В історії Придністров’я відомо чимало людей, які не народилися на нашій землі, але зробили стільки для процвітання та визнання країни на міжнародному рівні, що по праву можуть називатися справжніми патріотами. Такою є Тамара Геннадіївна Пономарьова.
За освітою – учитель, за професією – журналіст, літератор. Народилася вона 3 лютого 1934 року в місті Можга Удмуртської АРСР. Після закінчення Козьмодем’янського педучилища без іспитів вступила до педагогічного Марійського педінституту ім. Н. К. Крупської в м. Йошкар-Ола, навчалася на історико-філологічному факультеті. Письменниця десять років працювала в дитячому будинку, викладала історію, російську мову та літературу в школах Республіки Марій Ел та Молдавії. 25 років вона присвятила дільності в редакціях газет і журналів.
Писати оповідання, казки почала рано. 1964 року вийшла друком її перша книга «Як бурульки плакали». Того ж року за станом здоров’я вона переїхала на південь Молдавії. Три роки працювала завучем у восьмирічній школі Комратського району. 1968 року переїхала на будівництво Молдавської ДРЕС, у місто Дністровськ, була запрошена на посаду першого редактора газети «Энергетик». Працювати пощастило з Валерієм Кожушняном, нинішнім головою Спілки письменників (СП) Придністров’я.
Через декілька років її перевели до Кишинева на постійну роботу до Союзу журналістів МРСР. Літератор є членом Спілки письменників СРСР і Придністров’я, Спілки журналістів СРСР і Росії. Нині вона проживає в місті Коврові Володимирської області РФ. Твори публікувалася в пресі Кишинева, Тирасполя, Москви, є автором понад п’ятнадцяти книг.
Її оповідання «Небесна блакить» увійшло до придністровської програми вивчення факультативного курсу «Література рідного краю».
Пропонуємо прочитати цей твір, ознайомитися з літературним аналізом, перевірити, наскільки добре запам’ятали зміст оповідання.
Небесна блакить
Оповідання
Книги Никодима Львовича Волгіна виходили все рідше і рідше, ставали тоншими – й уже не в добротних, барвистих обкладинках, як раніше, а в м’яких… Ці, не зовсім приємні зміни сталися не тому, що він виписався або був уже похилого віку. Просто шлях книжки до читача став довгим і тернистим, та й сам Волгін вимогливо і суворо ставився тепер до кожного свого дітища: вслухався в слово – чи точно, чи щиро звучить, чи не ріже слух «аритмією», фальшем? Долав й інші бар’єри, особливо фінансові. Важче давалося це творчим людям із нетиповим складом характеру, вихованим, таким, яким і був Никодим Львович – інтелігентний, скромний, усе розумів. Настали часи, коли за видання невеликої книги в тонкій обкладинці були потрібні тисячі…
– Спонсора треба знайти, шановний, – люб’язно підказували йому в одній установі, яка казково швидко пристосувалася до «азів капіталізму»… – Тематику, тематику треба змінити. Народ вимагає надзвичайних сюжетів, рішучої дії…
Видавці, звісно, лукавили, знаючи наперед, що ніяких спонсорів нехай і талановитому, але старому письменникові не знайти: він же не «детективщик» якийсь… Знав це і Волгін. Його давні добрі друзі один за одним покинули білий світ. Та й більшість із них були, як і він, не пожадливі, а майже класики…
Небагатий літератор Никодим Львович краще сам віддасть останнє, ніж попросить для себе… Усе ж він зібрався з силами, й нова книга з’явилася. Радості не було меж, коли Никодим Львович побачив у друкарні своє дітище – тонку блакитну книжечку. Письменник любив цей колір неба в найкращу пору – коли сонце щедро заливає землю спекотним сяйвом, і білосніжні хмари раптом завмирають на місці. Напевно, вітер, вирішивши трохи перепочити, забрався в непрохідну гущавину ялівцю. Або відлетів на море поганяти по хвилях вічних супутниць кораблів – чайок…
Колір блакиті нагадував письменникові його далеке-далеке дитинство. Йому пощастило жити на Волзі, найпрекраснішій, привільній річці. Їхній будинок стояв на самому березі. Бувало, ледь прокинувшись, він вибігав на бульвар і, ризикуючи звалитися, мчав із крутого урвища на золотий пляж, з насолодою відчуваючи тепло піску, що ще не встиг охолонути за ніч. Тут же, не пробуючи воду, кидався в прохолодні річкові хвилі, до знемоги пірнав, плавав, а накупавшись, падав на пісок і довго, поки терпіли очі, дивився в небо, на сонце, що сходить. Він, хлопчисько, не розумів, не усвідомлював, чому так радісно билося серце, коли над головою повільно пропливали білосніжні хмари, крізь які проглядався дивовижний за красою колір – ясна блакить…
– Ну, знову впав у дитинство, – посміхнувся Никодим Львович, розглядаючи «новонароджену» книжечку.
