Військова журналістика, що зародилася під час Кримської війни, найбільшого розквіту досягла в роки Великої Вітчизняної. Описуючи подвиги, здійснені в битвах під Москвою та Сталінградом, на Курській дузі та на Дніпрі, фронтові кореспонденти разом із передовими підрозділами ходили в атаки, забиралися в башти танків, літали на штурмовиках і бомбардувальниках, опускалися у морські глибини з екіпажами підводних човнів, ставали партизанами та підпільниками. Полум’яним словом закликали червоноармійців до перемоги Костянтин Симонов і Олександр Твардовський, Борис Польовий і Олексій Толстой, Михайло Шолохов і ще 4,5 тисячі журналістів, які працювали на передовій. Безліч подій та облич зберегли фото- і кінохроніка Великої Вітчизняної війни. На плівці навіки живими залишилися люди, що не вціліли в тій війні…
Добре засвоївши суворий урок Другої світової, людство прагнуло всіма силами уникати глобальних конфліктів. Однак локальні періодично спалахували в різних куточках планети. Тож
роботи військовим кореспондентам вистачало. Проте радянські громадяни були впевнені: зведення про бойові події приходять із далеких фронтів. I навряд чи хтось міг собі уявити, що наприкінці ХХ ст. професія військкорів стане затребуваною на нашій землі.
Літописці війни та миру
Наприкінці 1991 року група кам’янчан-ентузіастів узялася за створення районної телестудії. Очолив її Семен Слободянський. Наталія Чебаненко та Микола Стасішен збирали інформацію та створювали телесюжети. Юрій Заінчковський, маючи у своєму розпорядженні лише два побутових відеомагнітофони та пару телевізорів, забезпечував усю технічну складову процесу. Іван Баранюк відповідав за трансляцію новин. У січні 1992-го колектив телестудії вийшов у ефір. Перші, нехай ще не зовсім умілі, але досить щирі сюжети про життя Кам’янщини, про трудівників району, їхні досягнення та проблеми з великою зацікавленістю дивилися в багатьох міських і сільських будинках.
А 20 березня С. Слободянський і М. Стасішен виїхали на бойові позиції. З перших днів агресії Молдови на підмогу жителям Дубоссар поспішили добровольці з усіх куточків республіки. Були серед них і кам’янчани: люди різного віку та різних професій, щиро впевнені у праві народу на самовизначення і готові захищати це право зі зброєю в руках. Щоб мешканці району мали оперативну й достовірну інформацію про те, як воюють наші земляки, газетярі й телевізійники регулярно їздили в Дубоссари, Роги, Кочієри. На цьому оборонному плацдармі вони спілкувалися з місцевими жителями та захисниками. Так народжувалися репортажі з передової, що розповідали про стан справ у місті, яке опинилося на передньому краї неоголошеної війни, про те, як б’ються за цілісність молодої Придністровської Молдавської Республіки гвардійці й ополченці.
Кадри, зняті Семеном Слободянським і Миколою Стасішеним, із нетерпінням чекали глядачі місцевої телепередачі «Кур’єр». У ній матері, дружини, діти сподівалися хоч мигцем побачити своїх рідних і полегшено зітхнути: «Живі!» У кожному репортажі звучали голоси добровольців. А ще глядачі бачили обстріляні міські будівлі, сліди від розривів снарядів на достигаючих полях, окопи, де тримали оборону наші земляки.
«Це був тривожний час, коли мусили приховувати від рідних, куди виїжджаємо, – згадував гарячу пору 1992-го Семен Слободянський. – Практично кожного тижня ми прагнули бути поряд із захисниками республіки. І як приємно було, коли під час виходу в ефір екстреного випуску новин у телестудії лунали телефонні дзвінки – люди дякували за правду про ту страшну війну».
Учасники бойових дій назавжди включили Семена Слободянського та Миколу Стасішена до своїх лав. А в 1998-му ратна праця цих фронтових кореспондентів була відзначена медалями «Захиснику Придністров’я».
Незабаром колектив районної телестудії став першим корпунктом державного телебачення ПМР. «Ми всі вчилися в ту пору. Не вистачало співробітників, були проблеми з технікою, – згадує директор Придністровської державної телерадіокомпанії Ігор Нікітенко. – Та навіть у тих непростих умовах Кам’янський корпункт щодня знайомив широку глядацьку аудиторію з найсвіжішими новинами та цікавими людьми. Регулярно організовували прямі ефіри з керівниками підприємств і організацій, навіть ток-шоу, знімали нариси та відеокліпи. Документальні стрічки, створені колективом корпункту, діставали премії міжнародних кіно- і телефестивалів. На форумах «Золотий витязь», «Кінолітопис», «Кінотавр» учасники з різних країн дізнавалися про Придністров’я. Це внесок кам’янських телевізійників у хоч і не юридичне, а все ж таки визнання ПМР».
