Літературна громадськість цього року відзначить у березні 195-річний ювілей одного з найпрекрасніших представників славної плеяди «людей пера» – байкаря Леоніда Івановича Глібова.
Штрихи до портрету
За столом сидів чоловік – сивий, високочолий, з орлиним носом. Перед ним лежав аркушик паперу, на який він дивився крізь лупу. Коли підводив голову, вражали його великі, ніби застиглі у здивуванні очі. Час від часу він відкидав набік лупу і навпомацки писав під лінійку, очевидно, був майже сліпий.
Увійшов поштар, і з його рук, як голуби, випурхнули конверти. На одних вправною рукою дорослого написано: «Леонідові Івановичу Глібову», на інших – невпевнені дитячі кривулі: «Дідусеві Кениру».
Старий, немічний, підходить він до вікна, розгортає листи, й очі його враз ніби оживають: не забувають люди.
Чому ж до нього, непоказного дідуся, звернута любов та увага стількох дорослих і дітей? (За Дмитром Білоусом)
Льолик – квітчастий королик
Саме так кликали маленького Леоніда родичі та сусіди, які досить часто бачили його біляву голівку серед розмаїття трав і барвистих квітів.
Народився Леонід Глібов 5 березня 1827 року в селі Веселий Поділ Хорольського повіту (тепер Семенівський район) на Полтавщині. Його батьки були добрими, гуманними й освіченими людьми. Батько, Іван Назарович, служив управителем маєтку пана Родзянка. Мати, Орина Гаврилівна, виховувалася в родині пана Трощанського, в якого домашнім театром керував батько Миколи Гоголя.
Після розподілу маєтку між братами-поміщиками Родзянками родина Глібових переїхала до села Горби Кременчуцького повіту. На лоні гарної природи, в сільському оточенні, серед трударів-кріпаків і минуло дитинство майбутнього письменника. Саме звідси беруть початок його пристрасна любов до народної пісні, народних переказів, і повага до людини праці, які Глібов проніс через усе своє життя, усю творчість.
До школи хлопчик не ходив, а здобував початкову освіту вдома. Коли Леонідові пішов сьомий рік, мати, досить освічена жінка, навчала його читати, пан Родзянко – писати. Вчителем хлопчика був і місцевий священик Яків Заболоцький, який викладав математику, латинську та грецьку мови, Закон Божий. На розвиток світогляду Глібова та становлення його як майбутнього письменника також вплинуло те, що він часто був присутній у Родзянків під час обговорення літературних новинок, користувався багатою поміщицькою бібліотекою, до якої мав вільний доступ.
На тринадцятому році Леоніда відвезли в Полтаву і там влаштували в гімназію. Він швидко здружився з учнями. Уперше покинувши домівку і батьків, юнак так занудьгував за ними, за рідним хутором, розлогими левадами, тихим садочком, що йому аж снилася рідна оселя. Ці настрої вилилися у вірш «Сон» (1841 р.), написаний російською мовою. Це був перший твір Леоніда Глібова. Проте згодом він привик, захопився книгами. Жадібно читав О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Кольцова.
Дійшовши до 6 класу гімназії, юнак встиг написати близько сотні поезій. За сприяння В. Прокоф’єва – господаря квартири, де він жив, і за його порадою, Глібов вибрав кращі поезії та без дозволу шкільного начальства видав їх 1847 року в Полтаві. Було йому тоді 20 років. Книжку обсягом 100 сторінок було надруковано російською мовою, називалася вона «Стихотворения Леонида Глебова». За такий вчинок поет мав у гімназії неприємності, бо за тодішніми приписами займатися такими справами гімназистам не годилося. Хтозна, чим би все скінчилося, але невдовзі сталося друге лихо: Леонід захворів. Він повернувся до батьків, залишив гімназію, як потім виявилося, назавжди.
Рідні гаї та поля Хорольщини знову надихнули юного Глібова: він поринув у читання, цілими днями просиджував під улюбленим явором над річкою, не відриваючи очей від «Кобзаря» Т. Шевченка та «Приказок» Є. Гребінки. Кілька днів ходив юнак, вражений прочитаним. Йому дуже захотілося і собі написати щось українською. Леонід вирішив писати байки, адже в них можна висловити те, чого відверто ніяк не скажеш…
«Читайте байку для науки»
«Найкращим українським байкописом» назвав Леоніда Глібова Іван Франко, вважаючи насамперед байки «…головним титулом заслуги сего талановитого поета». Не одне покоління від безтурботних дитячих днів і до похилого віку супроводжують мудрі та проникливі, лагідні й ущипливі, жартівливі та сумовиті слова байок і пісень відомого поета. З дитинства западають у пам’ять рядки: «На світі вже давно ведеться…», а коли промчаться прудкоплинні літа, припорошуються скроні нетанучим інеєм, а серце защемить світлим сумом за молодістю, що «…не вернеться, не вернеться вона», пригадуються рядки чудової поезії «Журба».