– Якщо замислитися, письменник насправді – чарівник. Він народжує книгу – істоту, що не говорить, але мислить, може допомагати людині не тільки пізнавати навколишній світ, а й самовдосконалюватися або хоч прагнути цього.
У невеликому місті, де жив старий письменник, у нього були заповітні місця, куди любив ходити, особливо коли чомусь ставало ніяково. Або, навпаки, поділитися несподіваною радістю з симпатичними йому людьми: радість теж не любить самотності. Ці установи розташовувалися зазвичай у затишних старовинних особнячках. Бібліотека або редакція, чи поштове відділення.
У редакції він відводив душу з колегами, неспішно розмовляючи про «світові проблеми» та нагальні справи районного масштабу. Журналісти радилися з ним, обговорювали матеріали, що мали друкуватися, і свіжі номери газет, просили написати щось «для душі». Тож він писав. Допомагав їм у підготовці «Літературних сторінок». На пошті вдень безлюдно й тихо. Не квап-
лячись, можна черкнути листівку старому другові, переглянути газети, відправити листа.
Однак найкомфортніше письменник почувався в бібліотеці. Тут працювали жінки: не підуть же чоловіки на смішну зарплату. Хоча бібліотека в масштабах невеликого міста була солідною, і все завдяки бібліотекаркам, які наче відчувши наступ перебудови, з усіх сил намагалися заповнити стелажі й полиці літературою, що користується попитом. Працювали тут три Олени. Никодим Львович жартома називав їх (за віком) Олена Премудра, Олена Прекрасна і просто Оленка.
І цього разу старий письменник поспішив із друкарні відразу в бібліотеку, щоб поділитися радістю. Його прийняли, як завжди, привітно, поцікавилися, як творчі справи, самопочуття.
– Дякую-дякую, – посміхаючись, відповів літератор. – Усе добре… Ось, приніс вам на пам’ять, – і вручив жінкам нову книгу. – Ви ж мої перші читачі й критики.
– Критикеси ми не зовсім об’єктивні, – розсміялася Олена Миколаївна (вона ж – Премудра). – Нам дуже подобаються всі Ваші роботи. Від них випромінюється добра, діяльна енергія, відразу хочеться комусь допомогти, поспівчувати. Сьогодні подібні пориви – великий дефіцит…
– Ви маєте рацію, дорога Олено Миколаївно. Але що робити?
– Одвічне запитання: що робити? – підхопила Олена Юріївна. – Спасибі Вам за подарунок, Никодиме Львовичу! А знаєте, що я хочу Вам запропонувати? Принесіть побільше Ваших книжечок, а ми поговоримо з читачами. Адже Ви видали книги на свої кошти й можете розпорядитися ними, як хочете. Думаю, будуть бажаючі придбати книжку. І Оленка, і Олена Миколаївна підтримали колегу.
– Може, комп’ютер придбаєте… Було б чудово! – мрійливо промовила Оленка.
– Комп’ютер мені, здається, не світить, – посміхнувся письменник. Але до пропозиції поставився прихильно, при цьому дуже засоромився, закашлявся, а по-
тім довго протирав окуляри. Тільки поставив умову: нехай спочатку люди прочитають книжку, а потім – як уже буде.
Так і вирішили. Новинка швидко розійшлася серед читачів і поверталася, не затримуючись, з резюме: гарна книжка, читається на одному подихові. Але бажаючих купити було небагато.
