігопаду, в повітрі миттю посвіжішало, а коли почало світати, несподівано зірвався північно-західний вітер, згріб в оберемок сніги, вихором злетів до самого неба й шалено свиснув у смужки електричних дротів. Загуло тоді лісовиком у коминках домівок. Не бажав вітрюган стримувати сили своєї, злетів над полями, лісами й луками, закрутив усе навколо скаженою, жалючою хуртовиною й пішов гуляти скільки око сягне.
Мело днів зо шість. Мело так, що в молодших та середніх класах Баштанківської школи відмінили всі уроки. Батька семикласника Семена чи не щоночі викликали до залізничної станції на боротьбу зі снігом. Шлях, що перетинав селище і прямував до райцентру, яким до школи ходив Семен, вже кілька разів чистили трактори, але його за одну ніч знову заносило снігом. І ось раптово, знову ж таки в одну ніч, як почала мести хуртовина, так і перестала. А на ранок узяв такий морозенко, що Семен одразу опустив «вуха» своєї заячої вушанки, коли вийшов на шкільне подвір’я.
Перший після хуртовини навчальний день суботи закінчувався. На останній перерві в коридорі до Семена підбіг Богдан. «Семене, нумо завтра кататися на лижах!» – радісно випалив він. «Ти що, п’ятірку отримав?» – найшовся Семен. «І п’ятірку отримав, і тато нові лижі купив!» – з ще більшою радістю додав Богдан. Семен потер потилицю: не тільки п’ятірки, а й путніх лиж у нього не було. І все ж він не занепав духом – нічого, щось придумаю. «То що, домовилися?» – запитав радісний Богдан. «Домовилися», – погодився Семен.
Увечері Семен несміливо постукав у примерзле, зовсім темне вікно хатини дядька Миколи – батькового брата, що жив через три садиби, ближче до колгоспного садка. Дядько Микола працював на млині й часто не ночував удома. Семена це понад усе турбувало. Але цього разу йому пощастило: майже одразу загуркотіли сінні двері й на порозі з’явився батьків брат.
«Семен?» – трохи здивовано зауважив він і одразу запросив хлопчину до хати. «Вибачте, дядьку Миколо, але нема часу. Домашнє завдання на понеділок ще треба виконати», – затоптався на порозі Семен. «А чого ж ти тоді прийшов?» – здивувався дядько. «За вашими лижами», – тихо повідомив Семен. «Лижами? – на мить задумався дядько Микола. – А не важкенькі вони для тебе будуть? Все ж таки мисливські». «Мої саморобні зовсім криві стали», – зітхнув Семен. «Що ж, тоді ходімо до комори», – махнув рукою батьків брат.
Наступного дня вранці хлопці зустрілися в просіці між колгоспним садом і лісосмугою, перетнули останню й, не гаючи часу, рушили навмання полем до пагорбів, що велетенськими черепахами повзли вдалині біло-малинового обрію.
Богдан ішов першим. Його фабричні, зовсім новенькі, високо загострені лижі стрімко розрізали змерзлий сніг, а легенкі дюралеві палки з пластиковими кільцями майже не провалювалися крізь наст. Семен біг слідом і намагався не відставати. Його лижі теж добре ковзали, але були значно важчі й ширші. Окрім того, саморобні бамбукові палки інколи глибоко застрягали в снігові.
Та Семен не відставав. Коли досить захеканий Богдан першим досяг поверхні височенного пагорба і зупинився, Семен у два поштовхи наздогнав товариша. Відпочивши, хлопці вирішили без зупинки, на одному диханні, спуститися в улоговину.
І знову Богдан летів схилом попереду, а ззаду його наздоганяв Семен. Морозне повітря обсмалювало хлопцям обличчя. На очі набігали сльози. Лижі, наче стрімкі гарячі коні, вихором проносилися на поворотах, вистрілюючи в повітря райдужні розсипи снігу. Радісно стугоніли серця хлопців. Посеред схилу швидкість була вже такою, що Богдан два рази поспіль збентежено обертався убік Семена. Засипана снігом глибока улоговина стрімко наближалась. Кілька секунд, і Семен піймав поглядом внизу попереду сніговий трамплін. Під ним, перерізуючи лижню, ховалася глибока рипа, обминути яку Семен вже не мав ніякої змоги.
Стрілою, ледь втримавшись на ногах, пірнув убік Богдан. Блискавкою промайнула в голові Семена думка про те, що такий віраж його мисливським лижам не під силу. «Що ж, стрибну!», – обпалило мозок, і він ще більше присів, напружено стуливши коліна.
Два десятки метрів пролетів у повітрі Семен. Глибока темна рипа залишилася позаду. Коли його ноги знову доторкнулися до насту, він похитнувся, одну мить втримував рівновагу, а потім під впливом неприборканої інерції похилився праворуч. Ще секунда – і Семен втримався б на ногах. Але його підвела бамбукова палиця, яка від сильного поштовху більш ніж на половину застрягла під снігом. Він зашпортнувся, на мить повис у повітрі та щосили бухнувся в сніг. Стало зовсім тихо.
Кілька хвилин Семен приходив до тями. Коли на протилежному боці рипи з’явився Богдан, хлопець стрімко підвівся і, не звертаючи уваги на товариша, кинувся до лиж. Він підхопив їх, притулив до грудей і ледь не поцілував. «Цілі», – видихнув Семен і геть знесилений горілиць упав на сніг. Його роздерте до крові обличчя розпливлося в посмішці, а на очах виступили сльози. Він зовсім не відчував болю і трохи розгублено дивився туди, де по той бік улоговини обривався слід від його віртуозного стрибка і звідки йому гукав та відчайдушно махав руками переляканий Богдан.
Петро ТЕСЛЕНКО.