Здобути всенародне визнання – завидна доля, але дістається вона не всім. Важким шляхом до цього визнання йшов Леонід Глібов. Вихований на кращих зразках російської та української літератур, він виступив не тільки талановитим продовжувачем байкарських традицій своїх попередників. Він був художником-новатором, який відкрив справді нову сторінку історії розвитку цього жанру в українській літературі. Завдяки Л. Глібову, одному з найкращих представників різночинної демократичної інтелігенції, українська байка досягла найвищого розвитку. З його ім’ям пов’язане остаточне утвердження в українському письменстві жанру реалістичної байки.
Перші байки Глібова (1850 роки) були, по суті, перекладами творів Крилова. На початку 1860-х Глібов уже писав оригінальні – «Вовк і Вівчарі», «Вовк та Ягня», «Лящі» тощо.
Деякі він, використовуючи сюжет байок Крилова, докорінно переробляв, змінював ситуації, вводив ліричні відступи (що стало однією з особливостей Глібова-байкаря) та пейзажні зарисовки, по-новому формулював мораль, в інших – творчо використовував лише криловську тему, окремі мотиви, образи тощо. У творах цього періоду Глібов узагальнено зображував типові явища дореформеної кріпосницької дійсності.
Сатиричне вістря байок він спрямовував проти насильства й деспотизму поміщиків, проти несправедливості та беззаконня.
Ліризм – особлива індивідуальна риса Глібова-байкаря. Ліричні мотиви траплялися також у Крилова і Гребінки («Утята та Степ»). Проте тільки у Глібова ліризм набув характеру тенденції, він спрямований передусім на поглиблення основного смислу твору. У низці байок автор показав, що за нових соціально-економічних умов (після реформи 1861 p.), огидні явища фео-дально-кріпосницького суспільства були ще досить живучі. Залишилися ті самі хижаки-поміщики, але тепер пани грабують селян «по-новому», з «позицій» запроваджених земств («Громада», «Ведмідь-пасічник», «Вовк та Зозуля», «Собака й Кінь»). Нищівну характеристику дає Глібов тогочасному судочинству в байках «Щука», «Пан на всю губу», «Лисиця і Ховрах», показавши продажність і підступність суду.
На шпальтах газети «Черниговский листок»
З 1861 року Леонід Глібов розпочав видання газети «Черниговский листок», де він був і редактором, і автором, і коректором. «У мене, попри скромне видання, справ, як-то кажуть, повен рот. Бажань багато, а людей мало або майже нема: б’юсь як риба об лід. Видавнича стежина на чернігівському полі не на троянди багата, а на терни. Той, хто не знає цієї стежини, зрозуміло, не повірить, може, на слово», – саме так висловлювався Глібов, адже газета мала надзвичайно малу фінансову підтримку. Не виручали навіть рекламні оголошення та допомога інших видавництв.
На сторінках тижневика часто з’являлися соціально гострі матеріали, спрямовані проти місцевих урядовців і поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів. Глібов як редактор висвітлював у своєму виданні найважливіші аспекти того часу (зокрема проблеми жіночої освіти та викладання рідною мовою), відстоював запровадження ринкових відносин у різних галузях господарства.
Перу Леоніда Глібова в «Черниговском листке», що виходив із тривалими перервами в 1861 – 1863 роках належать майже всі передові (під назвою «Новости, вести и слухи»), чимало фейлетонів на громадські теми, кілька театральних рецензій (переважно про вистави місцевого драматичного гуртка) та цілий ряд прозових і поетичних творів російською й українською мовами, які друкувалися здебільшого під псевдонімами: «П. Сонин», «Ив. Кенер», «Простодушный».
