(В ПАМ’ЯТЬ ПРО СВІТЛАНУ ОКУШКО)
Iнна Яковишина, лікар-ординатор в ангіоневрологічному відділенні Республіканського госпіталю інвалідів Великої Вітчизняної війни, поділилася зворушливою історією життя, що розкриває складнощі цього непростого шляху доброї волі – бути лікарем.
Багатьом із нас, на жаль, відомо, як це складно і важко бачити, коли нашим рідним доводиться долати важкі випробування хворобами. Чого ж вартує це лікарям, до яких часом потрапляють їхні близькі! У таких випадках виконувати свою роботу стає набагато важче. Люди науки позбавлені ілюзій і заздалегідь знають про можливі результати та наслідки.
Навчаючись на четвертому курсі медфакультету, Інна працювала медсестрою в госпіталі. Так сталося, що одного разу у відділення потрапила з інсультом добре знайома їй викладач Світлана Окушко. Вона вела в неї предмет «Загальна неврологія» й була однією з небагатьох, хто подобався студентам, тому що на відміну від інших фахівців ніколи не боялася конкуренції з молодим поколінням. Великий досвід, життєрадісність, співчутливість робили її унікальною.
Тоді Інна взяла активну участь у лікуванні свого викладача, проводила опитування, ставила крапельниці. Наслідки інсульту були важкими: параліч одного боку тіла, захворювання на коронавірус, а згодом і онкологія. Усе це дуже вразило імунну систему Світлани, але не зламало її. Студентка була свідком того, як життєрадісний викладач вибиралася з усіх негараздів і продовжувала вести освітню діяльність.
«Знайомитися з пацієнтом під час лікування і бути з ним знайомим раніше – це абсолютно різні речі. Особисте ставлення підштовхує допомогти набагато краще, більше, швидше. Такому хворому хочеться віддати часточку свого здоров’я, щоб перемогти виявлену патологію», – розповіла Інна.
Схоже особисте ставлення виникає в медиків і у звичайному житті. Взяти хоча б пацієнтів стаціонару, з якими щодня взаємодіють лікарі. Вони співпереживають їм, нескінченно дякують навіть за найпростіші дії, наприклад, вимірювання тиску чи ін’єкції.
«Ці моменти прикрашають мою роботу. Не всі розуміють специфіку нашої спеціальності, та, може, і не повинні розуміти. Однак я несказанно рада, що є люди, які, дійсно, вдячні лікарю за його допомогу. Це стимулює працювати далі та ставати ще кращим», – поділилася вона своїми враженнями.
Приязне спілкування у стінах університету й участь у лікуванні зробили Інну та Світлану справжніми колегами та добрими приятельками. Уже після виписки вона часом допомагала Світлані, наприклад, доставляла ліки додому. У відповідь завжди діставала запрошення на чай, від якого складно було відмовитися, відчуваючи таку велику повагу до людини. Інна обов’язково приносила з собою щось солодке. Вони розмовляли за чашкою чаю про лікувальну справу, навчання і життя.
На жаль, у ніч на 9 лютого Світлана Окушко померла від ускладнень онкології. Це сталося саме перед іспитами, які вона мала б приймати у своїх студентів, зокрема й у Інни. Іспити почалися з хвилини мовчання в пам’ять про чудового викладача.
Неймовірно складно втрачати близьких. З першого курсу навчання студентів знайомлять з поняттям смертність. Утім, ця історія доводить, що неможливо звикнути до втрати «своїх» людей.
«Чому ж я працюю в цій спеціальності? Я, дійсно, хочу допомагати людям і, наслідуючи приклад свого викладача, нести добро. Не важливо, хто надходить у лікарню: алкоголіки чи бездомні. Ти завжди зобов’язаний прийняти сторону пацієнта і поліпшити його стан», – міркує молодий лікар-ординатор.
Люди доброї волі самовіддано вибирають нелегкий шлях допомоги іншим. Часом, відсуваючи на другий план власні переживання і страхи. Незалежно від обраної професії, всі ми потребуємо підтримки та розуміння. Якщо кожен із нас дбайливіше і шанобливіше ставитиметься до свого оточення, то здійснювати необхідні добрі справи стане набагато простіше
Марина СОВА.
Фото: hic.org.au