Минуло 30 років від початку збройної агресії з боку Молдови проти мирного народу Придністров’я. Жителі республіки завжди пам’ятатимуть захисників, які віддали своє життя за нашу свободу.
Сергій Титовський став одним із перших придністровських героїв, які загинули на початку березня 1992 року.
Корінний сибіряк народився в 1953 році в місті Омську. Сім’я Титовських була багатодітною: двоє хлопчиків та шестеро дівчаток. Мрія Сергія – здобути професію медика – збулася, але життя склалося так, що йому довелося працювати на буровій станції, добувати нафту. На початку 80-х років минулого століття, юнак приїхав із товаришем у відпустку до Тирасполя. За спогадами його вдови, Надії Олексіївни, сибіряка багато що тут приємно здивувало. Не знав він раніше, як росте виноград, не міг уявити вишневі, сливові, абрикосові, горіхові дерева прямо на вулицях – тільки простягни руку і зривай плоди.
Товариш після відпочинку повернувся до Сибіру, а Сергій залишився в Тирасполі. Він влаштувався працювати водієм в організацію «Тираспольснабсбыт», йому дали кімнату в гуртожитку. Тим часом життя ішло своєю чергою. Хлопець познайомився з Надією Поліщук, яка працювала маляром у тролейбусному управлінні. Незабаром вони одружилися й у них народився син Сергій, а трохи пізніше – дочка Валерія.
Коли в Молдавії зародилася і почала швидко впроваджуватися в культурно-суспільному житті націоналістична політика, Сергій не залишився осторонь таких подій і став активістом страйкового руху. Спокійний за характером, у цей період він був глибоко схвильований тим, що відбувається. «Я мушу взяти зброю, щоб захистити тебе і наших дітей», – сказав він дружині, перед тим як вступити в частини Республіканської гвардії восени 1991 року.
Підрозділ 1-го батальйону гвардійців 3 березня 1992-го по тривозі вирушив із Тирасполя до села Кочієри, щоб забезпечити безперешкодний вихід обложених російських військовослужбовців та членів їхніх сімей, переважно жінок і дітей. Опонівці ж не припиняли запеклий обстріл протягом усієї евакуації, стріляли не тільки по гвардійцях, а й по автобусу з жінками та дітьми. Захищаючи їх, загинули Василь Воронков, Леонід Толстенко, Сергій Шинков і Сергій Титовський.
За словами дружини Сергія, вона чудово пам’ятає останній день, який чоловік провів із сім’єю: «Сергій 2 березня востаннє купив дітям морозиво. Я знала, що він поїхав на допомогу російським військовим у Кочієри. Коли наступного дня я прийшла на роботу, там уже все знали, але мені повідомили не одразу, хвилювалися. Я відчула лихо, а що було потім… самі розумієте».
Сергія та його бойових товаришів 6 березня 1992 року з військовими почестями поховали на столичному Меморіалі Слави.
Гвардієць Сергій Титовський посмертно нагороджений медаллю «Захиснику Придністров’я».
Для його сина батько є в житті справжнім орієнтиром, прикладом морально чистої й духовно багатої людини. «Кожного разу, вирушаючи на роботу, я проїжджаю біля Меморіалу Слави, згадую свого батька, подумки розмовляю з ним. Він для мене – справжній герой, який віддав життя за свободу і незалежність придністровців. Хочу через вашу газету висловити вдячність Президенту ПМР Вадиму Красносельському за його увагу до сімей захисників та збереження історичної пам’яті», – сказав Сергій Титовський-молодший
Олександр ЗАЙЧУК.