Лютий насичений святами, пам’ятними та знаменними датами. Одні широко відзначаються в різних країнах, інші не так відомі. От і День юного героя-антифашиста в нашому соціумі, на жаль, не став поки що значимою датою. Проте нам, спадкоємцям покоління, що перемогло фашизм, є кого згадати цього дня. Отже є надія, що він посяде належне місце в придністровському календарі знаменних дат.
Історія пам’ятного дня
У світовій історії фашизм залишив кривавий слід, як пам’ять про мільйонів людей –жертв цієї ідеології. В її основі лежить і теорія соціального дарвінізму, прибічники якої вважали, що закони природного відбору та боротьби за виживання діють і в людському суспільстві. Нібито перемога завжди залишається за тим, хто сильніший, а інші підлягають знищенню, оскільки слабким у цьому світі місця немає. Концепція виправдовувала будь-яку жорстокість і давала карт-бланш мілітаристам – людям, які багатіли на виготовленні зброї та виступали за ведення воєн.
Цю теорію заперечував сам Дарвін, який вважав, що не можна застосовувати закони тваринного світу до соціуму. Однак прибічники фашистських ідей увірували в те, що існує особлива каста людей, які вищі, кращі, сильніші за інших. Лише представники цієї ретельно відібраної еліти мали право перебувати при владі, а інші піддавалися тотальному знищенню або ж були дармовою робочою силою. Колір шкіри, форма носа, відтінок волосся, розріз очей – будь-який із цих чинників міг стати приводом для скидання людини до рівня «худоби».
Хоча прибічники фашизму, що намагалися побудувати власну імперію «надлюдей» на кістках, були переможені, деякі їхні ідеї виявилися вельми живучими. Тому й у сучасному світі антифашистський рух, боротьба проти насильства, гноблення та знищення людей іншої раси, проти воєн залишаються актуальними.
Дата, коли міжнародна спільнота вшановує юних антифашистів, була вибрана не випадково. Вона нагадує відразу про кілька кривавих подій, які відбулися в різні роки в один і той же день. 8 лютого 1943-го в Парижі за відмову видати товаришів-підпільників фашисти стратили п’ятьох учнів ліцею Бофон: П’єра Бенуа, Жака Бодрі, П’єра Грело, Жана Марі Аргуса та Люсьєна Легро. 8-9 лютого того ж року в захопленому фашистами Краснодоні (нині – Луганська область) після жорстоких тортур були розстріляні дев’ятеро учасників підпільної організації «Молода гвардія», серед яких Олег Кошовий, Любов Шевцова, Дмитро Огурцов, Віктор Суботін, Семен Остапенко. Минуло двадцять років – і на мітингу в Парижі, учасники якого виступали проти війни в Алжирі, був убитий французький школяр – п’ятнадцятирічний Даніель Фері. А 8 лютого 1964-го в Багдаді помер від тортур хлопчик Фадил Джамаль, який був зв’язківцем Комуністичної партії Іраку.
Тоді юні інтернаціоналісти Москви звернулися до дітей усіх країн із пропозицією вважати 8 лютого традиційним днем пам’яті юних героїв, які пожертвували життям у боротьбі з фашистською ідеологією та її прибічниками. На черговій Асамблеї Організації Об’єднаних Націй дата дістала статус Міжнародного дня юного героя-антифашиста.
У війни не дитяче обличчя
Фраза поетична й образна, проте далека від реальності, оскільки найбільше потерпають від війни саме діти. У лиху для своєї країни годину підлітки, юнаки та дівчата пліч-о-пліч із дорослими стали на захист рідної землі. Цих юних героїв було так багато, що пам’ять не змогла зберегти всі імена.
Здається, ніде у світовій історії не зафіксовано такого масового героїзму дітей і підлітків, як у Радянському Союзі під час Великої Вітчизняної війни. Піонери та комсомольці билися й гинули на фронтах і в окупації. Вони стріляли з одного окопу: дорослі солдати та вчорашні школярі. Вони ставали безстрашними підпільниками, здійснювали небезпечні диверсії та допомагали переховувати поранених бійців.
У музеї, що діє в Кам’янській СШ № 2 вже 12 років, зберігається чимало військових документів і фотографій, спогадів про Велику Вітчизняну та про подвиги наших земляків. Дві історії розповідають про те, як протистояли фашистським загарбникам наші учні, що тільки-но стали піонерами.
