Минула вже зима, і чарівна весна поступово пробуджує природу, а в людських серцях – найсвітліше, найсильніше почуття – кохання. Якщо воно є, душа співає і виростають крила, хочеться жити, хочеться тільки миру на землі та щастя своїм дітям.
Пропонуємо вашій увазі вірші про кохання, як про нього пишуть придністровські жінки.
Альона ХЛОПОВА
Поплач разом з заплаканим дощем,
І закрутися з вітром в верховині,
Засмійся іскрою з усміхненим вогнем,
Замерзни інеєм у серці хуртовини.
Затихни сонцем, схованим в курган,
Запродай денне світло вічній тіні,
Розверзни перлами безмежний океан,
І загартуй до бою руки білі.
Життя важке, сліпа дитина часу,
Воно бере, та не дає взамін,
Воно ламає, як не встанеш вчасно,
Якщо порушиш звичний часу плин.
Отож, гартуйся! Ти ідеш в дорогу,
І за тобою в клуночку віки,
Не бійся, рухай сміло вперед ногу,
Щоб недаремно й повз роки пройшли!
* * *
Коли з тобою, серце в верховину
Готове вискочить з палаючих грудей,
Далеко й поруч я до тебе лину,
Мій ясний місяць весняних ночей.
Я за тобою в бій, в огонь, у воду,
Я затулю тебе від куль – усіх нещасть,
За тебе я віддати душу зможу,
Тобі нізащо я не дам упасти.
Ти дав мені любов, надію, віру,
І сенс життя, що б’ється під грудьми,
Розфарбував барвисто тьмяну мрію,
Проторував до серденька шляхи.
Тобі, коханий, присягну пред Богом
У вічній вірності, в освячених чуттях,
В біді чи в радості, хворобі чи у горі
З тобою бути в ділі й на словах.
І коли час почне просити плату
За дні, проведені в любові на землі,
На цім і тім світах мені чекати…
Стосункам нашим вже не буде меж.
Людмила СТРЕМЕНОВСЬКА
Люблю тебе
Сонце сушить мокрі віти
На старих дубах.
Найсолодший мед у світі
На твоїх губах.
Очі твої – ясні зорі,
У пітьмі маяк
У бездоннім неба морі.
Солов’ї в гаях
Стихають, коли чують
Ту співучу річ,
Вітри коней розпрягають,
Відступає ніч.
Ти – любов моя святая
І – на довгий вік.
Не розлучай нас…
Прошу тебе, не розлучай нас, доле,
Не знищ кохання, ніжне, як весна.
Не переповнюй душу чорним болем,
Любові хоче, ніжності вона.
Душа бажає, щоб кохані очі
Світились щастям, променем лились,
І в ті бурхливі, в ті жадані ночі
В єдине душі і тіла сплелись.
Не розлучай, не забирай кохання,
Не насилай дощів в життя моє.
Як хочеться із милим на світанні
Прокинутись, як сонечко встає.
І розпочати день щасливий, ясний,
Де роси срібні, квіти, солов’ї,
Де очі рідні і вуста прекрасні,
Де є надії й радощі мої.
Коханій
Цілий світ я тобі подарую,
Із хмаринок палац побудую,
Із веселки – місток кришталевий, –
Все для тебе, моя королево.
З неба зорі руками дістану,
Щоб світилась усмішка кохана.
Застелю пелюстками доріжки,
Де ступатимуть милої ніжки.
А уста – ягідки калинові –
Цілуватиму знову і знову.
Надія ДЕЛІМАРСЬКА
Мені потрібен ти, і тільки ти –
Як світло паростку
І затишок житлу.
Мені потрібен ти, і тільки ти –
Як совість і як тиша серед битви.
Лиш ти – у розмах крил.
І тільки ти
В словах моєї клятви
І молитви.
Щоб розірвати роздумів дроти,
Коли страждає гіркотою розчерк,
Мені потрібен ти, і тільки ти.
Моєму серцю ти диктуєш почерк.
Анастасія СПОРИШ
Люблю весну!
Люблю весну, таку веселу і квітучу,
Коли навколо все буяє і цвіте,
Коли дівчатка всі збігаються співучі
І свій вінок барвистий кожна з них плете.
Бо навесні цвітуть не тільки квіти:
Душа у кожного по-новому цвіте.
І чи дорослі це, чи тільки діти –
Всіх зігріває сонце золоте.
Перше кохання
Перше кохання тривожне таке –
Трохи солодке, а трохи – гірке.
В юності кожен кохання чекає.
Бог його з неба усім посилає.
Та тільки в того щастя буває,
Хто милосердно провини прощає.
А коли гордість перемагає,
Перше кохання тоді покидає.
Вмійте кохати, вмійте прощати!
Будете завжди всі щастя мати.
Галина ВАСЮТИНСЬКА
Взаємність
Всміхається Сонце,
закохане в Землю квітучу,
Привітним і лагідним сяйвом
її зігріває,
І пестить її, неоглядну,
зелену, родючу,
А вітер легкий загадковії
сни навіває.
Радіє Земля, а на неї –
Тварини і люди
В єдинім кружлянні у Всесвіті.
Вічно так буде.
Смерічка і Ялинка
Смерічко маленька, яка ж ти тоненька,
На скелі карпатській зросла.
Приніс тобі вітер і пахощі квітів,
І промені сонця, тепла.
Зелена Ялинка у вільну хвилинку
Тобі розповість про життя,
Про мудрий свій досвід,
Щоб випало досить
Добра і ясне майбуття.
Пухнастими вітами рідну Смерічку
Прикриє – і горя нема.
Ні буря шалена, ні спека щоденна
Не виснажить і не злама.
Звертає Смерічка усміхнене личко
До гілок Ялинки, щоб знов
Їх шелест почути і серцем відчути
Ялинки тепло і любов.
Промені весни
Долонями теплими Сонце торкає
Поверхню Землі, що збудилась від сну.
І пролісок ніжний крізь сніг проростає,
Він радо вітає красуню-Весну.
Частіше в гаю чути співи пташині,
Їх радісно з півдня птахи принесли,
І настрій у мешканців гарний віднині.
Вже тягнуться ниткою в небі бусли.
Душа розгорнулась назустріч бажанням,
Ласкавим промінням і свіжим вітрам.
Полегшали навіть і біль, і страждання –
Природа цвіте! Не до смутку вже нам!
Двоє
При дорозі, на краєчку поля,
Де пшениця хилиться від зерен,
Підросла струнка, гнучка тополя,
І до неї притулився терен.
Він в гілках шипи свої ховає,
Щоб не накололася тополя.
В травні терен пишно розцвітає,
Радий, що його спіткала доля
Любій дарувати ніжні квіти.
А тополя снігом-пухом білим
Легко укриває терна віти,
Стелить на траву пухнастий килим.
Вже коли зима відчинить двері,
Прохолоду синіх терпких ягід
Простягне тополі щедро терен.
А тополя листя сипле радо,
Листопадом сонячним жартує.
Хай деревця вітерець колише,
Сонце палить і мороз лютує –
Їм удвох і в заметіль тепліше.
Весняне
Сонце веселіше посміхається,
Хуртовин відкинувши хустину.
Сік в гілках хутчіше розбігається,
З півдня птах знайшов у дім стежину.
Місяць лютий сумно віддаляється,
Лиш хрумтять під кроками крижинки.
Паводок весняний розливається.
А в очах малят – Весни смішинки.
Фото автора.