Орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За Перемогу над Німеччиною», Державна премія МРСР – нагороди, якими відзначено ратні та трудові подвиги ветерана Великої Вітчизняної війни та винахідника Володимира Iвановича Табенського. Нині в нього ювілей.
Історія життя нашого героя розпочалася 21 січня 1927 року в селі Капустяни Миньковецького району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області України. У 1937-му його батька – учасника громадянської війни, людину, яка боролася з бандитизмом на території Західної України, заарештували й розстріляли як зрадника Батьківщини. Мати десятилітнього хлопчика терміново покинула рідні краї, щоб уникнути покарання, оскільки її могли засудити як дружину «ворога народу». Володя залишився з бабусею Мотроною Никифорівною, яка працювала за трудодні в колгоспі. Сам він пас корів та одночасно навчався в сільській школі.
21 червня 1941 року Володя Табенський закінчив Капустянську семирічку, а наступного дня розпочалася війна. Усього за два тижні не тільки Кам’янець-Подільська область, а й землі на схід від неї були окуповані.
Підліток разом зі своїм дядьком Микитою невдовзі поїхав до селища Ляхівці (нині – Білогір’я) Кам’янець-Подільської області, а вже там, через одного дядькового товариша познайомився з підпільниками та партизанами. «У лютому 1943 року, зібравши для партизан деякі відомості, ми прийняли рішення покинути Ляхівці в цілях безпеки. Так я опинився в розташуванні партизанського загону, який перебував у якомусь лісовому хуторі в північних околицях Ізяслава. Це і був партизанський загін імені Михайлова, який з 1944-го перетворили у 2-е партизанське з’єднання під командуванням Антона Одухи», – розповів Володимир Іванович.
На перших порах у загоні «михайлівців» не було жодних технічних засобів для контактування не тільки з Великою землею, а й з іншими партизанськими з’єднаннями. Уся надія покладалася на зв’язківців. Тут і став у пригоді шістнадцятирічний хлопчина, який, за його власними словами, виконував роль такого собі «партизанського мобільника». Непримітний, обізнаний не тільки в українській мові, а й у її діалектах, він міг легко загубитися серед місцевих жителів, удаючи з себе сироту, який розшукує родичів. Ніяких записів у загоні Михайлова не велося. Усю інформацію доводилося тримати в голові.
У боротьбі за Ковель молодий партизан був контужений, а врятували його безстрашні бойові товариші, які під обстрілом винесли його на руках.
Після війни, у травні 1945 року молодого чоловіка призвали на військову службу. За розподілом Володимир потрапив до танкового училища в Горькому, з якого незабаром був відрахований як «син ворога народу». До того ж, у роки війни він перебував на окупованій території, що також ще довго ставилося йому за провину. Маючи такі «ганебні сторінки в біографії», він не міг стати офіцером.
До речі, упродовж 20 років сім’я Табенських нічого не знала про долю батька. Тільки у 1957-му синові видали свідоцтво про смерть Івана Леонтійовича Табенського, реабілітованого посмертно. Того ж року (після служби водієм-механіком в окремому танковому батальйоні м. Снятина та інших військових частин) старшина Володимир Табенський вийшов у запас.
У серпні 1965-го Володимир Іванович влаштувався працювати в Спеціальному конструкторському бюро (СКБТЛ) з проектування машин для точного лиття при Тираспольському заводі ливарних машин ім. С. М. Кірова. Спочатку – провідним інженером-конструктором, а з часом став головним конструктором проекту.
За розробку і створення промислового виробництва гами напівавтоматичних машин для лиття в кокіль чорних і кольорових сплавів, а також за впровадження їх у народне господарство, Володимиру Івановичу Табенському була присуджена Державна премія Молдавської РСР у галузі науки і техніки за 1977 рік. Про це свідчить публікація в енциклопедії «Радянська Молдавія». Підприємству він віддав 25 років життя.
Вийшовши на пенсію, наш герой не сидів, склавши руки: у нього безліч рукописних творів, що не тільки розповідають про його власну історію, а й тісно переплітаються з подіями минувшини та сьогодення. Рукописна книга «Дорога довжиною в життя. Спогади і роздуми» – тому свідчення.
Багато своїх матеріалів ветеран передав до Придністровського державного архіву. Він цікавиться політикою, читає газети, спілкується з друзями, та не перестає жалкувати за днями, що минули безповоротно, за часами, коли жив у сім’ї народів-братів у Радянському Союзі. Володимир Іванович не прагнув до успіху і слави. Він просто жив і працював так, як його виховали, та як підказувало щире серце.
З ювілеєм нашого героя привітала Громадська рада столиці. До вшанування ювіляра приєдналися депутат Верховної Ради Андрій Межинський та депутати Тираспольської міськради Віктор Крондєв та Павло Солодкий
Уляна БОНДАРЧУК.
Фото автора.