Ці слова належать Зінаїді Георгіївні Тодорашко – начальнику Державної служби управління документацією та архівами ПМР, яка 19 лютого відзначає свій черговий день народження.
Цікаво, що свого часу вона не думала й не гадала, що архівна робота стане для неї найбільшою любов’ю всього життя. Про вибір професії та щасливу жіночу долю ми й погомоніли з Зінаїдою Георгіївною напередодні.
– Чому Ви обрали такий, на перший погляд, нудний вид діяльності? Ви ж були зовсім юною, сповненою якихось незвичайних задумів, фантазій, як і належить дівчині в такому віці. Невже мріялося про архівний пил та пожовк-
лі від часу папери?
З. Т.: Кажуть, що нічого випадкового в житті не буває. Дійсно, спочатку це й для мене стало несподіванкою, бо в дитячих мріях я бачила себе лікарем. У школі навчалася на відмінно, брала участь у шкільних предметних олімпіадах із біології, хімії та інших предметів, які так чи інакше стосуються медицини. Історію я і за науку не вважала, такою далекою вона від мене була.
– Що ж трапилося? Ви навчалися в Краснянській, Слободзейського району, школі, куди приїхали в десятирічному віці з батьками з рідного Казахстану. Потім раптом Свердловськ (з 1991 року – Єкатеринбург).
З. Т.: Свердловськ – місто юності мого батька. Він закінчив там учительський інститут, і кращого міста на землі для нього не було. Тому на сімейній раді (в нашій родині всі важливі питання вирішувалися на сімейній раді) постановили, що я свою освіту продовжу саме там. До речі, після Санкт-Петербургу Свердловськ був тим містом, де зосередився весь цвіт радянської науки того часу.
Я склала іспити до медичного інституту, але не добрала всього один бал, щоб стати його студенткою. Довелося піти на роботу, щоб спробувати через рік свою долю знову. Тим часом мене взяли до Державного архіву Свердловської області не без допомоги авторитетних друзів батька, в яких я жила.
Зінаїда Георгіївна розповіла, що найбільше враження під час роботи в архіві на неї справили документи, що свідчили про розстріл царської сім’ї. Довгий час про цю трагедію (розстріл царя Миколи II, його дружини та дітей в будинку Іпатьєвих) не говорили відкрито, це було майже державною таємницею. А для неї, дівчинки, яка недавно вийшла з-за шкільної парти, яка нічого подібного не чула, цей історичний факт став потрясінням. Вона гортала сторінки альбомів загиблих молодих княжон, записних книжок імператриці, читала вірші, які князівни записували власноруч, торкалася своїми пальцями пелюсточок засушених квітів, що лежали між сторінками альбомів… Зіна тоді зрозуміла, яка цікава наука історія і якою привабливою стає для неї архівна справа. Так вона протягом року ретельно вивчала історичні матеріали, вступила (1973) на архівне відділення історичного факультету Уральського державного університету ім. О. М. Горького, який успішно закінчила в 1978 році.
– Розкажіть, будь ласка, про свій студентський період.
З. Т.: Студенткою я не лише історію вивчала, а й брала участь у розкопках Омських курганів на річці Іртиш, бувала в Кримському Херсонесі на розкопках скіфських курганів, у середньовічному місті-фортеці Мангуп та інших цікавих місцях. Дуже полюбляла подорожі, водний та лижний туризм, здійснювала багатоденні піші переходи, ризикуючи життям, сплавлялася з любителями екстриму на плотах, байдарках і каное майже по всіх ріках Уралу. Ходила туристичними маршрутами на озері Байкал і піднімалася до верхів’я Єнісею. Захоплювалася спелеологією.
– Як Ви потрапили до Тирасполя?
З. Т.: Як молодого фахівця в 1978 році мене направили до Тирасполя й у системі Державного архіву доручили роботу з підприємствами та організаціями. Треба було відповідати за впорядкування документів на підприємствах, вчасно їх брати на облік та вводити до складу архівного фонду СРСР.
– Що з сімейних традицій батьків зберігається у Вашому домі?
З. Т.: Мені дуже пощастило з чоловіком. Ми з ним навчалася в школі з шостого класу. Потім я здобувала освіту архіваріуса, а він став інженером, присвятивши себе улюбленій справі. У нас син і дві дочки, ми самі їх виховували, працюючи, як і всі люди. Діти відвідували дитячі садочки, навчалися в школі, нині кожен має вищу освіту. Потяг до знань нам передали наші тато і мама.
Доброю традицією для нас були поїздки вихідного дня в село до батьків, допомога їм по господарству. Багато чому навчили мене й батьки мого чоловіка, які жили в с. Глине Слободзейського району. Мені довелося освоїти ази молдавської кухні, навчитися пекти плацинди, хліб, приймати гостей за місцевими традиціями.
Суботній вечір у хаті моїх батьків присвячувався випічці. Досі пам’ятаю чисто прибрану кімнату, аромат свіжоспечених пирогів і піднесений настрій, з яким минали вихідні в рідному домі. Моя мама завжди вміло створювала домашній затишок у будь-якому місці, де б вона не зупинялася. Це передалось і мені.
– Як Вам вдалося захистити дисертацію, маючи таке велике навантаження? Щоденна відповідальна робота, діти…
З. Г.: Захист дисертації – то було веління часу, оскільки мені доводилося бувати в середовищі вчених, своїх колег в Україні, Росії, Білорусі. Мені треба було відповідати своєму оточенню і статусу. Тому я використала практичний досвід і величезні знання, здобуті в університеті, написала і захистила в Москві наукову працю на тему «Історія організації архівної справи Придністров’я». Своїми досягненнями я завдячую чоловікові та дітям.
– Чим Ви захоплюєтесь, якщо маєте трохи вільного часу?
З. Г.: Я досить гарно шию, зі студентської лави навчилася плести, вмію й готувати смачні страви. Печу пироги за рецептами своєї мами, хоча варити борщ та риб’ячу юшку довіряю своєму чоловікові. Це в нього виходить краще.
Загалом, моїм хобі є моя робота, якій я присвячую кожну хвилину свого життя. Іще полюбляю занурюватися в книжки. З дитинства й до нині книги є моїм найбільшим захопленням.
Післяслово: історик-архівіст, кандидат історичних наук, доцент Зінаїда Георгіївна Тодорашко, крім основної роботи, очолює Республіканське громадське об’єднання «Товариство істориків-архівістів Придністров’я». З 2010 року вона – член Ради з культури при Тираспольсько-Дубоссарській єпархії. Вона – автор близько 50 наукових праць, опублікованих у наукових виданнях Росії, України, Білорусі та Придністров’я. Має понад 20 державних нагород ПМР (зокрема ордени Пошани та «Трудова слава»), Російської православної церкви, громадських організацій РФ, України, Придністров’я
Iрина МАСЛОВА.
Фото: gsuda.gospmr.org