Ніколи не забуду, як на запитання, що може зробити людину щасливою, відповіла Зінаїда Борисівна Суслова – ветеран праці селища Первомайськ, сильна і мудра жінка, душа якої відкрита людям, а серце чуйне до чужого болю.
Доброта і співчуття – головні риси її характеру. Зінаїда Борисівна з теплотою згадує дитячі роки й навіть важкий воєнний час: «Народилася я 1937 року в селі Сергіно Брусовського району Калінінської області, – розповіла вона. – Під час Великої Вітчизняної війни, в 1942 році, народився мій молодший брат. У нашому селі стояло будинків 50, і ніякого дитячого садка, звичайно, не було. П’яти років мені довелося стати нянькою для маленького брата, адже мама з ранку до вечора працювала в колгоспі. Батько пішов на фронт із перших днів війни, а повернувся додому в серпні 1945-го поранений, контужений, змарнілий, ніби чужий, але все ж живий…
Сорок сьомий рік запам’ятався як страшний голодний час. Ми варили юшку з лободи. Досі пам’ятаю трав’яний запах цього варива. Мама виймала стебла, а в котлі залишалася слизька рідина. Ми по черзі опускали ложку в казан та їли, адже нічого більше не було. Досі, коли бачу лободу, тремтіння проймає. Ми навіть мріяти не сміли про хліб і м’ясо, а думати ми весь час могли тільки про їжу…
Навесні 1947 року батьки переїхали на хутір Широкий Роздільнянського району. Та виявилося, що в Україні того літа була страшна посуха, і голод був ще гірший. Добре, що ми переїхали влітку: я з братом рятувалася від голоду шовковицею та напівзеленою сливою, яку ми називали «прунькою» (від молдавської «пруне»).
Незабаром розпочалися жнива, збиральна кампанія, стало трохи легше. За один трудодень батькам давали жменьку зерна. Мама толочила його і варила клейку кашу. Наші животи постійно бурчали від голоду, і ми з нетерпінням чекали цієї каші кожного дня.
Мама завжди хотіла, щоб ми вчилися. Я закінчила початкову школу, і в 1949 році ми знову переїхали, цього разу недалеко – в Кучурган (німецьке поселення Страсбург). Тут я закінчила 7 класів місцевої школи.
Батьки працювали в радгоспі «Червона Армія». На своєму городі вирощували овочі та фрукти. У 1952-му ми зібрали багатий урожай винограду, і мамі видали премію, на яку батьки відразу купили корову. Вона й стала нашою годувальницею.
У 1964 році я вступила на заочне відділення сільськогосподарського інституту й одночасно працювала вчителем біології в Кучурганській школі. Вперше почула про Первомайськ у 1970-му і відразу ж вирішила переїхати. Сказати, що це було необачним рішенням, не можна. Вже тоді говорили, що незабаром Первомайськ стане великим населеним пунктом. У той час тут був закладений сад-гігант, почалося комсомольське будівництво. Люди з усього СРСР з’їжджалися до місця, де вирувало життя, і розквітало з кожним днем, і через 8 років Первомайськ став селищем міського типу».
Зінаїда Суслова працювала ланковою, потім – бригадиром у першому відділенні міжколгоспсаду. На її думку, секрет процвітання саду «Пам’ять Ілліча» і самого Первомайська – це люди, які працювали з неймовірною самовіддачею. Садове господарство і селище стрімко розвивалися. Фахівці з усього світу прагнули сюди, щоб своїми очима побачити пальметний диво-сад.
«Сад був молодий, але врожаї перевершили всі наші очікування, – мрійливо пригадала вона. – За сумлінну й самовіддану працю мене відзначили – видали квартиру в першій же багатоповерхівці. Ми відчували стабільність і впевненість у завтрашньому дні. Щомісяця я отримувала заробітну плату, премію і протягом року змогла повністю обставити квартиру».
Зінаїду Борисівну високо цінували й поважали колеги, жителі та керівництво селища. У 1973 році її обрали першим головою селищної Ради Первомайська. Посада стала випробуванням для молодої жінки. Чвари між сусідами, ремонт доріг та підготовка житлового фонду до зими, багато інших проблем і вдень, і вночі вирішувала керівник Ради. Люди охоче зверталися до неї по допомогу.
На початку 90-х наша героїня була організатором та активною учасницею всіх мітингів і страйків, виступала з заявами та зверненнями, словом, усіма силами допомагала спочатку заснувати, а потім відстояти республіку. У 1992 році вийшла на заслужену пенсію. Однак і в статусі пенсіонерки, як і раніше, багато читає, завжди знає, що відбувається в рідному селищі та в республіці. До неї досі звертаються за порадами та по допомогу. Тому вона каже, що «смак» життя не втратила.
Жінка-трудівниця, жінка-мати, бабуся, вольова, сильна, з задерикуватою іскоркою в очах… така вона тепер. Зінаїда Борисівна не шукає визнання, не чекає високих нагород. На запитання, який день свого життя вважає найщасливішим, відповіла так: «Я просто щаслива. Кожен день мого життя, навіть якщо він не був радісним, давав зрозуміти, що я комусь потрібна. Неодноразово моєї допомоги потребували, а я була рада, якщо могла чимось допомогти. Мої знання і досвід свого часу були необхідні моїм учням, і я з радістю навчала їх усього, що вміла сама. Як і раніше, я потрібна своїм дітям та онукові. Це й є щастя. Більшого мені й не треба»
Iгор ШЕВЧЕНКО.
Фото автора.