Найдосвідченіший і найстаріший педагог республіки Володимир Сергійович Веснін –дивовижна й різнобічна людина, учитель з великої літери, талановитий керівник і управлінець, відзначає сьогодні, 5 березня, свій 90-річний ювілей. Йому присвячений цей нарис.
Його слід на землі
Орден Республіки – вищу державну нагороду ПМР – йому вручили у 2005 році на республіканських урочистих зборах, присвячених Дню вчителя. Вручив його в Палаці Республіки тоді ще чинний і єдиний Президент держави Ігор Смирнов. Коли Весніна викликали на сцену, Ігор Миколайович сказав нашому герою та всім, хто сидів у залі: «Ваші досягнення відкрили нові горизонти в народній освіті. Вони послужили розвитку республіки, внесли вагому лепту в успішне майбутнє Придністров’я. Ваше життя – приклад беззавітного служіння справі та обов’язку. У свої солідні роки Ви все ще одержимі пристрасним бажанням працювати на благо рідної країни. Без перебільшення заявляю, що Володимир Веснін – легенда народної освіти нашого краю, її золотий фонд».
Дійсно, він – легенда: кавалер чотирьох орденів і десятка медалей ПМР і СРСР, має більш ніж сотню грамот різного значення – аж до грамоти Президії Верховної Ради МРСР, відмінник освіти МРСР і СРСР, заслужений працівник ПМР. У його послужному списку робота директором школи (СШ № 6 та № 11 м. Тирасполя), заступником голови колгоспу села Копанка тоді ще Бендерського району МРСР, заступником голови Тираспольського райвиконкому, головою Дрокіївського райвиконкому, інструктором оргвідділу Ради Міністрів МРСР, завідувачем міського Управління народної освіти м. Тирасполя.
У його активі – срібна медаль ВДНГ СРСР за представлений досвід роботи 13 педагогів Тираспольської СШ № 6. Новаторський досвід із відкриття на базі загальноосвітньої школи № 4 Тирасполя спортивних класів Тираспольської ДЮСШ № 2, узагальнений і досліджуваний на союзному і навіть міжнародному (Німеччина, Польща) рівнях. Презентація досвіду з відкриття Школи мистецтв на базі середньої школи № 12 м. Тирасполя на колегії Міністерства просвіти СРСР дозволила цій школі увійти до кращих загальноосвітніх навчальних закладів Радянського Союзу. Створення на базі Тираспольської СШ № 11 російської національної школи з елементами авторської школи педагога-новатора Миколи Гузика.
Список можна ще довго продовжувати. Однак не це головне. Його слід на землі – численні учні та послідовники, серед яких є управлінці державного рівня, високопрофесійні менеджери освіти, наполегливі експериментатори й зухвалі педагоги-новатори.
Важке не є неможливе
Народився Володя на Уралі, в місті Надєждинське (нині Сєров) Свердловської області, де його батьки опинилися не зі своєї власної волі – сім’ю туди відправили на заслання як політично неблагонадійну: дід по лінії батька Іван Веснін потрапив до 300 репресованих священиків, незгодних з політикою Радянської влади. Зазначимо – незгодних, а не протестантів. Проте вирок був жорстким: 15 років каторги.
Війна застала Володю в піонерському таборі. Коли його, юного піонера, привезли додому, батька там уже не було – його призвали в армію. Вони зустрілися вже по закінченні війни – в молдавському місті Комраті, де після Великої Вітчизняної продовжилося армійське життя-буття Сергія Івановича Весніна.
«Ми з мамою та сестричками Неллі й Ніною добиралися до батька дуже довго. Уявіть собі, де Урал, а де Молдавія, – пригадав Володимир Сергійович. – Однак нам пощастило: останні три доби їхали в товарняку з солдатами. Ми відчували їхню турботу й увагу. Вони поставили нас на своє забезпечення, ми нарівні з ними отримували хліб, тушонку, цукор. На прощання мені навіть подарували гімнастерку без погонів і пілотку. Хотіли ще чоботи подарувати, та розміру потрібного не знайшли, а брати на виріст мама навідріз відмовилася. Ще запам’яталася дорога з залізничної станції до Комрата. Нас узяв до себе на підводу не хто-небудь, а поет Омелян Буков – автор казки «Андрієш». Він запитав, чи не читав я таку казку. Я розповів, що нам читали її в школі, в Надєждинську. Розсталися ми з ним практично друзями, однак більше ніколи не зустрічалися».