Тисячі годин відеоматеріалів зняли Семен Слободянський і Микола Стасішен за десятиліття роботи на телебаченні. Попри те, що вони свого часу залишили Кам’янський корпункт, продовжували плідно працювати в ім’я розвитку рідного краю.
Микола Стасішен
Українській громаді Придністров’я це ім’я добре відоме. 16 лютого 1991-го на конференції, що заснувала Кам’янське районне товариство української культури, він був обраний заступником голови цієї громадської організації. А 8 років опісля члени РТУК, бажаючи активізувати роботу, попросили Миколу Миколайовича очолити товариство.
Розуміючи, що саме дітям належить стати охоронцями національної культури, новий лідер організації почав із головного – з уваги до вивчення української мови в школах. Завдяки співпраці з товариством «Україна-Світ», було налагоджене спілкування педагогів Кам’янщини з колегами з Києва. Незабаром у район надійшла українська навчально-методична та художня література, вчителі могли підвищити свою кваліфікацію у вищих навчальних закладах сусідньої країни, був налагоджений обмін досвідом із колегами. За 9 років, упродовж яких М. Стасішен очолював РТУК, було укладено понад 20 договорів про співпрацю між кам’янськими та київськими школами й управліннями народної освіти. Активно розвивалося спілкування педагогів і школярів наших країн. Делегації їздили з Києва в Кам’янку та у зворотному напрямі на науково-практичні семінари, культмасові заходи, екскурсії. Поступово зав’язалися дружні взаємини.
Діти, що здобули не тільки міцні знання з української мови та літературі, а й дізналися про своє коріння, успішно вступали до престижних навчальних закладів України. Частина – за квотами, але значно більше – самостійно, спираючись на глибокі шкільні знання.
Не покривлю душею, якщо скажу, що з обранням М. Стасішена головою РТУК, організація ніби друге дихання дістала. Активісти ініціювали проведення різних заходів, на яких лунала українська мова, лилася народна пісня, спливали з глибини століть забуті традиції й обряди. Завдяки співпраці з організацією «Україна-Світ», про Кам’янське РТУК дізналися в багатьох куточках сусідньої держави. Надходили запрошення на міжнародні фестивалі, що відбувалися в Україні. Однак спорядити в дорогу ансамбль – справа непроста, Микола Миколайович шукав спонсорів, просив, переконував – і наші самобутні колективи художньої самодіяльності виїжджали до Луцька, Львова, Івано-Франківська, Вінниці, Києва.
Під проводом М. Стасішена РТУК удалося організувати роботу щодо здобуття громадянства України мешканцями Кам’янщини. Завдяки цьому понад 4 000 осіб документально оформили свою належність до історичної Батьківщини.
Величезну роль у знайомстві світу з Придністров’ям відіграли не лише фільми, створені Миколою Стасішеним під час роботи телеоператором. У співавторстві з широко відомим художником Юрієм Салком він подарував життя проекту «КамАрт». Цей міжнародний симпозіум художників уже півтора десятиліття збирає на придністровській землі творців із різних країн. Вони знайомляться з нашим краєм, його історією та багатонаціональною культурою, живописною природою й архітектурними пам’ятниками, з людьми, які зберігають древні традиції та облаштовують сучасне життя. Враження, що надихнули їх на берегах Дністра, знаходять віддзеркалення в картинах і скульптурах. Ці витвори мистецтва експонуються на міжнародних виставках, потрапляють до музеїв і картинних галерей різних країн, зберігаються у приватних колекціях і всюди прославляють наш край.
Багатогранна діяльність Миколи Стасішена була гідно оцінена як у Придністров’ї, так і за його межами. Він був удостоєний звання заслуженого працівника культури ПМР, став лауреатом конкурсу «Людина року – 2003». В Україні нагороджений орденом «Золотий хрест», грамотою Верховної Ради, а найголовніше – був оточений заслуженою пошаною безлічі людей, із якими його зіштовхувало життя.