Незважаючи на героїчні зусилля прикордонних військ, стримати німецький бліцкриг Червоній Армії не вдалося. Уже через місяць після нападу на СРСР Кам’янський район опинився в окупації. Райцентр заполонили німці та румуни, встановлюючи на захопленій території свої порядки.
Одинадцятирічному Володимиру Назаренку, як і багатьом іншим хлопчиськам, дуже хотілося побачити, що відбувається в центрі Кам’янки. 
Знайомими вулицями ноги самі принесли його до Будинку піонерів – традиційного місця зустрічей з ровесниками. Двері споруди були відчинені навстіж, але це не було знаком гостинності, швидше – ознакою розорення. У дворі палало величезне багаття. Фашисти кидали у вогонь книги, підшивки газет і журналів, плакати та портрети…
– Що потрібно тобі, голодранцю? – перегородив хлопчикові дорогу жандарм.
– Я тут шахи забув, – відповів Володя.
– Ну то йди, забери, – дозволив солдат.
У більшості приміщень усе було перевернуте догори ногами, ніби тут пронісся ураган. Володя зупинився біля столика з чорно-білими клітинками. Ось і коробка з шаховими фігурками. Узявши її, хлопчик зібрався вже піти, але, поміркувавши, заглянув у прочинені двері сусідньої кімнати.
Схоже, фашисти ще навіть не заходили сюди. На стіні висів прапор. На яскраво-червоному оксамиті виблискував піонерський значок, а нижче – вишиті золотом слова піонерського вітання. «Фашисти спалять його!» – промайнула в голові думка. Вихований у любові до своєї Батьківщини, в дусі пошани до її символів, серед яких прапор був одним із найважливіших, Володя швидко зняв зі стіни червоне полотнище та заховав його за пазуху.
Він виплигнув у вікно, яке виходило в провулок, і помчав так, що лише виблискували босі п’яти. Здавалося, що за ним женуться солдати з рушницями з виблискуючими багнетами. Зовсім знесилений, він спіткнувся, упав у придорожню канаву. Перелякано оглядівся. Жандармів не видно. Хлопчик піднявся і швидко попрямував до дому.
Коли Володя показав врятовану реліквію матусі, вона запитала:
– Чи розумієш ти, що з нами зроблять, коли дізнаються? Шибениця на нас чекає, синку!
Ці слова були правдою. Стратити окупанти могли й за менше порушення нових правил, листівки з якими були розвішені на кожному розі. Лише тепер Володя усвідомив, яка небезпека загрожує їхній сім’ї…
Майже три роки ніхто – ні близькі, ні друзі, ні тим більше вороги – не знав, що глиняний глек, в якому захований піонерський прапор, заритий у найдальшому кутку льоху. У березні 1944-го, коли Кам’янка та весь район були звільнені від ненависних окупантів, у Будинку піонерів, що знову відкрився, з’явився хлопчисько, який скромно сказав директору:
– Я приніс піонерський прапор!
Спогадами про врятований піонерський прапор зі школярами, що вели пошукову роботу, поділилася сестра Володимира Назаренка Лідія Олександрівна Деркач: «Довгий час ця реліквія зберігалася в музеї Республіканського молодіжного центру імені Ю. Гагаріна в Кишиневі. А ім’я Володі Назаренка носив один із піонерських загонів нашої школи».
24 000 листівок
На захопленій території СРСР фашисти з перших днів окупації встановлювали нові порядки та здійснювали ідеологічну «обробку» населення. Проте зіткнулися з активним опором радянських людей, які не поспішали виходити на роботу, ухилялися від сплати грошових і натуральних податків…
Щоб розуміти, який реальний стан справ був на фронті, та протиставити своє слово фашистській пропаганді, патріоти з різних населених пунктів району організували прослухування повідомлень Радінформбюро.