У Комраті три повоєнних роки пролетіли швидко. Володимир закінчив середню школу і зібрався в Кишинів – вступати до університету. «Археологом дуже хотів стати, істориком. Напевно, тому, що багато читав книг з історії, у снах не раз бачив рідкісні стародавні знахідки: амфори, монети, мечі… марив усім цим» – продовжив він свою розповідь.
Батьківське бажання було діаметрально протилежним: вступити до сільськогосподарського інституту, здобути професію агронома і поєднати своє життя з землею та селом. Однак син батьків не послухав і вступив не в сільськогосподарський, а на історичний факультет Кишинівського держуніверситету. Батько тоді сказав йому: «З таким характером ти в житті доб’єшся багато чого». І мав рацію, тому що подібних зиґзаґів долі, коли останнє й вирішальне слово залишалося за ним, у Володимира Сергійовича в житті довжиною в дев’ять десятків років було чимало.
Стати студентом відразу не вдалося – не вистачило одного бала. Так би й поїхав він додому, якби не щасливий випадок, а точніше – зустріч зі спортсменами, з якими змагався колись на першості Молдавії з акробатики. Вони, вже навчаючись у КДУ, відразу згадали той турнір, пішли до ректора і клопотали перед ним про зарахування колишнього суперника вільним слухачем. Хороші спортсмени були конче потрібні вищому навчальному закладові, й відмовлятися від таких акробатів, як Веснін, було просто грішно. Так він почав відвідувати лекції на історичному факультеті як вільний слухач. Однак це тривало недовго: після зимової сесії, всі іспити якої він здав на «відмінно», спеціальним наказом ректора Володимир Веснін був зарахований студентом очного відділення історичного факультету.
Таких «випадковостей» у житті Весніна було чимало. По закінченні університету його з молодою дружиною направили в одну зі шкіл Каларашського району. Та коли вони приїхали в райцентр і доповіли в районо про своє прибуття, з’ясувалося, що район розформовується і школа, в якій вони мали б викладати, підпадає під оптимізацію. Молоді кадри виявилися непотрібними. Вони повернулися в Кишинів, так і не розкривши валізи. Наступного дня їх прийняла міністр просвіти МРСР Агрипина Крачун. «Фахівці нам дуже потрібні, – сказала вона. – Без роботи не залишитеся, тим більше я бачу, що хочете працювати». Міністр розгорнула на столі карту Молдавії й запропонувала їм самим назвати район, куди хотіли б поїхати. «Я заплющив очі, ткнув пальцем і потрапив у Фалештський район. Міністр мій вибір відразу підтримала», – наголосив ювіляр.
Шлях наверх
Направлення їм дали до Ішкалівської сільської школи Фалештського району. Так з’явився перший запис у трудовій книжці. Другий – коли закінчився трирічний термін обов’язкового відпрацювання молодого фахівця. «Чесно скажу, – з ностальгічними нотками в голосі продовжив Володимир Сергійович, – їхати з Ішкалево, цього самобутнього старообрядницького села, в якому основними жителями були росіяни, якось не дуже хотілося. Тут я був шанованою людиною. Директор школи багато означає для села. Та нове призначення було привабливим – керувати школою села Копанка Каушанського району. Ми знали, що головою Копанського колгоспу «Молдавія» був Герой Соціалістичної Праці Георгій Болфа, ім’я якого було широко відомим у республіці. Щоправда, мене особливо не запитували: хочу чи не хочу їхати в Копанку. Мінпросу потрібен був не просто молодий керівник школи, а ще й активний комсомольський громадський діяч, яким я встиг себе зарекомендувати».
У Копанці Веснін став заступником голови колгоспу з ідеологічної роботи. Була тоді така суміщена посада. Уроки замінили засідання, бюро, збори. Замість шкільних буднів прийшли клопоти головного колгоспного вихователя. У житті села його цікавило все: і настрій людей, і їхні взаємини з начальством, і робота дитячого садка, бібліотеки, аптеки, клубу. Не випадково вже через рік його рекомендували на посаду секретаря Тираспольського райкому партії, пізніше працював інструктором Ради Міністрів МРСР, а потім головою Дрокіївського міськвиконкому. Було і навчання у Вищій партійній школі в Москві.