«У Миколи були величезні плани з розширення зв’язків між Придністров’ям та іншими державами, з відродження на Кам’янщині української культури, з розвитку мистецтва, –пригадує віддана дружина Валентина, що підтримувала М. Стасішена в усьому: у творчості, журналістській і громадській роботі, багатолітній депутатській діяльності, у прагненні допомогти всім і кожному. – А тут, з-за рогу, по-зрадницькому, вона – смерть! Жорстока, непередбачувана, несподівана, страшна. Вирвала з життя, яке він любив, на самому піку, на висоті творчих фантазій і задумів…»
Семен Слободянський
Телебаченню він присвятив 20 років: із честю пройшов важкий шлях від становлення Кам’янського корпункту до його творчого розквіту. Деколи здавалося, що у Семена Михайловича не може бути іншої долі. Проте життя славиться своїми різкими поворотами…
У 2012 році С. Слободянського призначили директором районного Будинку культури, що є базою для організації та проведення головних свят і масштабних заходів. Людині, що стоїть на чолі провідної установи галузі, потрібно бути одночасно господарем, який зуміє в умовах хронічного дефіциту коштів утримувати будівлю й оновлювати інвентар, психологом, який знаходить підхід до кожного члена колективу – від артистів до прибиральниць, і творцем, який до дрібниць продумує культмасову роботу. Завдяки величезному багажу накопичених знань і умінь, С. Слободянський з усіма аспектами діяльності справлявся відмінно. У Будинку культури йому згодилося все: професія інженера-будівельника – під час ремонту, коли споруда оновилася від фундаменту до покрівлі; літературна та музична обдарованість – під час створення репертуару і складання сценаріїв.
Про ті заходи, ідеї яких Семен Михайлович генерував із неймовірною активністю, хочеться сказати особливо. Організовуючи їх, директор РБК велику увагу приділяв і костюмам артистів, і музичній апаратурі, й оформленню сцени. Він заздалегідь продумував кожну дрібницю, на репетиціях відшліфовував кожне слово та кожен рух. Частенько головною вимогою до свят і концертів стають зовнішні ефекти, видовище. Ніколи не забуваючи про це, Слободянський-сценарист завжди прагнув зробити захід змістовним. Якщо це була добродійна акція –глядачі діставали повну інформацію про людей, що потребують допомоги. На тематичних заходах – дізнавалися про історію свята, про людей, яким воно присвячене, їхні досягнення і сподівання. Концерти, завдяки ретельному підбору пісень і віршів, танцювальних композицій і вивірених слів ведучих, впливали не лише на душі, а й на розум глядачів.
Син фронтовика й ув’язненої фашистського гетто, Семен Михайлович постійно приділяв увагу збереженню в нашому суспільстві пам’яті про Велику Вітчизняну війну, про її героїв, які кували перемогу на фронті та в тилу, про її жертви. Ще на початку свого трудового шляху старший інженер архітектурного бюро Слободянський розробив проект пам’ятника Семену Хархалупу – льотчикові, загиблому в перші дні війни над рідним селом. Уже понад три десятиліття в центрі Костянтинівки височіє монумент, який відтворює картину, що побачили односельці героя після повітряного бою. Ще один пам’ятник за проектом С. Слободянського встановлений у Кам’янці на місці масової загибелі жертв фашистських окупантів. На біломармуровій Зірці Давида, що нагадує про національну приналежність головних жертв Голокосту, встановлена згасла свічка – символ тисяч раптом обірваних життів.
Працюючи на телебаченні, Семен Слободянський створив чимало нарисів про фронтовиків, зберіг для нащадків сувору окопну правду. А проекти директора РБК «Зв’язок часів і поколінь», «Жива пам’ять серця» залучили до пошукової роботи сотні людей. Школярі, готуючи конкурсні есе про ветеранів, зацікавилися історією свого роду та свого краю, самі дізналися чимало нового й одноліткам розповіли про славні подвиги предків.
Останньою задумкою Семена Михайловича став проект, у рамках якого автор планував розповісти молодому поколінню про активних учасників громадсько-політичного та соціально-культурного життя Кам’янщини, що передчасно покинули нас. А замість цього про нього самого – учасника бойових дій із захисту Придністровської Молдавської Республіки, заслуженого працівника культури ПМР, кавалера ордена «Трудова слава» доводиться нині говорити в минулому часі.
Ентузіастами, творцями, патріотами, літописцями рідного краю – живими й такими енергійними ми їх пам’ятаємо
Ніна ПАНАЇДА.