Придбали її не завзяті бібліофіли, а молодь, студенти, навіть підлітки…
– Знаєте, книжечка мені дуже сподобалася, – притискаючи до грудей новинку, сказала завжди оптимістична, балакуча читачка Августина Іванівна. – Навіть поплакала…
– Ми і не сумнівалися, – зраділи бібліотекарки. – Отже, купуєте? Ціна просто смішна. Ви ж знаєте, який скромний і добрий чоловік Никодим Львович…
– Звичайно-звичайно, – вже без захоплення в голосі промовила та. – Але, розумієте, у мене бібліотека солідна, книги, як на підбір, в яскравих, добротних палітурках. Нарешті й у нас навчилися робити гарні речі. Ця книжечка не буде пасувати… Та й обкладинки такі тонкі, швидко розшарпаються.
– Добре-добре, – зупинила «колекціонерку соковитих палітурок» Олена Миколаївна. – Вибачте, вибирайте, що б хотіли почитати…
І книжечка в м’якій обкладинці знову опинилася на бібліотечній полиці, радуючи очі небесною блакиттю.
Аналіз оповідання «Небесна блакить»
Рід: епос
Жанр: оповідання
Тема: розповідь про Никодима Львовича Волгіна, письменника, людину похилого віку, який усе своє життя присвятив художньому слову.
Iдея: намагання донести до нас думку про те, який довгий і тернистий шлях проходить книга до свого читача; що книга – це істота, яка не говорить, але мислить, допомагає пізнавати навколишній світ. І в цьому її справжнє багатство.
Персонажі: письменник Никодим Львович Волгін – головний герой оповідання, талановитий, інтелігентний, скромний;
бібліотекарки – три Олени. Жартома Никодим Львович називав їх Олена Премудра, Олена Прекрасна і просто Оленка;
читачка бібліотеки Августина Іванівна.
Сюжет: в оповіданні йдеться про немолодого вже письменника Волгіна Никодима Львовича, який дуже вимогливо і суворо ставився до написання своїх творів, вслуховувався у слово – чи точно, чи щиро звучить?
Автору бракувало фінансів, щоб і надалі друкувати свої книги. Видавці вимагали від нього змінити тематику і знайти спонсора. Никодим Львович зібрався з силами та власним коштом надрукував тоненьку блакитну книжечку.
Три Олени, що працювали в міській бібліотеці, запропонували Волгіну принести свої книги до бібліотеки, щоб продавати їх читачам. Книжки придбали не завзяті бібліофіли, а молодь, студенти, навіть підлітки. «Синя блакить» коштувала зовсім не дорого, але була дуже цікавою. Не купували її лише ті, кого цікавив зовсім не зміст книг, а те, наскільки «солідні» в них палітурки. Книжка Никодима Львовича їм зовсім не пасувала.
Позиція автора: в цьому творі автор намагається підтримати свого героя. Разом із ним повертається в його далеке-далеке дитинство, на рідні береги Волги, до небесної блакиті, до батьківської хати, де він був радісним та щасливим.
Автор допомагає нам зрозуміти, що книги треба цінувати не за їхні палітурки, а за те, чи мислять вони разом із нами, чи сприяють самовдосконаленню, чи допомагають розкрити багатий внутрішній світ людини.
Запитання за сюжетом оповідання
«НЕБЕСНА БЛАКИТЬ»:
Чому книги Никодима Львовича Волгіна виходили все рідше і рідше?
- Опишіть, яким за характером був Никодим Львович.
- Чому Волгін не міг знайти та й не шукав спонсорів для видання своїх книг?
- Чому книжечка, яку все ж видав Никодим Львович, була саме небесного кольору?
- Які спогади виникли у Никодима Львовича, коли він розглядав свою «новонароджену» книжечку?
- Чому в тексті говориться, що письменник насправді –чарівник?
- Які заповітні місця були в старого письменника, куди він любив ходити, особливо коли чомусь ставало ніяково?
- Де і чому найбільш комфортно почувався Никодим Львович?
- Хто це такі – три Олени? Яку роль вони відігравали в житті старого письменника?
- Яку цікаву пропозицію висловила Олена Юріївна?
- На яких умовах погодився автор продавати власну книжечку?
- Хто найчастіше купував тоненьку книжечку? Чому Августина Іванівна не захотіла її бачити у своїй колекції?
Ольга БУРДУЖА, Наталя ДАНИЛОВА.