Нема потреби перебільшувати радикальність «Черниговского листка», який здебільшого відбивав помірковану програму місцевої інтелігенції, але маємо цілком достатні підстави, щоб твердити про вплив значної частини матеріалів газети на поглиблення реалізму Леоніда Глібова, на підсилення сатиричності його байок. Після закриття журналу «Основа» в Петербурзі «Черниговский листок» із жовтня 1862-го до серпня 1863 року залишався єдиним періодичним органом українською мовою в усій Росії. Він вийшов за вузькі місцеві рамки, мав своїх читачів на Поволжі та в Польщі, на Кавказі та в Криму. Поряд із Леонідом Глібовим, який вміщував у газеті твори російською та українською мовами, в ній співробітничали й інші письменники та фольклористи. Глібов зумів залучити до співпраці в «Черниговском листке» багато відомих діячів (П. Куліш, О. Кониський, О. Лазаревський, П. Єфименко, П. Кузьменко, О. Маркевич, О. Тищинський, М. Олександрович, І. Андрющенко).
Газета проіснувала до 1863 року, коли спеціальним наказом «Черниговский листок» було заборонено. Чорним став цей рік і для особистої долі Леоніда Івановича. Письменник залишився безробітним, за ним установили суворий нагляд поліції, який тривав понад 15 років. Однак біда не приходить одна…
«…Как Сократу, мне Фортуна поднесла нерадостную чашу»
Життя випробовувало Глібова на міцність. Після закриття газети померла донька Ліда, а потім він захворів так, що вже ніхто й не сподівався на одужання. Згодом не витримала злигоднів і важко хвора дружина, померла на 44-му році життя, за кілька років – син Сергій. Смерть дружини стала особливо важким ударом для письменника, тому що вона була йому не просто коханою жінкою, а другом і порадником. З нею створював він свій «Черниговский листок». І от її не стало. Втратився сенс життя. Письменник надовго замовк…
Проте, після 11 років самотнього життя, він одружився вдруге, на Параскеві, та всиновив хлопчика Олександра. Пізніше, вже після смерті Леоніда Івановича, Олександр усіма силами намагатиметься видати збірку «Байки Леоніда Глібова».
У 1860 – 70 роки Леонід Іванович писав зовсім мало. Загалом це прозово-поетичні фейлетони російською мовою під псевдонімом «Непостоянный Сотрудник» та гумористичні вірші за підписом «Капітан Бонвиван». У невеличких книжечках-«метеликах» крізь жартівливу оболонку часто пробивалися влучні зауваження, що свідчили про пильну увагу автора до громадсько-літературних подій. Навколо Леоніда Глібова, на його літературно-мистецьких бесідах-«четвергах», групувалися літературні й театральні сили Чернігова.
«А нуте, діти, ось сідайте! Я загадку за хвіст піймав…»
З 1890-х Глібов писав і для дітей. Окрім байок та поезій, він створив понад 50 віршованих загадок, жартівливих пісеньок та акровіршів. Чимало з них з’явилося на шпальтах галицького дитячого журналу «Дзвінок». Слава Леоніда Івановича як дитячого письменника вийшла за межі України ще за життя поета. Дітлахи з нетерпінням чекали на кожне наступне число, аби знову зустрітися з дідусем Кениром. Саме під цим псевдонімом ховалося ім’я автора. Розповідають, що колись батько майбутнього письменника купив дуже співучу пташку – канарку, через що сусіди й прозвали Івана Назаровича «Кениром». Для письменника це стало своєрідним знаком і символом, і Глібов, не задумуючись, підписав першого свого вірша до журналу «Дзвінок» – дідусь Кенир.
На завершення всього сказаного
Багатомільйонний український читач із глибокою любов’ю та повагою згадує ім’я талановитого байкаря, видатного майстра художнього слова, твори якого посідають почесне місце в українській класичній літературі. Крім 107 байок, Леонід Іванович Глібов написав українською мовою понад 40 пісенно-ліричних віршів, кілька десятків віршованих загадок та відповідей до них, п’єсу «До мирового».
Можливо, творчий доробок байкаря був би значно більшим, якби тяжка хвороба невблаганно не руйнувала його здоров’я. З 1893 року він уже не виходив із дому, друкарнею керував через сина Олександра, твори ж продовжував писати під лінійку з лупою. Ще за 5 днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню байку «Огонь і Гай», а 10 листопада 1893-го на 66-му році життя великий байкар пішов у вічність.
Був теплий осінній день, коли Чернігів проводжав свого улюбленого поета в останню путь: труну несли на руках далеко за місто – до Троїцького монастиря, під стінами якого його й поховали.
Та дорогоцінні творчі скарби, витворені ним, житимуть вічно
Оксана IВАСIВА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2