У будинку Василя Ткаченка – вчителя математики Кам’янської української школи № 2 (такий статус перед Великою Вітчизняною був у нашого навчального закладу) створилася підпільна група. Мар’ян Скрицький і Андрій Самоній роздобули радіоприймач (загарбники насамперед відбирали їх у населення) і стали записувати почуті новини. Сестра господаря будинку Тетяна Ткаченко таємно винесла зі зруйнованої будівлі райвиконкому, в якому працювала до війни, друкарську машинку. Хоча на ній не вистачало кількох букв, з’явилася можливість друкувати короткі листівки.
Таку ж роботу вів і вчитель Северинівської школи Михайло Поповський. Він самостійно зібрав триламповий радіоприймач, роздобув до нього батареї в розгромленому фізико-хімічному кабінеті сільської школи. Прослухавши повідомлення Радінформбюро, переказував їх перевіреним знайомим. Через деякий час разом із дружиною Галиною став від руки писати листівки та розкидати їх ночами в людних місцях.
Уже в листопаді 1941-го розрізнені групи патріотів почали об’єднуватися в підпільну організацію. Першочерговим своїм завданням вони вважали викриття брехливої пропаганди ворога, щоб жителі окупованої території знали, як мужньо б’ється Червона Армія, і вірили: свобода та перемога – близько. «Про все це на повний голос зараз не скажеш і мітинг не проведеш, – наголошував Яків Кучеров, який очолив підпільний райком. – Тому потрібна листівка, щоб у ній розповісти правду народові. Народ повинен знати стан справ на фронті, тоді неминуче піде за нами, відмовлятиметься здавати німцям хліб, худобу, одяг, саботуватиме всі вимоги окупантів».
Щоб налагодити масовий випуск листівок, потрібна була підпільна друкарня. Проте з її організацією виникли певні труднощі, тому що перед відступом із Кам’янки червоноармійці підірвали стратегічно-важливі об’єкти, до яких потрапили не тільки склад боєприпасів, а і редакція місцевої газети, поліграфічне устаткування якої не встигли евакуювати.
Мимо вартових, які охороняли склад, влаштований окупаційними військами на другому поверсі споруди, 10-річний Віталій Ткаченко пройшов упевнено: в руках – домоткана шкільна сумка, в яку для конспірації він поклав старий підручник і чорнильницю.
У мить, коли патруль зайшов за ріг будинку, хлопчисько прослизнув у віконний отвір. Удома він не раз чув, що в приміщеннях першого поверху, постраждалих від вибуху, залишилися друкарський верстат, літери та різні кліше з зображеннями Леніна та Сталіна. Дійсно, на підлозі впереміш із битим склом і цеглою був розкиданий друкарський шрифт. Вітя (так його звали домашні) почав вибирати зі сміття металеві букви. Поступово ними заповнилася не лише сумка, а і кишені. В одному кутку він спіткнувся об банку з друкарською фарбою.
Вітя пригадав, як до війни читав книгу про Гавроша, який сміливо пробирався під градом куль і доставляв паризьким комунарам патрони. Цей шрифт – теж зброя. Зі свинцевих літер, які вдасться винести з-під носа ворогів, сміливі люди складуть грізні фрази, які приголомшуватимуть фашистів так само нещадно, як кулі.
Кам’янські підпільники випустили за роки фашистської окупації 24 тисячі екземплярів листівок, які розповсюджували й у сусідніх районах нашого краю, України та правобережжя Дністра. Спогадами про те, як за декілька відвідин друкарні зумів добути матеріали, необхідні для друкування прокламацій, про те, як нарівні з дорослими поширював їх, як був зв’язківцем між підпільними групами, Віталій Васильович Ткаченко поділився з учнями нашої школи, коли у 2004 році приїхав у Кам’янку з Чернігова, де після навчання в Київському політехнічному інституті все життя працював інженером.
Ці два епізоди з героїчного літопису Великої Вітчизняної по її завершенні надихнули Пилипа Миронова на створення книг «Два билета в детство» та «Сумка, полная невидимых стрел». У них йдеться про те, як боролися з фашистськими окупантами кам’янські хлопчики. З таких учинків, які в той страшний час ніхто не вважав подвигами, склалася Велика Перемога. Знати про юних героїв великої війни, передати естафету цієї пам’яті молодому поколінню, що живе під мирним небом, – наш обов’язок. Таке правило в історії – поки не запам’ятаєш урок напам’ять, повторюватимеш його знову і знову
Лариса Панаїда, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.
Фото: pikabu.ru