У неділю, 30 січня, наші постійні передплатники та читачі, подружня пара Стратон із Рибниці відзначає 56 років спільного життя. Від щирого серця вітаємо Клавдію Василівну та Анатолія Васильовича з цією датою й бажаємо їм подальшого сімейного добробуту і міцного здоров’я.
Історія пари почалася в далекому 1966 році, коли молоді поставили свої підписи в записі актів про укладення шлюбу. Пролетіли роки, життя підтвердило, що це їхнє рішення було правильним. У Клавдії й Анатолія народилися і подорослішали діти, з’явилися онуки та правнуки, а вони так і йдуть життям разом – пліч-о-пліч, серцем до серця.
«Ми мало зустрічалися, всього місяць. Раз-два, і пішли в ЗАГС», – розповів скромно і стримано Анатолій. А зустрілися вони на танцях у селі Колбасна Рибницького району. Обоє були родом із Колбасної (він мешкав на молдавській стороні села, вона – на українській). На час їхнього знайомства Анатолій проживав і працював у селі, водієм у військовій частині, а Клавдія вже жила в місті, працювала фактурівницею на Міжрайбазі.
Після весілля молодята перебралися в Рибницю. Анатолію вдалося влаштуватися водієм на підприємство, де працювала дружина. Так вони удвох і трудилися. Перші дев’ять років жили на орендованій квартирі. У них народилися два сини: старший Олег – у 1967-му, а через чотири роки – молодший Юрій. У 1974 році сім’я отримала двокімнатну квартиру в центрі Рибниці.
Сини виросли, обидва служили в Радянській Армії, та, як це не дивно, в обох під час служби сталися казуси.
Старшого сина призвали в 1985-му, він потрапив у Білорусію, прикордонником. Коли йшов на службу, його наречена вже була вагітною. Тож розписатися молодим довелося за місцем служби Олега – в Гродно. «Дід купив нам квитки, й ми поїхали. Один раз – на присягу, другий – на розпис», повідомила Клавдія Василівна.
У 1991-му і молодший син пішов в армію, й потрапив у Сухумі. Коли через рік там почалися заворушення, він зателефонував і сказав, що майже всіх із Молдови вже забрали батьки, й попросив приїхати за ним. Клавдії довелося разом зі старшим сином Олегом вирушити в Кримськ, куди на той час уже перевели військову частину, в якій служив Юрій. Коли приїхали, то разом із сином довелося забрали ще одного його товариша по службі з Рашкова. У юнака з рідних була тільки хвора бабуся, його не було кому забрати. Переодягли їх у цивільний одяг, благо вони були одного зросту, одяг Юрія підійшов за розміром його товаришеві, й поїхали додому. Дослужував Юрій уже в Придністров’ї, спершу в Колбасні, а потім у пожежній частині.
У 1996 році старший син Олег через відсутність роботи хотів поїхати на заробітки до батьків дружини, в Росію. Та Клавдія Василівна наполягла, щоб він поїхав разом із дружиною й дітьми. У Росії в них усе склалося добре, і тепер вони живуть у Балашисі.
Молодший Юрій 1995 року одружився, закінчив університет, працював у пожежній частині, в 39 років за вислугою вийшов на пенсію й теж поїхав із сім’єю в Росію. Нині вони живуть у північній столиці – Санкт-Петербурзі.
Що стосується героїв нашої розповіді, Клавдії та Анатолія, то в 1997 році Міжрайбаза, на якій вони працювали, як і більшість підприємств після розвалу СРСР, припинила своє існування. Анатолій ненадовго залишився сторожувати на колишній базі, а дружина звернулася в Центр зайнятості. Там якраз потрібна була прибиральниця, і Клавдія погодилася працювати.
Згодом вона влаштувалася прибирати приміщення ще і в пожежній частині. «Я трудилася до 62 років, і ще працювала б, але після операції на хребті пішла на пенсію», – пояснила вона. Анатолій після виходу на пенсію продовжував сторожувати на «Проммонтажі». Він говорить: «Пенсії тоді не вистачало, та й сидіти вдома ще не хотілося».
Спільно прожиті роки – це справжнє багатство. Тепер їхньому старшому – Олегові – вже 55, а молодшому Юрію – 50 років. У Клавдії та Анатолія четверо онуків і двоє правнуків. Клавдії Василівні та Анатолію Васильовичу, звичайно, хотілося б, щоб діти жили поруч, але так вже склалося життя, їхнє й дітей. Завдяки сучасному зв’язку вони можуть бачити своїх рідних і спілкуватися з ними досить часто.
Відрадно, що в Придністров’ї є такі міцні сім’ї, для яких спільно прожиті роки – справжнє багатство. А молодим є на кого рівнятися і з кого брати приклад
Дмитро ВЛАДОВ.
Фото автора.