Та черговим зиґзаґом його долі стало повернення в 1990 році на круги своя – педагогічну стезю. Володимир Веснін спочатку став директором Тираспольської школи № 6 –кращого закладу в місті, а через кілька років –завідувачем міськвідділу народної освіти Тирасполя. З перших днів діяльності він старався втілювати в життя теоретичні викладки незахищеної колись дисертації. Зроблений ним правильний підбір сподвижників і помічників відіграв позитивну роль: команда однодумців повела вчительство Тирасполя інноваційним шляхом. Незабаром з’явилися результати: спочатку Тираспольська середня школа № 12 була визнана кращою в Радянському Союзі. Тут, крім обов’язкової шкільної програми, учні пізнавали також основи мистецтва. Потім настала черга тріумфувати Тираспольській середній школі № 4.
«Коли нас заслуховували на колегії Мінпроса СРСР, – розповів ювіляр, – конкурентів не виявилося. У представленій департаментом Москви школі було всього чотири спортивних класи. Коли члени колегії дізналися, які учні навчаються в нашій школі – а це були майстри спорту СРСР і міжнародного класу Світлана Гуськова, Ольга та Олена Політові – абсолютно всі сумніви у визначенні кращої школи країни зі спортивними класами остаточно розвіялися». І в цьому була його чимала заслуга
«Життя – нескінченне пізнання. Візьми свій посох і йди!»,
–написав Максиміліан Волошин на початку минулого століття. От уже дев’ять десятиліть із цим посохом крокує життям Володимир Сергійович Веснін. Чи важкий він для нього? І так, і ні. Так – тому що робота педагога занадто відповідальна, а бути безвідповідальним він не вмів і не вміє. Ні – тому що це стан його душі.
Тож за будь-якими критеріями оцінки підсумків життя людини за це йому – вищий бал. Віддаючи всього себе професії, він дістав заслужене визнання суспільства. Знання, інтелігентність, принциповість, здатність тонко відчувати людину й ситуацію, повага до особистості, вміння найменший паросток здібностей перетворити в урожай успіху – хіба цього мало для великої поваги до майстра?
Та це далеко не все. «Життя – нескінченне пізнання», – ці слова стосуються його повною мірою. Усе своє життя він не перестає пізнавати нове, вдосконалюватися, щоб по-новому, в ногу з часом, енергійно і з оптимізмом йти стежиною буття.
На запитання «Чи можна уникнути старіння?» Володимир Сергійович упевнено відповів: «Можна, однозначно можна». Його життя – яскраве тому підтвердження. Коли пішов на «заслужений відпочинок», він не збирався відпочивати. Майже щотижня зустрічався в освітніх закладах із колегами та учнями. Був радником і консультантом у Міністерстві просвіти республіки. Брав участь у розробці багатьох фундаментальних документів народної освіти, в тому числі першого закону «Про освіту». Керував (і керує) громадською організацією «Спілка ветеранів народної освіти». Однак і цим його діяльність не обмежується. Навпаки, він відкриває в собі нові таланти.
За останні 10 років він написав дві книги, адресовані всім, хто хоче довгі роки залишатися здоровим, життєрадісним і працездатним. Перша з них – «Здоров’я своїми руками» – була видана у 2012 році. У ній автор у захопливій і доступній формі переконливо доводить, що за розумного способу життя можна і в старості залишатися здоровою, фізично і психічно повноцінною людиною, потрібною для суспільства. Друга його книга «Формула довголіття і здоров’я» – розширене і доповнене видання першої. Важливо те, що поради Володимир Веснін дає не тільки людям старшого, а і середнього віку, оскільки можливість збереження здоров’я на довгі роки закладається задовго до настання старості, перебіг і прояв якої обумовлюється не тільки гігієнічними факторами, але і значною мірою способом життя людини в молоді та зрілі роки.
У планах ювіляра є ще третя книга – продовження перших двох.
Шановний Володимире Сергійовичу! Ваш ювілей – дуже важлива і значуща подія, яка доводить, що 90 років – це зовсім не похилий вік. Низький уклін Вам за те, що ви гідно пройшли 90 років свого життєвого шляху, були учасником багатьох історичних подій і невпинно працювали на благо майбутніх поколінь.
Довгих років життя Вам, здоров’я і нових – вагоміших ювілеїв!
Олександр ЮШИН